Жінка у дзеркалі

Ерік-Емманюель Шмітт - "Жінка у дзеркалі"/ Éric-Emmanuel Schmitt - "Le Femme au miroir", 2011.

     " - Вона права, коли передрікає мені складнощі в майбутньому. Але що найважче? Страждати, роблячи те, що що не подобається, або страждати заради того, аби робити, що подобається?"

     Ерік-Емманюель Шмітт, (1960) - сучасний французький письменник, драматург, філософ. Живе у Брюсселі. В Україні відомий передусім книгою і п'єсою "Оскар і Рожева Пані",  де головну роль виконує Ірма Вітовська-Ванца.

     Якщо бути чесною, то три книги Шмітта я читала. Але то були драматичні твори,у той час як "Жінка у дзеркалі" - роман. Тим не менш до стиля автора я була готова. Зацікавила перш за все назва у купі з обкладинкою. Відкривати нове у "старих" авторів? - кличте мене! Отже.
     Три жінки. Три історії. Три долі. Середньовічна Бельгія, Австрія початку 1900-х і наш час. Анна думає, що любить хлопця і її віддають заміж, але згодом вона відкриває в собі любов до всього сущого, в першу чергу до божества природи. Ханна думає, що зможе покохати свого чоловіка і вести світське життя у богемному Відні, але починає розуміти (не без допомоги З.Фрейда), що це не її свідомий вибір. І Енні, надпопулярна голівудська акторка, яка сплутала кіно і реальність. Три жінки, такі різні і такі далекі у часі одна від одної. Але дещо їх таки об'єднує.
     Все-таки стиль Шмітта не для мене. Читалось з натиском, бо ж треба прочитати і дізнатися врешті-решт як закінчаться історії. Не цього я очікувала від книги, мені завжди чогось бракувало. Якоїсь іскри, якогось "бам!", але ні. Все повільно, розтягнуто і меланхолійно. Забагато чоловічого в книзі, жінка б так не написала, не сказала, не подумала. Самі сюжетні лінії обрані якось дивно, діалоги такі натягнуті...Мені хотілося читати тільки одну історію з-поміж усіх, інші я "мучила". Але от закінчення історій цікаві, сильні. Це, певно, одна з тих книг, яку варто читати тільки заради кінця, бо останні 10 сторінок можливо й компенсують весь витрачений час на неї. Читати чи ні вирішувати вам, я можу лише сказати, що якщо ви любите книги Даніели Стіл, то вам однозначно сподобається й ця.

     "І тільки санітар Ітан розумів, що тривалий стан розгубленості під час перебування Енні в клініці, ранкові панічні атаки, гостра тривога, нічні страхи змушували її кричати, скаржитися на нестерпні болі, вимагати додаткової дози морфіну. Він помітив її прагненння піти від дійсності, вміння майстерно ухилятися від розпитувань, мовчання, в якому тонули відповіді, її здатність зберігати недосказанність".

     "Їй була огидна думка про можливість торгу з Богом. З дитинства бачила вона одне й те саме: грішників, які обіцяли виправитися в обмін на милість; людей, порочних, згодних на покаяння за умови, що Бог змилується. Але самим непристойним здавалося їй відпущення гріхів: люди благочестивими діяннями - молитвами, мессами, пожертвами - купували скорочення свого перебування в чистилищі".

     "Я не вмію бути сучасною жінкою. Мене так мало цікавлять питання статі, чоловіки, діти, прикраси, мода, кухня і...моя власна незначна персона. Жіночність потребує поклоніння собі, своєму обличчю, фігурі, волоссю, наружності, але кокетство чуже для мене".

Жінка з паперовими квітами

Донато Каррізі - "Жінка з паперовими квітами"/ Donato Carrisi - "La donna dei fiori di carta", 2012

     " - Справді? І кому ж на цей раз я маю врятувати життя? - запитав Якоб Руман.

       Сержант відповів без найменшого сарказму:

       - Ворогу".

     Я давно зрозуміла, що зимою, аби уникнути книжкових розчарувань, потрібно йти протореною стежкою, тобто знайомими авторами. Донато Каррізі з тих, в кому я не сумніваюся. Хіба що на цей раз я читаю в нього не детектив, а історичну новелу. 

     Перша Світова війна, засніжена гора Монте-Фумо, з одної сторони австрійці, з іншої -  італійці. Ця гора - останній форпост австрійців, які з останніх сил утримують цю позицію. Якоб Руман - австрійський військовий лікар. Людина, що робить все можливе для порятунку своїх солдат в надскладних умовах. а ще він записує в маленький чорний нотатник останні слова помираючих, віддаючи таким чином їм останню шану. Після одного з боїв до Якоба приходить командир і наказує йому розговорити полоненого італійця. Якщо полонений зізнається, що він офіцер і назве своє ім'я, то вдасться обміняти його на австрійське командування. Але все не так просто. Італієць ще не сказав ані слова. Якоб Руман не військовий, не психолог, а лише лікар. В них є часу до ранку, тобто лише декілька годин. Якщо італієць не заговорить - його розстріляють.

