Чорна рада

Пантелеймон Куліш - "Чорна рада", 1857.

Вид-во: Знання, 2018.

     "Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:

      - Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, - і вмре своєю смертю.

      - Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розірвали надвоє".

     Взимку я була в славному місті Чернігові і так як в мене традиція купляти по книзі у місті, де буваю вперше - я придбала перший український історичний роман, який, зізнаюся, не читала. Зараз коротко розповім про що книга і які враження вона на мене справила.

     Дія в романі відбувається в часи Руїни. Хмельницький помер, а разом з ним розкололась Україна знов на Правобережну і Лівобережну, наобирали українці собі старшин, полковників та гетьманів і кожен стереже тільки свою хату. Славне Запоріжжя перетворилося на ніким неконтрольоване збройне формування, яке пиячить і йде на службу до ляхів та московитів, а дехто не нехтує грабунками та нападами на свій же народ. У цей буремний час їде до гетьмана Сомка полковник Шрам із сином Петром. Та вже в дорозі, зустрівши на своєму шляху різних людей, вони розвертають коней та їдуть на Ніжин, на Чорну Раду, якої, на біду, вже не уникнути.

     Роман читати було надзвичайно цікаво, розуміючи, що Куліш брав інформацію для написання з історичних архівів. Опис думок т.н.інфлюенсерів різних верств того часу дуже цінний. Навіть легка любовна гілка не псує книги для мене. Боляче було читати про розбрат між козацтвом та міщанством, між робітничим людом та інтелігенцією. Вкотре переконуюсь, що головна біда українців в тому, що вони ніколи не можуть об'єднатися. І неважливо заради внутрішньої мети чи проти ворога. Обирати свинопасів у гетьмани, вірити у передвиборні обіцянки і йти на брата з сусіднього міста з налитими кров'ю очима - це все є і зараз, визирніть у вікно. 

     У першій редакції твору в останньому абзаці роману Куліш написав - «…скільки-то було в нас на Вкраїні добрих і розумних людей, та як то все те нінащо обернулось через безладдє, що не зуміли, як заповідав батько Хмельницький, усі уодно стояти!». Ліпше й не скажеш.

     " - Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур. - Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастє. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати..."

     "Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму".

     "Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця".