Береніка

 

Генріх Фольрат Шумахер - "Береніка"/ Heinrich Vollrat Schumacher - "Berenice", 1893.

     "Вона гордо випросталась і відповіла тремтячим від гніву голосом:

     - Береніка - цариця і іудейка.

     Тоді він розреготався і сказав:

     - Цариця - це нічого, іудейка - це щось, а римлянка - це все".

     Я почала читати цю книгу, тому що хотіла пірнути в інтриги, змови, політичні баталії та багатоходовочки, щоб отримати "ах" у кінці. Читаючи по дорозі на роботу, на роботі, на шляху додому та перед сном я розуміла, що очікування мої виправдаються і хоч цей роман-трагедія написаний в 19-тому столітті читати було не нудно, а зовсім навпаки - дія в моїй фантазії відбувалась ніби у фільмі Бен-Гур 1953 року.

     Ми в Римській імперії у період Нерона. Розширення і велич Римської імперії означає підкорення та занепад для інших держав та народів, зокрема іудеїв, чий цар та цариця - Агріппа та його сестра Береніка вимушені обрати на чиїй вони будуть стороні - Бога та вітчизни або зрадників і друзів Риму. Агріппа замислює зруйнувати імперію зсередини і для того намовляє Береніку зробити свій хід, проте Береніка думає лише про долю свого народу. Вона навіть не здогадується, що скоро стане прокляттям для всіх іудеїв.

     Ця книга  - короткий посібник з пристрастей людських та їхніх слабкостей, в ній ви дізнаєтесь що може зламати найсильнішу людину. Деякі рядки жахатимуть, деякі ви пробігатимете очима, а деякі змусять жалібно посміхнутись. На що може піти жінка заради влади, кохання, відданості народу? Про все це і не тільки в книзі, в якій ви запам'ятаєте всі імена лише в середині - трагедії "Береніка". 

     

     "Це початок кінця, - пробурмотів він і подумав з якоюсь диявольською радістю: "Сто розумних людей не вигадають того, на що здатна жіночна хитрість".

     "В самому кінці ходи, в розірваному одязі, посипавши попілом розпущене волосся, йшла висока, струнка, велично-прекрасна жінка, опустивши донизу голову, покриту хусткою.

     - Береніка! - вигукнув хтось.

     Натовп мовчки дивився на неї".

     " - Меч личить воїну - у жінки інше знаряддя. Звісно, я вже давно могла встромити римлянину кинджал у серце, коли він лежав беззахисний у ніг моїх. Я могла влити отруту в його кубок...

     - Чому ж ти цього не зробила?

     - Жінка мститься тим же знаряддям, яким її було поранено. Етерній Фронтон вбив в мені кохання, і він сам буде вбитий коханням. У той день, коли він буде з тугою кликати Саломею, в той день він бути самотній".

Чорна рада

Пантелеймон Куліш - "Чорна рада", 1857.

Вид-во: Знання, 2018.

     "Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:

      - Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, - і вмре своєю смертю.

      - Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розірвали надвоє".

     Взимку я була в славному місті Чернігові і так як в мене традиція купляти по книзі у місті, де буваю вперше - я придбала перший український історичний роман, який, зізнаюся, не читала. Зараз коротко розповім про що книга і які враження вона на мене справила.

     Дія в романі відбувається в часи Руїни. Хмельницький помер, а разом з ним розкололась Україна знов на Правобережну і Лівобережну, наобирали українці собі старшин, полковників та гетьманів і кожен стереже тільки свою хату. Славне Запоріжжя перетворилося на ніким неконтрольоване збройне формування, яке пиячить і йде на службу до ляхів та московитів, а дехто не нехтує грабунками та нападами на свій же народ. У цей буремний час їде до гетьмана Сомка полковник Шрам із сином Петром. Та вже в дорозі, зустрівши на своєму шляху різних людей, вони розвертають коней та їдуть на Ніжин, на Чорну Раду, якої, на біду, вже не уникнути.

     Роман читати було надзвичайно цікаво, розуміючи, що Куліш брав інформацію для написання з історичних архівів. Опис думок т.н.інфлюенсерів різних верств того часу дуже цінний. Навіть легка любовна гілка не псує книги для мене. Боляче було читати про розбрат між козацтвом та міщанством, між робітничим людом та інтелігенцією. Вкотре переконуюсь, що головна біда українців в тому, що вони ніколи не можуть об'єднатися. І неважливо заради внутрішньої мети чи проти ворога. Обирати свинопасів у гетьмани, вірити у передвиборні обіцянки і йти на брата з сусіднього міста з налитими кров'ю очима - це все є і зараз, визирніть у вікно. 

     У першій редакції твору в останньому абзаці роману Куліш написав - «…скільки-то було в нас на Вкраїні добрих і розумних людей, та як то все те нінащо обернулось через безладдє, що не зуміли, як заповідав батько Хмельницький, усі уодно стояти!». Ліпше й не скажеш.

     " - Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур. - Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастє. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати..."

     "Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму".

     "Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця".

Ф.М.

 

Борис Акунин - "Ф.М."/ Борис Акунін - "Ф.М.", 2006.

     "Дрянь був твір. Нехай він згине навік".

     Ні, вам не здається, на фото з книгою сніг, а  це значить, що я дуже затягую з відгуками. Продовження серії романів про Фандоріна, на цей раз вже про нащадка Фандоріна, нашого сучасника, який встряг у справу з пошуків рукопису самого Федора Михайловича Достоєвського.

     Початок 2000-х, до Фандоріна приходить людина сумнівної репутації, яка приносить йому не що-небудь, а чорнетку роману "Злочин і кара", але яка прикрість - тільки декілька сторінок. Протагоністу належить розшукати усі сторінки, розплутати клубок вбивств і загадок і прочитати нарешті першу версію великого роману.

     У цій книзі дивно все - надмірна витонченість у суміші з брудом московських двухтисячних років, крінжова обкладинка, дивні діалоги, не притаманні (як мені здається) дорослим людям... Хоча сюжет цікавий, особливо історичні вставки, які автору вдаються найкраще. Для мене Акунін перш за все майстер історичної художньої прози; сучасні реалії в його виконанні просто безглузді (нелепые) або дуже наївні. Отже, моя оцінка - 50/50. Ви правильно зрозуміли - мені сподобалась рівно половина книги. Радити книгу можу хіба що прихильникам письма Акуніна або Достоєвського, які хочуть полоскотати собі уяву примарним "а якщо так було насправді".

     "- Як малохольна, як малохольна-с? Говорити може? Думки викладати?

    - Говорити може, що ж нарахунок думок, то де ж їй. Думки у всьому цивілізованому світі, може, людей в десяти відшукати можна, та й те навряд".

     "Що за часи настали. Епоха небагатослівних рішучих жінок і балакучих рефлексуючих чоловіків".

     "Навчання без думки марне. Думка без навчання небезпечна". Конфуцій.