Нотатки анестезіолога

Александр Иванов - "Записки анестезиолога"/ Олександр Іванов - "Нотатки анестезіолога", 2018.

     " - А що це було, це була реанімація? Нас якось вчили, як масаж серця робити, от, як штучне дихання... А ви тут з хворим один одного матом крили, і все. 

       - А нащо йому штучне дихання? Сам прекрасно дихав, навіть матом розмовляв, собака. Може, у підручниках це виглядає і красивіше, але в житті не завжди так. Треба підходити творчо. Але добре, пішли курити, досить працювати".

     Олександр Іванов - сучасний російський письменник і мандрівник, пише в різних жанрах: від детективів до научної літератури. 

     Невідома книга невідомого автора або як зрозуміти наших лікарів. Насправді є ціла серія "записок" різних професій, але тільки дві з них мені справді захотілося прочитати, проте детальніше стосовно цієї. Назва містить одне слово "анестезіолог", але там могло бути і реаніматолог, і травматолог, і хірург... По суті це збірка історій, розказаних від першої особи, які дійсно відбувалися в житті. Збережені стиль і манера висловлюватися, присутня нецензурна лексика (все, як насправді в житті :) ). Але маю попередити - не їжте під час читання цієї книги, це медицина, деякі історії можуть містити бридкі моменти.  Проте з 80%-вою вірогідністю ви будете сміятися. Десь посміхнетесь, десь пожалієте, а десь будете вголос сміятися, як дитина. Чимось ця збірка нагадує спільноту "Злой Медик", якщо ви не знаєте, що це - там публікують невигадані історії з життя медробітників. Часом цинічні, часом забавні, а часом і повчальні, та всі - життєві. Книга безперечно буде до вподоби майбутнім або дійсним лікарям. Передоз, алкогольне сп'яніння, термінова реанімація, обмороження, пухлини, різні хірургічні втручання - з цим всім медики мають справу щодня. А ще з хронічною нестачею фінансування. А на додачу з неадекватними паціентами. Вдячна робота? Ні. Точно не в нашій країні з окладом медсестри дай Боже щоб 3200. Уся надія лише на людей, які цінуватимуть труд медробітників. І я не про хабарі зараз, я про добре слово подяки, поважне ставлення, слідування порадам лікаря. Адже чим більше ми зважатимемо на своє здоров'я і настанови лікарів, тим менше робитимемо їм роботи. Згодні? Будьте всі здорові і читайте здорОві книги.

     "- Де вчорашній хворий з травмою черепа? Чому він у вас втік з прийомника?

      - Він, вибачте, муділа. Почув, як хірург говорить мені по телефону:

      - Слухай, подивись одного кадра в прийомній. Можливо його доведеться оперувати.

      - Терміново? - питаю.

      - Та ні, зараз його на рентген відвезуть, хвилин за 20 підійди.

       Спускаюся, в прийомній тиша, ані хворого, ані хірурга.  Одна медсестра за столом.

      - А де всі? Мені що, робити немає чого, до вас бігати? Де хворий?

      - Втік. Василіч сказав санітарці: "Давайте, зніміть йому голову і на відділення", і все, той почув, вскочив і за двері. Напевно не так зрозумів..."

     

     "Чому революціонер повинен хворіти на сифіліс? Відповідь проста, забагато тут спільного, між цими двома хворобами. По-перше. І та, і інша зараза вражає, так би мовити, не самі благополучні верстви населення, маргіналів, люмпенів, інший декласований елемент. Це в більшості. Але і там і там є виключення. Легко назвати не один десяток відомих геніальних особистостей, хворих на сифіліс, і багато успішних осіб, заражених ідеями комунізму".

Печиво щастя

Черстін Лунберг Хан - "Печиво щастя"/ Kerstin Lundberg Hahn - "Lyckokakan", 2013.

     "Вимов своє найпотаємніше бажання і воно здійсниться"

     Черстін Лундберг Хан, (1962) - шведська письменниця і педагог, пише книжки для дітей переважно 6-12 років.

     Вже вересень, а значить час потроху починати читати книги про Різдво :) Хороша і добра історія завжди буде гарною ідеєю, повірте, особливо в час осіннього спліну. Наш головний герой - 10-річний Оскар. Одного разу, отримавши китайське печиво щастя, він загадує бажання. Розгубившись, Оскар бажає зовсім не те, що хотів і його життя перевертається догори дригом. Але, може, так тільки на краще?

     Вміють скандинави писати, тут ні дати, ні відняти. Досвід роботи з дітьми дався авторові взнаки, персонажу Оскар віриш, бо саме так думають підлітки, саме так вчиняють, саме того соромляться. Історія про підлітка, який переживає свій нелегкий період тінейджерства, переживаючи за все підряд. Як виглядає він перед дівчатами і друзями, як батько з мамою соромлять його, як в школі дістають однокласники, бо розібрали всі нормальні ролі на різдвяний спектакль...Знайомо? Тоді сміливо читайте самі, можете разом зі своїми дітьми, бо смішнішої і добрішої історії годі шукати. А ще там говориться про те, як надзвичайно важливо залишатися собою і перестати всього боятися.

    Це одна з тих добрих книг, які береш перед Різдвом і читаєш в теплих шкарпетках з келишком глінтвейну; якби мене спитали який смак нагадує ця книга, то я відповіла б саме так.

     " - Напевно я закохався  в Майю. Зараз вона разом із Х'юго, а я не знаю, ревную я чи це якесь інакше почуття. Цікаво, на що схожі ревнощі?

      - А-а...Це дрібниці, - вказала бабуся на останнє деко печива. - Нічого страшного, що краї підгоріли.

      Я посміхнувся сам собі. Бабуня настільки ж глуха, наскільки добра".

     "В ту ж саму мить в моїй голові щось клацнуло. З моїми очима щось сталося. З них зникла та безнадія, яка читалася в погляді обмотаної туалетним папером мумії на ім'я Оскар, що ховалася у шкільному туалеті. Тепер в очах з'явилося щось інше, щось сяюче, як відблиски сонця на поверхні води. Я зрозумів, що це було".

Чорне сонце

Василь Шкляр - "Чорне сонце"

Вид-во КСД, Харків, 2016.

     "А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: "І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть". От же вони, тополі! Прийшли..."

     Василь Миколайович Шкляр, (1951) - український письменник, політичний діяч, родом з Черкащини. Володар кількох премій, серед них "Коронація слова" і народна "Золотий Мамай". У вересні 2015-го вступив у партію "УКРОП".

     Не змогла. Повірте,  я намагалася. Збірка ніяк не хотіла читатися, рядки ніяк не хотіли складатися, слова ніяк не хотіли мати сенс для мене. Чому? Хтозна. Може тому, що автор досить елегантного віку. А може тому, що збірка різної тематики, до того ж ще й написана в різні роки. Подекуди я не могла вхопити сенс написаного або  мораль, подеколи я взагалі не розуміла ЩО я читаю, іноді я ловила себе на думці, що читаю радянські мемуари. Чому продовжувала? Принципи, схвальні відгуки, віра в сучукрліт (наразі майже примарна). Що отримала в результаті? Приємні 15 хвилин протягом читання першої оповіді (АТО, "Азов", Іловайськ), але не без спірних моментів як щодо самого "Азову", так і щодо Білецького. Сліпі оди, схожі на замилювання радянської пропаганди читати було так собі. Інші ж оповіді коротесенькі і не вирізняються нічим як на мене. Якби мене спитали про що вони, я б напевно не відповіла. Одна про невдаху студента в 70-ті, інша про самотню бабусю, потім ще про щось, сторінок на 5-10...Загалом збірка нагадує потік свідомості з 70-х по 90-ті, бо ж нічого її не поєднує окрім фантазії автора. Висновок? Робити певно зарано з лише одної прочитаної збірки, але автор однозначно не мій. Бажаю успіхів йому в роботі перекладачем і редактором, певна, це в нього виходить ліпше.

     "Гризло - справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище - це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників, бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам'ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали".