Селище восьми могил

     Я люблю японську літературу. З того часу як вперше взяла до рук книгу Харукі Муракамі  я не припиняю дивуватись простоті японського мислення. Проте, здавалося, в цій простоті - криється досконалість. Втомившись від західних авторів, я вирішила цими днями взяти до рук книгу, на яку натрапила цілком випадково. Прийшов час розкрити інтригу:) Мій вибір пав на книгу Сейсі Йокомідзо "Селище восьми могил".

     Книгу можна порівняти із запашною чашкою зеленого жасмінового чаю та маринованим листям бамбука. Чудове поєднання простоти і вишуканості оповіді дає змогу читачу цілком поринути у вир подій твору, а саме перенестись в післявоєнну Японію. Дія книги відбувається в 1949 році. Японія зазнала поразки у війні, багато будинків зруйновані, люди починають оговтуватись і якось налагоджувати своє життя. Тут автор знайомить нас із головним героєм, а надалі оповідачем цієї історії - Тацуя Терада. Це 28-літній хлопець, який пройшов війну і тепер працює в аеропорту портового міста Кобе. Лишившись сиротою, він мешкає у своїх друзів, живе розміреним життям і не підозрює які сюрпризи воно йому готує. Одного разу він дізнається, що його розшукують,

і не хтось, а його родина, яка мешкає в гірському селищі між префектурами Тотторі і Окаяма, селищі з назвою Селище восьми могил.
     Тут варто трохи відступити і зауважити, що на самому початку книги автор розповідає про історію походження назви села, яку я зараз вам і перекажу. Історія відносить нас в 16 ст., в час війн і міжусобиць феодальних кланів. Розповідається, що при поразці одного власника замку клану Морі, 8 молодих самураїв не змирились зі своєю долею.

     Вони осідлали коней і таємно покинули замок. За легендою, бажаючи продовжити боротьбу, вони завантажили на коней 3000 золотих рьо і неймовірними зусиллями вийшли на маленьке селище, заховане в горах.

     Селяни гостинно прийняли самураїв і ті, заспокоївшись, вирішили залишитись в цьому гірському селі, стали працювати і вели себе як місцеві селяни. Та клан Морі не забув про них і призначив винагороду за їхні голови, від чого селяни втратили спокій, надто сильним було бажання отримати і винагороду і золото самураїв. І ось одного разу вони напали на самураїв і жорстоко їх вбили, напавши зненацька. Та недовгою була їхня радість. В селі стали гинути люди, часто стали лити дощі з громом і блискавкою, останньою краплею стало те, що ватажок і ініціатор нападу на самураїв зійшов з розуму і вбив багато людей в селі. Мешканці села вже не сумнівались, що всі ці нещастя - помста за звіряче вбивство восьми самураїв. Щоб задобрити душі вбитих, селяни з великими почестями поховали 8 самураїв на околиці села, присвоївши могилам назву "Могили Богів Світла". І з того часу село стало називатись Селищем восьми могил.
     Тепер ви можете зрозуміти головного героя, в якого не було сильної жаги їхати в село з такою назвою, хоч і до новоявленої родини. Проте бажання мати рідних людей пересилило і, незважаючи на труднощі, Тацуя прийняв рішення поїхати в село. Там виявляється, що він спадкоємець багатого і знатного роду Тадзімі, але це тільки ускладнює йому життя.

     Навколо нього відбуваються вбивства і маленьке селище перетворюється на епіцентр кривавих подій. Тацуя належить розкрити давні таємниці роду, завести як друзів, так і ворогів серед мешканців і, нарешті, розібратись в ланцюгу вбивств. В цьому йому допомагатиме сищик Коске Кіндаіті, який особисто мені трохи нагадує персонажа Ераста Фандоріна у Бориса Акуніна. (Недарма укладач серії "Лекарство от скуки" саме Акунін).
     В книзі багато колоритних персонажів: бабусі-близнючки Коуме і Котаке, сищик Кіндаіті, західна пані Міяко, сестри Харуйо і Норіко, черниця з міцним чаєм... Якщо вам хоч трохи цікава Японія, то в іменах ви не заплутаєтесь - гарантую:) Ви не знайдете тут довгих і нудних описів природи і безкінечних переживань автора. Тацуя подає оповідь чітко і живо, якщо можна так висловитись. В його розповіді зовсім немає "води", читачу лишається тільки "ковтати" кожну сторінку і швидше гортати далі, щоб скоріше дізнатись чим же закінчились літні пригоди Тацуя Терада в далекому і загубленому гірському селищі з дивною назвою.

     Ця книга для мене немов свіжий прохолодний вітерець, немов ковток ранкового повітря. Після прочитання хочеться побути в тиші, дивлячись на щось прекрасне. Знаєте, в мене є улюблена цитата, ці слова колись сказав А.Ейнштейн: "Знаєте, чого не вистачає людству? Лавки. Сісти і подумати." Що ж, цим я і займусь.

