Сповідь маски

Юкіо Місіма - "Сповідь маски"/三島 由紀夫 - "仮面の告白" , (1949)
Вид-во "Азбука", Санкт-Петербург, 2017
Переклад Б.Акуніна

     " -Ти не доживеш і до двадцяти.
       -Як ви можете говорити такі речі? - гірко посміхався я.
       -Давай поб'ємося об заклад!

       -Я ставлю на те, що доживу. Іншого вибору в мене немає. А ти став на те, що я помру".

    

     Юкіо Місіма (Хіраока Кімітаке), 1925-1970, японський письменник, драматург, актор, політичний діяч, один з ідеологів японських "правих". Автор 40 романів, 18 п'єс, численних збірок оповідань, есеїв, кіносценаріїв. Magnum opus - "Золотий Храм". Був знайомий з нобелівським лауреатом Кавабата Ясунарі. Після невдалого заклику і спроби повалити конституційний лад Японії у 1970 році вчинив ритуальне самогубство  (сеппуку) з посмертним відтинанням голови. Тричі номінований на Нобелівську премію.

     

 

     Я довго збиралася з думками, аби хоча б почати щось писати про цей твір. Назва книги цілком відповідає її змісту, це сповідь. Сповідь юнака, чоловіка перед майбутнім читачем. Це не простий біографічний твір, це розтин душі автора, прагнення відкрити своє єство, здійснити камін-аут. Якщо останнім часом доля не сильно посміхалася вам, то точно відкладіть цю книгу, не марнуйте свій час. Але якщо ви свідомо налаштовані вислухати автора, як кращий друг, то заваріть собі чаю і приготуйтеся слухати, але не засуджувати, адже так і вчиняють справжні друзі.

     А почалося все у 1925-му році, коли на світ народився хворобливий Місіма. Спогади дитинства, розповіді про школу і перше захоплення...хлопцем. Суворе виховання, намагання жити звичайним життям, а далі війна, яка докорінно змінить майбутнє автора. 

    Скажу чесно, не одразу я вхопила ритм книги. Автор вів мене за руку спочатку повільно,а потім ніби в яму бУхав, хоча...Може в нього така манера? Головний мотив цієї книги - краса і смерть, втім як і у всіх творах Місіми. Автор препарує власну душу для читача, веде його крізь всі свої внутрішні дискусії, сумніви та рішення. Місіма пише простими, інколи аж занадто, словами про складне і головне для нього. Манера його писання складає все так, ніби автор сидить перед нами з руками на колінах і потроху, тихим, але твердим голосом виливає душу. Для мене це був зовсім новий досвід читання японського письменника. Зараз, відклавши книгу і проговоривши її, я можу сказати, що  вона мені сподобалась своїм характером. Твердим, всупереч всьому. Впертим - заради себе. І націленим - заради всіх. Саме такий характер і був у Хіраока Кімітаке.

     "Я вирішив закохатися в яку-небудь дівчину, відмовившись від фізичного бажання. Напевно, це був найбезглуздіший задум за всю історію людства".

     "Якщо я насправді кохаю Соноко, то просто зобов'язаний бігти від неї якомога далі". 

Нехай буде ранок

Sayed Kashua - "Let it be morning"/ Сайєд Кашуа - "Нехай буде ранок", (2006)

     "Зараз вже немає вибору, немає вороття. Я не можу дозволити собі скиглити про те, що я міг зробити, але не зробив. Я маю зібратися і робити те, що мушу. Я мушу вижити".

     Сайєд Кашуа, (1975) - ізраїльський араб, письменник і журналіст з Тіри, відомий своїми книгами і гумористичною колонкою на івриті.

     Я вже не пригадаю точно коли скачала цю книгу. Пам'ятаю лише, що зацікавила проблематика і особистість самого автора. Написана в 2006 книга актуальна зараз, як ніколи, особливо на тлі прийнятого в липні закону в Ізраїлі.

     Про що книга? Вона про життя-буття ізраїльського араба. Про того, хто хоч і перебуває (мешкає/працює) в Ізраїлі, але не прийнятий оточенням, як повноцінна людина. Оповідь йде від першої особи, араба без імені, який з родиною перебрався до арабського селища під Ізраїлем. Втомлений від дискримінації і утиску прав, він сподівається віднайти спокій серед таких, як і він, але одного ранку селище оточене колючим дротом, відрізане від постачання, а за колючою стіною стоять озброєні солдати і танки.

     Однозначно скажу, що книга варта часу, витраченого на неї. Недарма автор має премію від прем'єр-міністра Ізраїля. Проте читається вона повільно, і зовсім не тому, що вона не цікава, просто деякі моменти описані настільки реалістично, що мороз пробігає по шкірі. Відчай, розгубленість, розпач - все це відчуває людина, коли стикається з тим, про що говорить автор. Головні герої книги - мешканці простого арабського селища, де живуть не тільки араби, але й євреї, палестинці, єгиптяни. Вони багаті підприємці, середньої руки менеджери, нелегальні наймані робітники, всі разом вони живуть згуртованою громадою, але триватиме це рівно до зовнішньої загрози.

     Насправді Кашуа підіймає важливі питання в своїй праці. Дискримінація, расизм, ксенофобія - і все це коїться в Ізраїлі, мешканці якого постраждали від цих явищ найбільше. Читача не змушують пристати до точки зору автора, лише м'яко підштовхують зробити висновок, задатись питанням "чому?". Автор спробував донести, що той, хто в білому - не завжди дорівнює миротворець, а араб - не завжди дорівнює терорист. Хто є хто в цьому протистоянні зараз вирішувати вам, та перед тим все-таки прочитайте цю книгу.

     "Я вже не маю терпіння для їхніх суперечок. Мені реально "по барабану". Я знаю, що ситуація достатньо кепська і без палестинської Інтіфади (повстання) або ізраїльської окупації чи чергового суїцидника-бомбиста, що переховується в нашому селі. У будь-якому випалку справи погані".

  

     "...я критикував арабського лідера в Ізраїлі, коли вони (євреї) критикували його, я засудив ісламістський рух тоді, коли вони засудили його,я тужив за кожним загиблим євреєм, що загинув внаслідок терористичної атаки. Я почувався винним, я проклинав суїцидників-бомбистів, називав їх холоднокровними вбивцями. Я проклинав Бога, Рай, себе. Особливо себе за все це, що я робив аби втриматися на своїй роботі".