Танго смерті

 

Юрій Винничук - "Танго смерті", 2012.

Вид-во Фоліо.

     "Рука зі смичком торкається скрипки, і лунає мелодія танґа. Тепер гавкіт собак і людські голоси змушені прориватися крізь цю мелодію, та не тільки крізь мелодію, але й крізь спів - четверо чоловіків співають щось тихо-тихо. А потім рука одного з них тягнеться до в'язанки гранат..."

     Юрій Винничук (1952) - український  письменник, журналіст та редактор. За роман "Танго смерті отримав премію "Книга року BBC" за 2012 рік. 

     5 років - добрий час для книги, яка, як і добре вино, має настоятися і подихати. Саме стільки років в мене ця книга і нарешті я можу сказати, що прочитала її. Художній твір, в якому вигадка межує з історією змушує думати, що можливо таке справді могло бути - у сусідньому дворі, місті, або ж в іншому житті...

     Четверо хлопців дружать змалку. Їхні батьки загинули в трагедії Базару, зі спільного маючи тільки любов до України, бо один з них - українець, другий - жид, третій - поляк, а четвертий -  німець. Довоєнний Львів зачаровує колоритом і казковістю. Але настає велика війна. Хлопці переживають різноманітні пригоди, закохуються, навіть воюють, не полишаючи один одного в біді і не зраджуючи дружби. Аж тут книга переносить нас у наш час, до пана професора, який вивчає давний світ людей Аркануму, які вірили в те, що душа людей за певних обставин може переселитися...

     І хоч я тільки нещодавно повернулася зі Львова мене знову потягнуло туди. (Можливо в минулому житті я жила у Львові?) Закриваючи очі, я бачу, як оживають герої роману: як пані Голда кричить, що треба допомогти готувати, бо ж Іда виходить заміж, як Орест повертається додому зранку ледь посвітлілими вулицями, як Люція варить конфітури для свого коханого Яся...Скільки їх лишилося там? У спогадах, на фотокартках, на написах могил... 

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Оркестр Янівського табору смерті - табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією.

     "Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з "Книги Смерті" виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій".

     "...а потім прийшли німаки і сказали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: "Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує того дричити!", альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутчше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною і казав: "Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене з летаргійного сну збудили".

     "- Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?

      - Моє? Я собі ще не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.

      - Псевдо! - гаркнув вуйцьо і насупив брови.

      - Добре, най буде Хрін.

      - Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел...

      - Тоді - Морква.

      - Здурів? Яка, в сраку, Морква?

    - Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка... - Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: - Пастернак, Гарбуз...

      - Тпру! - спинив мене вуйцьо. - Най ті хрін - будеш Гарбузом".