Іловайськ

Євген Положій "Іловайськ" (2015)

Вид-во "Фоліо" (2017)

     "Карта, за якою рухалася колона, виявилася вельми уявною. Де знаходився ворог, які мав сили, яке конкретно завдання стояло - всі ці питання продовжували бути військовою таємницею навіть для командирів".

     Євген Положій (1968) - український письменник, журналіст, головний редактор кількох часописів.

     Якось непомітно для більшості вийшла ця сильна книга Євгена Положія. Написана через рік після Іловайська, вона являє собою працю, яка постає перед нами правдою, жертвою, трагедією. Перед вами друге, виправлене видання 2017 року. Це 400 сторінок болю, сліз, самопожертви, відваги, мужності, героїзму. Автор зауважує, що це "художній текст, роман, побудований на реальних подіях у якому серед героїв, які мають реальних прототипів, живуть, здійснюють подвиги та помирають вигадані персонажі". Проте, це не зменшує ваги та значущості книги. Когось з героїв історій ви впізнаєте, того ж Рубана, Семенченка, Хомчака, Березу, Аліну, Кішку. Про когось читатимете вперше. Особисто мене потрясла історія Кабана, нашого військового, який з важким пораненням в лікарні опинився в тилу "ополченців". Йому допомогла медсестра і Кабану довелося досить тривалий час переховуватись у трупарні, де він завалювався трупами і лежав. На ранок Кабан йшов на перев'язку і крапельниці, одразу після того крався назад до трупарні, лягати під вже знайомі тіла; після всього він дивом повернувся додому. Ця книга не говорить прямо ХТО винен в цій трагедії, але це можна прочитати між рядків. Погане оснащення військових (техніка, медикаменти), чи то байдужість чи то цілковита некомпетентність генштабу, боягузливі та непрофесійні командири, відсутність мап, інформації і належного зв'язку між підрозділами... Все це разом призвело до того, що ми втратили близько тисячі кращих синів України. 

     І навіть сьогодні, в червні 2017, половина країни бореться за нашу землю, а інша половина втикає всілякі "Україна має талант/Мастершеф/Караоке на майдані" і т.д. Для них немає війни. Для столиці немає війни. Я тут почула від знайомого, що "це не моя війна. Не мій будинок горить і не за мою землю воюють". Так не можна говорити, але я хочу, ні, я жадаю, щоб ті, які так думають хоч раз побували на війні, сходили в київський шпиталь до військових, поглянули на їхні рани, послухали б їхні історії. Цікаво, після побаченого і почутого такі люди просто попрямують додому під тихим київським небом, увімкнуть своє улюблене отупляюче ТБ і...Невже у них всередині нічого не поворухнеться? Певно, це риторичне питання. Ця книга читається важко, довго; вона піднімає такі прості і водночас важкі питання про честь, совість, жертовність, питання про те, де закінчується любов до своєї землі і починається байдужість і т.п. Коли я це читала я не плакала, вже ні. Лише кров'ю наливалися мої очі і міцніше стискалися зуби і кулаки.

Схилімо голови перед полеглими синами і доньками України. Вічна їм пам'ять.

     "Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: "дискотека" - це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і "рамштайн" - це вже 120 міліметрів, серйозна зброя".

     "Поміч не йшла і, зрештою, всі зрозуміли, що вона і не прийде. Усвідомивши безглуздість спротиву, військові здалися в полон. Перед тим ламали зброю, топили її в колодязях. Молодий хлопець з позивним Мирний поставив прапор України посеред поля і сам став поруч. Росіяни довго не могли зрозуміти, що з ним робити, кружляли на беемпе: "Здавайся! Прибери прапор! Зараз застрелимо!" - та Мирний стояв, не звертаючи уваги. То був безглуздий, але героїчний вчинок".