Ф.М.

 

Борис Акунин - "Ф.М."/ Борис Акунін - "Ф.М.", 2006.

     "Дрянь був твір. Нехай він згине навік".

     Ні, вам не здається, на фото з книгою сніг, а  це значить, що я дуже затягую з відгуками. Продовження серії романів про Фандоріна, на цей раз вже про нащадка Фандоріна, нашого сучасника, який встряг у справу з пошуків рукопису самого Федора Михайловича Достоєвського.

     Початок 2000-х, до Фандоріна приходить людина сумнівної репутації, яка приносить йому не що-небудь, а чорнетку роману "Злочин і кара", але яка прикрість - тільки декілька сторінок. Протагоністу належить розшукати усі сторінки, розплутати клубок вбивств і загадок і прочитати нарешті першу версію великого роману.

     У цій книзі дивно все - надмірна витонченість у суміші з брудом московських двухтисячних років, крінжова обкладинка, дивні діалоги, не притаманні (як мені здається) дорослим людям... Хоча сюжет цікавий, особливо історичні вставки, які автору вдаються найкраще. Для мене Акунін перш за все майстер історичної художньої прози; сучасні реалії в його виконанні просто безглузді (нелепые) або дуже наївні. Отже, моя оцінка - 50/50. Ви правильно зрозуміли - мені сподобалась рівно половина книги. Радити книгу можу хіба що прихильникам письма Акуніна або Достоєвського, які хочуть полоскотати собі уяву примарним "а якщо так було насправді".

     "- Як малохольна, як малохольна-с? Говорити може? Думки викладати?

    - Говорити може, що ж нарахунок думок, то де ж їй. Думки у всьому цивілізованому світі, може, людей в десяти відшукати можна, та й те навряд".

     "Що за часи настали. Епоха небагатослівних рішучих жінок і балакучих рефлексуючих чоловіків".

     "Навчання без думки марне. Думка без навчання небезпечна". Конфуцій.