Могила в горах

Ханс Русенфельдт і Мікаель Юрт - "Могила  в горах"/ Hans Rosenfeldt, Michael Hjorth - "Fjällgraven", 2012.

     "Над відкритим суспільством нависла загроза. Необхідно захищати демократію. Звісно, нинішні часи потребують жорсткості. Але це? Як, чорт забирай, з цього виплутуватися?"

     Ханс Розенфельдт, (1964) і Мікаель Юрт , (1963) - двоє шведських письменників і двоє друзів, які пишуть і окремо, але не цю серію про Себастіана Бергмана, яку, до речі, екранізовано як міні-серіал. Розенфельдт відомий у світі перш за все як творець нашумівшого серіалу "Міст", адаптованого декількома країнами. А Юрт більш відомий як сценарист і письменник кримінального жанру.

     В часи засилля кримінальних детективів важко знайти щось дійсно вагоме, бо всі ноти вже записані, а всі літери придумані. Але. Скандинавські автори це те, що може врятувати цей жанр, бо це майже те єдине, що ще свіже для нас, не клішоване і інше, просто інше. 

     Випадкова туристка знаходить шість скелетів в горах. Четверо дорослих і двоє дітей. Група шведських поліцейських із Себастіаном Бергманом в команді визначає, що похованню 6 років і починає розшукувати ймовірних зниклих. Афганська емігрантка розшукує свого зниклого чоловіка за допомогою журналіста місцевої газети. Ці дві справи пов'язані? Але як? Коли розслідування поліції заходить у глухий кут вони розуміють, що ця справа більша за 6 трупів у горах. Ця справа - безпека країни.

     Ця книга - третя з серії, і мінус у тому, що в третій книзі розповідається про попередні, тому почати читати з початку не вийде. Головний герой - стандартний для жанру 50-літній одинак-гівнюк, якого не дуже люблять, хоча й поважають колеги, а жінки від нього просто в захваті. Єдине, що я пролистувала в книзі цілими сторінками - внутрішні роздуми й переживання Бергмана щодо його особистого життя, яких було ну дуже багато. Ну і 4 сюжетні лінії це багато, тому готуйтеся запам'ятовувати імена. Але в цілому книга гарна своєю небанальністю і хорошим стилем письма. В кінці ви здивуєтесь, а це вже точно показник якості.

     "Настали нові часи, тепер першочерговою задачею тих, кому належало захищати країну,  стала боротьба з тероризмом та екстремізмом. Вони раптом стикнулися з невидимим ворогом без воєнної форми, і правила гри змінилися. Таємниці стали масштабнішими. Методи грубішими. Відкрите суспільство стало закритим, і під кінець створена таємницями отрута стала проникати назовні".

     "Мехран обережно прийняв телефон. Він здався йому важче, ніж був. Повний розбитих мрій і розтоптаних надій. Вони залишилися в нього".

Літній будиночок

Сесіліє Треймо - "Літній будиночок"/ Cecilie Treimo - "Sommerhuset", 2013.

     "На фото поруч із батьком Ізабель побачила дівчинку. Та була трохи молодша - десь близько шести, - з майже чорним волоссям і темними очима. На голові - індєйська пов'язка з пером".

     Сесіліє Треймо, (1976) - норвезька письменниця. За роман "Літній будиночок" отримала престижну літературну премію.

     Сьогодні я хочу вам розказати про мою норвезьку знахідку. Дванадцятирічна Ізабель з молодшою сестрою проведуть тиждень у літньому будиночку бабусі і дідуся за містом. Батьки дівчат на межі розлучення, родина розпадається і бере тайм-аут на тиждень, щоб остаточно у всьому розібратися. І поки тато і мама вирішують свої особисті питання у відпустці в Іспанії, Ізабель і Урсула живуть досить безтурботним життям, попиваючи лимонад і поїдаючи бабусину випічку. Але в цій безтурботності дзвенить тривога, Ізабель починає відчувати чиюсь незриму присутність, їй починають снитися сни, в яких маленька дівчинка просить Ізабель про допомогу. Сни, закриті двері у підвал, вирізані на дереві ініціали, таємна схованка у гроті і мовчання рідних. Ключ до страшного минулого родини в руках у дівчат. 

