Ми були солдатами...і молодими

Harold G.Moore, Joseph L. Galloway - "We Were Soldiers Once...and Young"/

Гарольд Ґ. Мур, Джозеф Л. Ґелловей - "Ми були солдатами...і молодими", 1992.

Вид-во: Астролябія, 2018.

     "Це наша та їхня історія. Бо ж ми були колись солдатами...і молодими".

     Гел Мур (19220-2017) та Джо Гелловей (1941) - генерал-лейтенант та військовий журналіст, які пройшли через пекло і написали книгу про битву, яка змінила хід В'єтнамської війни.

                                

                                            

     Два роки. Цілих два роки мені знадобилося для того, щоб набратися мужності принаймні відкрити цю книгу. І це ще якщо врахувати, що я бачила екранізацію. Українці мало що знають про В'єтнамську війну і поява такого перекладу знаменує кінець епохи невігластва і замовчування цієї теми. 

     Після Другої Світової та війни у Кореї вище командування віддало наказ створити аеромобільні війська, оснащені гелікоптерами для якнайшвидшого пересування військових груп в ускладнених природних умовах В'єтнаму. Полковника Гаролда Мура разом з підлеглими відправляють у долину річки Я-Дранґ з наказом висадитись і знайти ворога. Ворога було знайдено одразу.  

     Книга важка. Ви будете чути крики поранених, постріли куль над головою, вигуки командирів та шум гвинтів евакуаційного гелікоптера. Біля вас вибухатимуть фосфорні та авіаційні бомби й артилерійські снаряди. Ви втомитесь, ви будете плакати, ви будете закривати книгу і озиратися, вишукуючи в очах людей довкола розуміння. Але його не буде, як не було й тоді. Герої  повернулися додому, в країну, яка зробила вигляд, що їх немає. Але пам'ять про ту битву живе в серцях людей і житиме вічно. 

постер екранізації книги

     "Ми знали, яким був В'єтнам, як ми виглядали, діяли і що говорили. В Америці ніхто більше не знав. А Голлівуд щоразу безбожно усе перекручував, гострячі криві політичні ножі костями наших полеглих братів. Тож ще раз і востаннє. Це розповідь про те, як усе було насправді, що воно означало для нас і що ми значили один для одного. А було воно не так як у фільмах. Коли все закінчилося, мертві не встали і не пішли собі геть, струсивши пил. Якщо когось з нас дивом не зачепило, він усе одно не уникнув травм. Ніхто не покинув В'єтнам таким самим юнаком, яким прийшов".

     "Під ногами все ще траплялися уламки кісток, частини зброї, гільзи, фрагменти артилерійських набоїв і ящиків для боєприпасів. Унаслідок цих відвідин я затямив одне - за недооцінку непоступливого ворога доводиться платити життям".

     "Серед негустих дерев посеред галявини два взводи роти "Браво" розкошували над бляшанками сухого пайка, коли почули відлуння перших пострілів. Досвідчені сержанти мовчки перезирнулися і все зрозуміли. "Їжте швидко, - сказали вони солдатам. - Ми вирушаємо". Битва в зоні висадки "Ікс" розпочалася".

     "Кремезний чорношкірий солдат, одягнутий лише в шорти та черевики, узяв величезними руками тіло білого. Його щоками текли сльози, він обережно пригорнув тіло до грудей і повільно рушив до медпункту. Я так і не дізнався, чи загиблий був його другом. Мабуть, ні. Це був жаль за полеглим товаришем по службі, біль, якого смерть завдає очевидцям".

     "Джо Ґелловей пригадував: "Кулі свистіли всього за декілька футів над головою. Я максимально притиснувся до землі, коли відчув, що хтось штурхнув мене черевиком під ребра. Повернув голову і глянув угору. Наді мною стояв головний сержант Безіл Пламлі. Він нахилився до мене і перекричав звуки пострілів: "Синку, лежачи на землі, фото не зробиш!" Усміхаючись, він випромінював спокій і впевненість. Я подумав: "Він має рацію. Усе одно помремо, тож можна робити фото стоячи". Я звівся і зробив декілька світлин. Пламлі подався до медпункту, дістав пістолет 45-го калібру і клацнув затвором. Він звернувся до доктора Каррари та інших медиків: "Джентльмени, приготуйтесь захищати власне життя!".

     "Джо Ґелловей востаннє сфотографував втомлених солдатів Тоні Недала, що скупчились навколо термітника, вхопив наплічник, гвинтівку і підійшов попрощатися зі мною. Ми стояли, вдивляючись один в одного. Зненацька ми заплакали, нікого не соромлячись; сльози, стікаючи вкритим червоним пилом обличчям, торували вузенькі доріжки. Я ледь спромігся видушити: "Розкажи Америці, що зробили ці сміливі хлопці, розкажи, як загинули її сини".