Як я вирішила померти від щастя

Sophie de Villenoisy - "Joyeux suicide et bonne année!"/ Софі де Вільнуазі - "Як я вирішила померти від щастя", 2016.

     "Самотність - це потворно, брудно і сумно, від неї дурно пахне, і її ніхто не хоче помічати".

     Софі де Вільнуазі, (1968) - французька письменниця, сценарист і журналіст. Мешкає в Парижі.

     Що не кажи, а парижанки вміють жити з шиком. От, наприклад, Сільві Шабер - в 45 років вона вирішила, що з неї досить і одного дня просто прикупила собі могилку на тихому французькому пагорбі з планом покінчити з життям під Різдво. Ну а що? Однаково вона самотня, ані чоловіка, ані дітей вона не має, друзів теж особливо не видно, тварини і тої вдома не тримає. Якби ж ще була гарна, але і тут промах - вона сутула пласка брюнетка з неслухняним волоссям і комплексом неповноцінності. Звичайний будній день в неї це робота і розчинний суп з йогуртом на десерт на самоті. Ну але ж наостанок треба хоч комусь виговоритись і Сільві вирішує піти до першого-ліпшого психотерапевта, щоб розказати йому про свій "різдвяний" задум. Все йде за планом, доки психолог не дає Сільві завдання, які вона має виконати за час, що вона залишила собі.

     Якщо подивитися мій список прочитаних книг, то легко можна подумати, що його ведуть дві людини: одна серйозна, з інтересом до документалістики, а інша читає оце за дві поїдки у метро. Все просто - мозоку теж треба відпочивати, і цей короткий роман підходить для цього якнайкраще! На обкладинці роман порівнюють з Бріджет Джонс, частково вони праві, на початку книги в мене в голові не переставала грати All by Myself, але частково і ні. Поясню чому. Бріджет в свої 30 з гаком шукала баланс в собі і путящого чоловіка. Сільві ж шукала сенс жити, просто причини, щоб продовжити й надалі коптити повітря. До того ж Сільві більш старша, і все-таки парижанка, а їхній лайфстайл це далеко не лондонський, тут все чарівніше. Щодо сюжету - його не можна вважати банальним лише через одну-однісіньку сцену. Один-єдиний момент у кінці книги, який витягує геркулесовою рукою цю книгу з попсової літератури для здичавілих і нещасних дамочок. Декілька разів ви навіть можете посміхнутися, або, якщо маєте більш розвинуте почуття гумору ніж у мене, то будете сміятися вголос, якщо  яскраво уявлятимете усі комічні ситуації, в які потрапить головна героїня. А це вже неабиякий здобуток для книги, коли вона викликає такі емоції.

     "Дістаю чекову книжку. Таких дорогих подарунків я собі, коханій, ще не робила. Одні бавлять себе прикрасами, сеансами талассотерапії або круїзами, а інші - могилками. Самий що не є особистий подарунок, шкода тільки, що його не можна гарно загорнути".

     " - Працюю в торговому відділі одного маленького видавництва, випускаємо різні путівники. А ти?

     - Я? Я без білизни!

     - Що?

     Це хіба я сказала? Мене паралізовує страх. Я занадто швидко випила келих вина, а до нього, між іншим, пропустила кілька стопок горілки для хоробрості. Він розчув. Звісно, розчув".