Монологи вагіни

     Чи багато з нас, принаймні, задумувались про проблему насильства над жінками? Думаю, що одиниці. Тим часом статистика свідчить, що в Україні 43% жінок так чи інакше стикались з насильством. Вдумайтесь, майже половина жінок. І це тільки офіційні дані. Неприйняття суспільством, страх, брак підтримки - основні причини мовчання. Цю жахливу тишу вирішила порушити своєю п'єсою Ів Енцлер.

     Почалось все в 1998 році, коли п'єса Ів "Монологи вагіни" побачила світ.

     До цього була кропітка робота: інтерв'ю більш ніж з 200 жінками, обробка і написання сценарію. П'єса складається саме з розповідей жінок, їхніх одкровень. Це жінки різного віку, різних професій, поглядів, орієнтацій. Жінки, які стикались зі злом, жінки, які не розуміють власної сексуальності, жінки, які тільки встали на шлях пізнання себе і не бояться голосно про це заявити.

     Сама книга складається з монологів із п'єси та розповідей автора про проект. Ів розповідає як важко було спочатку залучити спонсорів і глядачів через провокативну назву, але після перегляду спектаклю учасники та глядачі почали розуміти, як важливо зупинити насильство над жінками. Читаючи ці щирі розповіді різних жінок розумієш, що в їхніх розповідях є щось і з твого життя. Починаєш переосмислювати свою жіночу силу. Не думайте, що ця книга радикально феміністична, ні. Вона направлена тільки на запобігання.
     Проект VDay (громадський рух, заснований після прем'єри п'єси) допомагає багатьом кризовим центрам США і світу: Кенія, Афганістан (навчання жінок в нелегальних школах; фіксування випадків правопорушень; проекти, направлені на заборону ритуалу обрізання), Хорватія (співробітництво з жертвами військових дій), Косово, Чечня (робота з жертвами військових дій і жінками після згвалтування) і т.д. Ми маємо щось робити, маємо зупинити це, маємо знати.

     Зачепив уривок зі спогадами боснійської біженки, пережившої сексуальні звірства під час війни. А це ж було не так давно... Пробрало до мурашок.
     Не віриться, що все почалось із маленької п'єси. Постановки "Монологів вагіни" зібрали $25 млн на боротьбу з насильством над жінками по всьому світі. П'єса провокативна, відверта, життєва. Після прочитання виникає тільки одне питання: а що я роблю сьогодні щоб зупинити насильство?

Детектив для котів

     Сьогодні я напишу про нещодавно прочитаний мною детектив. Це не зовсім детектив, проте все по порядку. Автор така собі Ліліан Джексон Браун.

     Написала вона за своє життя (97 років) багацько книжок, та мій вибір пав на п'яту книгу з її детективної серії, а саме "Кіт, який грав Брамса". Книга написана в 1987 році, проте "нальоту" ретро не відчувається.

     Обрала я цю книгу навмання, по назві. (Та просто цікаво стало як кіт Брамса грав). І, знаєте, не прогадала😊
     Головний герой, журналіст м-р Квіллер, власник двох сіамських котів-красенів, їде на літо з міста. В його розпорядженні маленький котедж біля озера в провінційному містечку Канади. Але мрії про спокійний відпочинок не справдилися. Тут-то все і починається. Джиму Квіллеру доведеться проводити розслідування щоб розібратись в таємницях містечка. Містечка, в якому не приймають "чужаків" і насторожено ставляться до туристів. Розкрити секрети жителів Квіллеру допомагатимуть, звісно, його коти - Коко і Юм-Юм. Сіамці мають гострий нюх на все підозріле і без них книга не набула б такої теплоти. Взагалі в книзі багато говориться про котів, їхні манери, характер, звички. Любителям котів книга прийдеться до смаку однозначно:)

     Зауважу, що якщо ви очікуєте кривавих вбивств, різанини, гори трупів - вам не сюди. Це теплий, "затишний" детектив, який приємно читати зручно вмостившись в кріслі з какао, а не тремтячи від жаху під ковдрою.
     Ця книга не претендує на звання "гостросюжетний", але їй це і не потрібно. Небагато персонажів викликають відчуття замкненого простору, увага не розпиляється на багато потрібних і непотрібних імен. Невеликий обсяг компенсується наповненістю сюжету, немає сторінок, які хочеться прогортати. Навпаки - хочеться продовжувати і продовжувати. Книга асоціюється в мене з теплом від каміна і запахом деревини. Вважаю, що пані Браун цілковито впоралась із задачею. Недарма вона була нагороджена званням "детектив року" від New York Times в 1966. Не знаю що робитимете ви, а я пішла слухати Брамса! :)

Знайомство

    Привіт всім тим, хто зайшов сюди випадково, або (на вашу біду) цілеспрямовано.  Свідомо заручившись підтримкою близьких (дякую), я вирішила нарешті вести власний читацький блог, де буду розповідати про прочитані мною книги. Сподіваюсь, що це допоможе комусь з вибором літератури, ну або ви просто розважитесь)
     Я проста українська дівчина, яка не уявляє своє життя без книжок. Читати в ліжку, в дорозі, за обідом - це все про мене:) Буду рада знайти однодумців, дізнатись про ваші літературні смаки і ваші думки щодо книг, про які я писатиму. Дякую. Отже, я починаю...