Спитайте північнокорейця

Daniel Tudor - "Ask a North Korean"/ Деніел Тюдор - "Спитайте північнокорейця", 2017.

     "Я впевнений, що нинішні обговорення об'єднання занадто багато уваги приділяють економічним питанням і недостатньо - поясненню того, що окрім всього іншого, воз'зєднання - це сумісне життя".

     Деніел Тюдор, (1982) - британський журналіст і підприємець. Зараз мешкає в Сеулі.

     Що керувало мною при виборі книги? Перш за все прагнення поглибити свої знання щодо найзакритішої країни світу і схожість ситуації з нашою країною, а точніше окремими її регіонами. Книга представляє собою інтерв'ю з сімома північнокорейськими біженцями. Дехто з них живе в Сеулі, хтось у Нью-Йорку, а хтось і в Лондоні. Чому ніхто з них не живе в Китаї? Вони б, може і раді, але уряд Китаю ловить їх і відсилає назад у Півн.Корею, а це означає для них вірну смерть. Питання їм задають дуже різні - від "чи насправді північні корейці підтримують уряд" до "як фарбуються і що носять північнокорейські жінки". Ви дізнаєтесь, що голод досі переслідує країну, що всі, хто не живе у Пхеньяні, бореться аби вижити, що обов'язковий строк служби в армії 10 років, що електрику дають лише на декілька годин у вихідні, доріг нема, виїжджати з міста суворо заборонено, а мобільний телефон коштує стільки, що дуже обмежена кількість людей може собі його дозволити, а якщо й може, то носить його просто так для статусу, бо дзвонити комусь вартує грошей, яких просто нема. Вам розкажуть, як солдати помирають в армії через голод і жорсткі тренування, як жінкам заборонено носити довге волосся, як молоді корейці таємно переглядають південнокорейські серіали на ЮСБ-накопичувачах, ризикуючи власною свободою, як слухають південнокорейську музику в закинутих будинках, але так тихо, щоб не привернути увагу агентів Міністерства Охорони і не потрапити за грати. А ще вам скажуть, що молоде покоління не так вже й вірить пропаганді на відміну від покоління старшого, воно хоче змін, але без підтримки ззовні вдіяти нічого не може. 

     Всі біженці розлучені зі своїми родинами, їм гірко усвідомлювати невизначеність строку їхньої розлуки, їм важко на чужині. В тій самій Південній Кореї до них відносяться з упередженням, їм важко знайти роботу, платять їм значно менше, обговорюють за спиною, підозрюють у шпигунстві. Все це проходили і ми (донеччани/луганчани) певною мірою, але я вірю, що ми скоро об'єднаємось. Нам варто буде згадати, що ми один народ з одною історією і спільним майбутнім. Інакше все закінчиться так, як описано в цій книзі.

     "...група дуже бідних людей увірвалась на державну фабрику, щоб вкрасти їжу, - можливо, це найбільш розповсюджений злочин у Північній Кореї. Їх упіймали і присудили до публічної страти. Хоча їх мали звинуватити всього лише у грабіжі, їх судили за звинуваченнням у підготовці повстання проти північнокорейського уряду. Після страти члени їхніх родин були насильно виселені у сільську місцевість". 

     "Південна Корея просто хоче уникнути воз'зєднання. Це тому, що південні корейці бояться потенційного податкового тягаря і того, чим може обернутися життя пліч-о-пліч з північними корейцями. Тому я впевнений, що для південнокорейського уряду і неурядових організацій важливо докласти зусиль для зміни відношення південних корейців. Південні корейці повинні без упередження відноситися до життя з північними корейцями, а особливо розуміти, що об'єднання наближається і воно буде, незалежно від того, чого вони хочуть".

     "В Північній Кореї давно існує закон о винуватості за ознакою наявності зв'язків, і вона карає свій народ відповідно до нього. Я не можу уявити собі будь-який інший уряд, який би застосовував таку дику і жорстоку систему. Коли я жив у Північній Кореї, чиясь втеча неминуче вела до того, що його родина, у тому числі далекі родичі, будуть заарештовані і відправлені до табору. Через цей варварський закон ніхто у Північній Кореї навіть не думав протистояти уряду реальними діями".