     Це зовсім не дитяча книга, скоріше це психологічний трилер на межі містики. Поетична оповідь перемежовується сучасними, звичними нам життєвими труднощами. Це книга для тих, хто готовий думати і розбиратися, вчитуватися і знаходити. А ще для тих, хто вірить, що той, хто бореться обов'язково все здолає.

     "Ізабель не відповіла сестрі. Коли, підійшовши до дверей, вона помітила дещо  дивне, серце в неї голосно забилося. Двері з внутрішньої сторони біля замочної скважини були всі подряпані".

     "І у важкий час потрібно вміти вистояти, - казав дідусь. - І все мине. Не можна, щоб труднощі затуляли собою найголовніше. Якщо це пам'ятати, то багато що можна здолати". 

     " - Знайди ключ, - прошепотіла вона, глягувши на Ізабель своїми великими, темними, сумними очима. Потім стало зовсім темно, і дівчинка щезла".

Як я вирішила померти від щастя

Sophie de Villenoisy - "Joyeux suicide et bonne année!"/ Софі де Вільнуазі - "Як я вирішила померти від щастя", 2016.

     "Самотність - це потворно, брудно і сумно, від неї дурно пахне, і її ніхто не хоче помічати".

     Софі де Вільнуазі, (1968) - французька письменниця, сценарист і журналіст. Мешкає в Парижі.

     Що не кажи, а парижанки вміють жити з шиком. От, наприклад, Сільві Шабер - в 45 років вона вирішила, що з неї досить і одного дня просто прикупила собі могилку на тихому французькому пагорбі з планом покінчити з життям під Різдво. Ну а що? Однаково вона самотня, ані чоловіка, ані дітей вона не має, друзів теж особливо не видно, тварини і тої вдома не тримає. Якби ж ще була гарна, але і тут промах - вона сутула пласка брюнетка з неслухняним волоссям і комплексом неповноцінності. Звичайний будній день в неї це робота і розчинний суп з йогуртом на десерт на самоті. Ну але ж наостанок треба хоч комусь виговоритись і Сільві вирішує піти до першого-ліпшого психотерапевта, щоб розказати йому про свій "різдвяний" задум. Все йде за планом, доки психолог не дає Сільві завдання, які вона має виконати за час, що вона залишила собі.

     Якщо подивитися мій список прочитаних книг, то легко можна подумати, що його ведуть дві людини: одна серйозна, з інтересом до документалістики, а інша читає оце за дві поїдки у метро. Все просто - мозоку теж треба відпочивати, і цей короткий роман підходить для цього якнайкраще! На обкладинці роман порівнюють з Бріджет Джонс, частково вони праві, на початку книги в мене в голові не переставала грати All by Myself, але частково і ні. Поясню чому. Бріджет в свої 30 з гаком шукала баланс в собі і путящого чоловіка. Сільві ж шукала сенс жити, просто причини, щоб продовжити й надалі коптити повітря. До того ж Сільві більш старша, і все-таки парижанка, а їхній лайфстайл це далеко не лондонський, тут все чарівніше. Щодо сюжету - його не можна вважати банальним лише через одну-однісіньку сцену. Один-єдиний момент у кінці книги, який витягує геркулесовою рукою цю книгу з попсової літератури для здичавілих і нещасних дамочок. Декілька разів ви навіть можете посміхнутися, або, якщо маєте більш розвинуте почуття гумору ніж у мене, то будете сміятися вголос, якщо  яскраво уявлятимете усі комічні ситуації, в які потрапить головна героїня. А це вже неабиякий здобуток для книги, коли вона викликає такі емоції.

     "Дістаю чекову книжку. Таких дорогих подарунків я собі, коханій, ще не робила. Одні бавлять себе прикрасами, сеансами талассотерапії або круїзами, а інші - могилками. Самий що не є особистий подарунок, шкода тільки, що його не можна гарно загорнути".

     " - Працюю в торговому відділі одного маленького видавництва, випускаємо різні путівники. А ти?

     - Я? Я без білизни!

     - Що?

     Це хіба я сказала? Мене паралізовує страх. Я занадто швидко випила келих вина, а до нього, між іншим, пропустила кілька стопок горілки для хоробрості. Він розчув. Звісно, розчув".