     Хто сказав, що книги про війну це лише суцільні бої і сльози? Забудьте. Це ще й про "подумати". Всю книгу я думала: "ну окей, а де ж тут про жінку, де паперові квіти, коли хоч щось з цього з'явиться?" І коли я вже прочитала, коли переосмислила все з самого початку, то виявилося, що жінка з паперовими квітами в книзі взагалі-то хедлайнер, і все крутиться коло неї. Уявіть! Скажу так - сенс читається між рядків, осяяння не на поверхні, але коли ви до нього дістанетесь, то усміхнено-замріяний вираз обличчя вам гарантую секунд на 10. Каррізі врахував все, бо в книзі і про людей, і про історію, і про мрії, і про поклик. Мені за атмосферою книга відсотків на 37 нагадала фільм "Шоколад" з Жюльєт Бінош. Тож якщо вам хоч трохи сподобався сюжет чи як я описала книгу - читайте, читайте і все.

     " - Ця історія починається з сірника, - сказав італієць. - Вона така ж тендітна, як сірник, та як, втім, і історія кожного з нас.

        Якоб Руман повернувся за стіл:

        - Так що там за три питання?

        - Хто такий Гузман? Хто такий я? І хто був тим чоловіком, хто закурив на "Титаніку"?".

     "Так, це насправді було занадто. І Гузман раптом поспівчував хлопцеві. В людини можна відібрати все: повагу, честь, гідність. Але якщо вбити його мрію - це кінець",

     "Але у будь-якому випадку як все ж таки дивно, що люди, єдині створіння, які усвідомлюють, що їм дароване життя, вічно шукають нові способи, аби один одного знищити".

Бал-маскарад

横溝 正史 - 仮面舞踏会 / Сейсі Йокомідзо - "Бал-маскарад"

     " - Вам знайома назва "Бал-маскарад"?

       - Ти про оперу?

       - А що, є така опера?

       - Це шедевр Верді. З чого раптом ти про це заговорила?

       - Я не про оперу. Я десь читала, що весь світ - суцільний бал-маскарад. І чоловіки, і жінки - усі носять маски. Велика людина написала ці слова. Мене вони просто захоплюють".

     Кінозірку Тієко Оторі вже називають чорною вдовою, бо вже третій її колишній чоловік загинув. А може його вбито? Минули роки, а чорні хмари вже нависли над новим коханим Тієко. Чи встигне приватний детектив Коске Кіндаіті відвернути злий рок? І чи зрадіє він своїй перемозі?

     Для хорошого японського детективу час завжди знайдеться, особливо якщо автор - Сейсі Йокомідзо. Я вже читала його "Селище восьми могил" і "Клан Інугамі", тому завзято взялася читати цю, укладач Борис Акунін розчарувати не може. Початок 1960-х, японське економічне диво в розпалі, як і мода на усе західне. Кінематограф, телебачення, музика  процвітають як ніколи. Знайшла своє місце під сонцем і Тієко Оторі, акторка і місцева зірка, яка своєю красою зводить чоловіків з розуму. Але не було б цієї книги, якби все було так  ладно. Вже троє колишніх чоловіків  Тієко померли при загадкових обставинах. Співпадіння це чи ні дізнається детектив Коске Кіндаіті, якого попросили зайнятися цією справою. Кому вигідна смерть молодих чоловіків? Хто так довго бажає зла популярній акторці? І як до цієї справи відноситься загадка з розкладеними сірниками?

     Одразу скажу - заведіть зошит і записуйте туди імена героїв, бо їх багато і в кожного як на зло є ім'я і прізвище :) Я не записувала, але мозок мій трохи кипів. В іншому ж мінусів я не знайшла, книга типовий класичний японський детектив, чоловіча японська версія творів Агати Крісті. Сюжет не заїжджений (хоча саме в Крісті є схожа книга, назву казати не буду, бо вгадаєте вбивцю), обставини класичні, герої типові для того часу, загадка в стилі "ніколи не здогадатись". Мій вирок - однозначно читати. А потім дивитись. А потім знову читати інакшу книгу Йокомідзо. а потім знову дивитись екранізацію. А потім знову чит...

     "На твердій чорній покришці запасного колеса лежав розчавлений коричневий метелик, схожий на інкрустований перламутром фамільний герб".

     "Коске Кіндаіті звернув увагу  на те, що сірники  не просто випали з коробки, а були розкладені в певному порядку. З двадцяти одного сірника сім були з червоними головками, а чотирнадцять - з зеленими, причому чотири сірники з червоними головками були надломлені, а три залишились цілими, половина сірників з зеленими головками також були надломлені, ніби злочинець або сам загиблий хотіли щось пояснити з їх допомогою".