Палац у старому селі

Tahar Ben Jelloun "A palace in the old village"/Тахар Бен Джелун "Палац у старому селі" (2005-2008)

     "Часи змінюються, але не я".

     Тахар Бен Джелун (1944) - народився в Марокко, у 1961 емігрував до Франції. Новеліст, есеїст, критик та поет. Друкується в La Monde, La Pepubblica, El Pais, Panorama.

     Мохаммед провів 40 років у Франції і збирається на пенсію. Повернувшись в рідне село у Марокко, він витрачає всі заощадження на побудову великого будинку для всієї своєї сім'ї і чекає на приїзд своїх дітей.

     Як же довго я її читала. Давно я так не помилялась у виборі книги. Обкладинка, ім'я автора і хороші відгуки ввели мене в оману, що трапляється вкрай рідко. Це новела про людину, чоловіка, який покинув рідне марокканське село у 1960 році. Чоловіка, який поїхав до Франції у пошуках роботи, можливостей, кращого життя. Поїхав від безладу, бідності і терору. Але так сталося, що пропрацювавши весь цей час на одному робочому місці на заводі, завівши велику родину, він не знайшов на пенсії собі місця у Франції. Його діти виросли, роз'їхалися по різним країнам Європи, а ті, що залишилися, не слухають його старомодних настанов. Не сприймаючи вільне і демократичне життя Франції, Мохаммед їде на свою Батьківщину, де будує величезний палац і очікує на урочисте возз'єднання родини.

     Моя думка щодо головного героя часто змінювалась. Що я до нього відчуваю? Певно, жалість. Мораль цієї книги можна подати приказкою "що посієш, те й пожнеш". Мохаммед не розумів, що не можна жити у Франції так, як він жив у своєму марокканському селі. Діти, які народились і виросли в Європі не захочуть жити за суворими і незрозумілими їм мусульманськими звичаями. Марокко з його культурою та релігією зовсім чужа країна для них. Можна не забувати, що ти марокканець за походженням, але не різати овець і не забороняти жінці виходити з дому. За 40 років життя в розвиненій країні Мохаммед не прийняв своє оточення. "Будуючи" високий мур між європейцями і собою, він забув, що саме він приїхав сюди. Саме він живе у Франції, а не французи приїхали до нього. І якщо йому настільки не подобається це середовище, то він у будь-який момент може поїхати до себе в глухе село без електрики, води, прав людини тощо. Сумуючи за "втраченими" дітьми-французами, він забув, що жодного разу не казав їм "люблю", "ти молодець", "я пишаюся тобою". Він майже не говорив із ними взагалі, а в 60 років раптом захотів від них турботи і ласки. І тепер він живе тільки одним - збудувати для своєї родини палац. 

     Смішно, але ця книга написана таким самим емігрантом. Цікаво, наскільки думки головного героя співпадають з думками самого автора. Якщо вони ідентичні, то це сміховинно. Я вважаю так - якщо вже ти приїхав жити до інакшої країни, то будь ласкавий прийняти правила тутешнього життя і слідувати їм. Якщо ні - тебе ніхто не тримає, повертайся до своєї околиці світу і пишайся тим, що ти не асимілювався. Книгу читати було не цікаво, неприємно і подекуди сумно. Цікаві тільки останні 30 сторінок і то тільки поціновувачам ісламу і ісламських казок (до таких себе не відношу, в мене суто поверхнево-дослідницький інтерес). В цілому це меланхолічна заглиблена книга, після якої швидко хочеш почати читати щось нове аби забити гіркий післясмак.

     "Але це природно для дітей любити свою рідну країну. І так вже сталося, що їхня рідна країна Франція".

     "Він боявся прийняти життя, в якому він більше нічого не контролював. Він звик до цього і не хотів змін, нічого не хотів".

  

     "Мохаммед визнавав, що хоча марокканці часто стають мішенями для расистів, вони в свою чергу зневажають чорношкірих де завгодно, у Франції і вдома".