Спитайте північнокорейця

Daniel Tudor - "Ask a North Korean"/ Деніел Тюдор - "Спитайте північнокорейця", 2017.

     "Я впевнений, що нинішні обговорення об'єднання занадто багато уваги приділяють економічним питанням і недостатньо - поясненню того, що окрім всього іншого, воз'зєднання - це сумісне життя".

     Деніел Тюдор, (1982) - британський журналіст і підприємець. Зараз мешкає в Сеулі.

     Що керувало мною при виборі книги? Перш за все прагнення поглибити свої знання щодо найзакритішої країни світу і схожість ситуації з нашою країною, а точніше окремими її регіонами. Книга представляє собою інтерв'ю з сімома північнокорейськими біженцями. Дехто з них живе в Сеулі, хтось у Нью-Йорку, а хтось і в Лондоні. Чому ніхто з них не живе в Китаї? Вони б, може і раді, але уряд Китаю ловить їх і відсилає назад у Півн.Корею, а це означає для них вірну смерть. Питання їм задають дуже різні - від "чи насправді північні корейці підтримують уряд" до "як фарбуються і що носять північнокорейські жінки". Ви дізнаєтесь, що голод досі переслідує країну, що всі, хто не живе у Пхеньяні, бореться аби вижити, що обов'язковий строк служби в армії 10 років, що електрику дають лише на декілька годин у вихідні, доріг нема, виїжджати з міста суворо заборонено, а мобільний телефон коштує стільки, що дуже обмежена кількість людей може собі його дозволити, а якщо й може, то носить його просто так для статусу, бо дзвонити комусь вартує грошей, яких просто нема. Вам розкажуть, як солдати помирають в армії через голод і жорсткі тренування, як жінкам заборонено носити довге волосся, як молоді корейці таємно переглядають південнокорейські серіали на ЮСБ-накопичувачах, ризикуючи власною свободою, як слухають південнокорейську музику в закинутих будинках, але так тихо, щоб не привернути увагу агентів Міністерства Охорони і не потрапити за грати. А ще вам скажуть, що молоде покоління не так вже й вірить пропаганді на відміну від покоління старшого, воно хоче змін, але без підтримки ззовні вдіяти нічого не може. 

     Всі біженці розлучені зі своїми родинами, їм гірко усвідомлювати невизначеність строку їхньої розлуки, їм важко на чужині. В тій самій Південній Кореї до них відносяться з упередженням, їм важко знайти роботу, платять їм значно менше, обговорюють за спиною, підозрюють у шпигунстві. Все це проходили і ми (донеччани/луганчани) певною мірою, але я вірю, що ми скоро об'єднаємось. Нам варто буде згадати, що ми один народ з одною історією і спільним майбутнім. Інакше все закінчиться так, як описано в цій книзі.

     "...група дуже бідних людей увірвалась на державну фабрику, щоб вкрасти їжу, - можливо, це найбільш розповсюджений злочин у Північній Кореї. Їх упіймали і присудили до публічної страти. Хоча їх мали звинуватити всього лише у грабіжі, їх судили за звинуваченнням у підготовці повстання проти північнокорейського уряду. Після страти члени їхніх родин були насильно виселені у сільську місцевість". 

     "Південна Корея просто хоче уникнути воз'зєднання. Це тому, що південні корейці бояться потенційного податкового тягаря і того, чим може обернутися життя пліч-о-пліч з північними корейцями. Тому я впевнений, що для південнокорейського уряду і неурядових організацій важливо докласти зусиль для зміни відношення південних корейців. Південні корейці повинні без упередження відноситися до життя з північними корейцями, а особливо розуміти, що об'єднання наближається і воно буде, незалежно від того, чого вони хочуть".

     "В Північній Кореї давно існує закон о винуватості за ознакою наявності зв'язків, і вона карає свій народ відповідно до нього. Я не можу уявити собі будь-який інший уряд, який би застосовував таку дику і жорстоку систему. Коли я жив у Північній Кореї, чиясь втеча неминуче вела до того, що його родина, у тому числі далекі родичі, будуть заарештовані і відправлені до табору. Через цей варварський закон ніхто у Північній Кореї навіть не думав протистояти уряду реальними діями".