Офіцер із Стрийського парку

Андрій Кокотюха "Офіцер із Стрийського парку" (2017)

     "Потім чоловік у стрілецькому однострої взяв гвинтівку, речовий мішок. І залишив помешкання".

     Львівська осінь 1918 року. Поляки та українці ведуть боротьбу за владу, йдуть важкі політичні переговори. В цей час у Стрийському парку знаходять труп офіцера-поляка, який був членом таємного військового товариства. Климентій Кошовий має два дні аби довести, що це вбивство не причетне до політики. Проте правда вже нікого не цікавить, збройне протистояння у Львові неминуче...

     Здійснилось! Сьома і остання книга з серії у мене! (Тут я танцюю переможний танець😄) Затамувавши подих я гортала сторінку за сторінкою, читала вголос ледь не по ролях, коротше ловила кайф як могла. Але передчуваю, що так як я книжкова наркоманка із багаторічним стажем - скоро мені знадобиться нова доза книг :) Але ближче до справи, себто до книги. Це остання книга із львівського циклу А.Кокотюхи. Хочете почитати про автора пару рядків? Чудово, тоді переходьте на мій відгук в цьому блозі під назвою "Втікач із Бригідок" 😊☝

     На цей раз ми з вами опиняємось в буремному і переламному 1918 році. Протистояння з поляками, становлення української політики, невизначеність та страх суспільства - все це бачить на власні очі колишній адвокат, а тепер особа без певних занять, Климентій Кошовий. Чим довше триває протистояння та невизначеність, тим складнішими стають його стосунки з Магдою. Росте напруга в єврейській громаді, люди передчувають великі зміни. Вбивство польського офіцера зовсім не стає вишенькою на торті і Кошовому доведеться якомога швидше знайти вбивцю аби спробувати запобігти здається вже неминучому зіткненню. 

     Як же мені було приємно читати! Ідеальний виклад сюжету, закручена детективна лінія, ріст головних героїв, а головне дуже близько до правди. Це детектив, у якому без підлещувань і прилизувань показані поляки, хай вже приймуть це, такими, якими вони тоді були. Це книга, читаючи яку і знаючи вже що станеться далі в історичному плані, все рівно хвилюєшся і чач від часу бурмочеш про себе "а може станеться не так?" Чесно зізнаюсь, шукала мінуси навмисно, аби не здавалося, що я заангажована. Та окрім трьох незначних помилок (коректор не помітив) я нічого не виявила, а це не смертельно. Окремо хочу подякувати (правда, не знаю кому, авторові чи редактору), що обійшлися без оцього ново/старо-модного "державнОСТИ", "справедливОСТИ" і т.д. От чесно, приємно було читати гарною українською. От ніби і все. Львівська серія про Клима Кошового добігла кінця. Гідного і правильного. Дякую автору за близького і людяного героя, за цю серію, яка виходила з 2015 року, за години, проведені за читанням з округленими очима і розкритим ротом. Це було правильне і сильне закінчення. Дякую.

P.s. Я не здогадалась хто вбивця.

P.p.s. Як повіє буйнесенький вітер з широких степів

Та й прославить по всій Україні січових стрільців.

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо! 

     "Ляхи вже кричать про навмисне вбивство поляка українцями. Це називається хитанням ситуації, пане Кошовий. Нам треба довести: наша сторона до злочину не причетна. Інакше поляки нас переграють. Самі знаєте, що опиниться під загрозою".

     "Для мене істина завжди має значення. Нехай представники мого виду вимирають швидше, ніж хочеться нам самим". 

Палац у старому селі

Tahar Ben Jelloun "A palace in the old village"/Тахар Бен Джелун "Палац у старому селі" (2005-2008)

     "Часи змінюються, але не я".

     Тахар Бен Джелун (1944) - народився в Марокко, у 1961 емігрував до Франції. Новеліст, есеїст, критик та поет. Друкується в La Monde, La Pepubblica, El Pais, Panorama.

     Мохаммед провів 40 років у Франції і збирається на пенсію. Повернувшись в рідне село у Марокко, він витрачає всі заощадження на побудову великого будинку для всієї своєї сім'ї і чекає на приїзд своїх дітей.

     Як же довго я її читала. Давно я так не помилялась у виборі книги. Обкладинка, ім'я автора і хороші відгуки ввели мене в оману, що трапляється вкрай рідко. Це новела про людину, чоловіка, який покинув рідне марокканське село у 1960 році. Чоловіка, який поїхав до Франції у пошуках роботи, можливостей, кращого життя. Поїхав від безладу, бідності і терору. Але так сталося, що пропрацювавши весь цей час на одному робочому місці на заводі, завівши велику родину, він не знайшов на пенсії собі місця у Франції. Його діти виросли, роз'їхалися по різним країнам Європи, а ті, що залишилися, не слухають його старомодних настанов. Не сприймаючи вільне і демократичне життя Франції, Мохаммед їде на свою Батьківщину, де будує величезний палац і очікує на урочисте возз'єднання родини.

     Моя думка щодо головного героя часто змінювалась. Що я до нього відчуваю? Певно, жалість. Мораль цієї книги можна подати приказкою "що посієш, те й пожнеш". Мохаммед не розумів, що не можна жити у Франції так, як він жив у своєму марокканському селі. Діти, які народились і виросли в Європі не захочуть жити за суворими і незрозумілими їм мусульманськими звичаями. Марокко з його культурою та релігією зовсім чужа країна для них. Можна не забувати, що ти марокканець за походженням, але не різати овець і не забороняти жінці виходити з дому. За 40 років життя в розвиненій країні Мохаммед не прийняв своє оточення. "Будуючи" високий мур між європейцями і собою, він забув, що саме він приїхав сюди. Саме він живе у Франції, а не французи приїхали до нього. І якщо йому настільки не подобається це середовище, то він у будь-який момент може поїхати до себе в глухе село без електрики, води, прав людини тощо. Сумуючи за "втраченими" дітьми-французами, він забув, що жодного разу не казав їм "люблю", "ти молодець", "я пишаюся тобою". Він майже не говорив із ними взагалі, а в 60 років раптом захотів від них турботи і ласки. І тепер він живе тільки одним - збудувати для своєї родини палац. 

     Смішно, але ця книга написана таким самим емігрантом. Цікаво, наскільки думки головного героя співпадають з думками самого автора. Якщо вони ідентичні, то це сміховинно. Я вважаю так - якщо вже ти приїхав жити до інакшої країни, то будь ласкавий прийняти правила тутешнього життя і слідувати їм. Якщо ні - тебе ніхто не тримає, повертайся до своєї околиці світу і пишайся тим, що ти не асимілювався. Книгу читати було не цікаво, неприємно і подекуди сумно. Цікаві тільки останні 30 сторінок і то тільки поціновувачам ісламу і ісламських казок (до таких себе не відношу, в мене суто поверхнево-дослідницький інтерес). В цілому це меланхолічна заглиблена книга, після якої швидко хочеш почати читати щось нове аби забити гіркий післясмак.

     "Але це природно для дітей любити свою рідну країну. І так вже сталося, що їхня рідна країна Франція".

     "Він боявся прийняти життя, в якому він більше нічого не контролював. Він звик до цього і не хотів змін, нічого не хотів".

  

     "Мохаммед визнавав, що хоча марокканці часто стають мішенями для расистів, вони в свою чергу зневажають чорношкірих де завгодно, у Франції і вдома".