Жінка у дзеркалі

Ерік-Емманюель Шмітт - "Жінка у дзеркалі"/ Éric-Emmanuel Schmitt - "Le Femme au miroir", 2011.

     " - Вона права, коли передрікає мені складнощі в майбутньому. Але що найважче? Страждати, роблячи те, що що не подобається, або страждати заради того, аби робити, що подобається?"

     Ерік-Емманюель Шмітт, (1960) - сучасний французький письменник, драматург, філософ. Живе у Брюсселі. В Україні відомий передусім книгою і п'єсою "Оскар і Рожева Пані",  де головну роль виконує Ірма Вітовська-Ванца.

     Якщо бути чесною, то три книги Шмітта я читала. Але то були драматичні твори,у той час як "Жінка у дзеркалі" - роман. Тим не менш до стиля автора я була готова. Зацікавила перш за все назва у купі з обкладинкою. Відкривати нове у "старих" авторів? - кличте мене! Отже.
     Три жінки. Три історії. Три долі. Середньовічна Бельгія, Австрія початку 1900-х і наш час. Анна думає, що любить хлопця і її віддають заміж, але згодом вона відкриває в собі любов до всього сущого, в першу чергу до божества природи. Ханна думає, що зможе покохати свого чоловіка і вести світське життя у богемному Відні, але починає розуміти (не без допомоги З.Фрейда), що це не її свідомий вибір. І Енні, надпопулярна голівудська акторка, яка сплутала кіно і реальність. Три жінки, такі різні і такі далекі у часі одна від одної. Але дещо їх таки об'єднує.
     Все-таки стиль Шмітта не для мене. Читалось з натиском, бо ж треба прочитати і дізнатися врешті-решт як закінчаться історії. Не цього я очікувала від книги, мені завжди чогось бракувало. Якоїсь іскри, якогось "бам!", але ні. Все повільно, розтягнуто і меланхолійно. Забагато чоловічого в книзі, жінка б так не написала, не сказала, не подумала. Самі сюжетні лінії обрані якось дивно, діалоги такі натягнуті...Мені хотілося читати тільки одну історію з-поміж усіх, інші я "мучила". Але от закінчення історій цікаві, сильні. Це, певно, одна з тих книг, яку варто читати тільки заради кінця, бо останні 10 сторінок можливо й компенсують весь витрачений час на неї. Читати чи ні вирішувати вам, я можу лише сказати, що якщо ви любите книги Даніели Стіл, то вам однозначно сподобається й ця.

     "І тільки санітар Ітан розумів, що тривалий стан розгубленості під час перебування Енні в клініці, ранкові панічні атаки, гостра тривога, нічні страхи змушували її кричати, скаржитися на нестерпні болі, вимагати додаткової дози морфіну. Він помітив її прагненння піти від дійсності, вміння майстерно ухилятися від розпитувань, мовчання, в якому тонули відповіді, її здатність зберігати недосказанність".

     "Їй була огидна думка про можливість торгу з Богом. З дитинства бачила вона одне й те саме: грішників, які обіцяли виправитися в обмін на милість; людей, порочних, згодних на покаяння за умови, що Бог змилується. Але самим непристойним здавалося їй відпущення гріхів: люди благочестивими діяннями - молитвами, мессами, пожертвами - купували скорочення свого перебування в чистилищі".

     "Я не вмію бути сучасною жінкою. Мене так мало цікавлять питання статі, чоловіки, діти, прикраси, мода, кухня і...моя власна незначна персона. Жіночність потребує поклоніння собі, своєму обличчю, фігурі, волоссю, наружності, але кокетство чуже для мене".

Жінка з паперовими квітами

Донато Каррізі - "Жінка з паперовими квітами"/ Donato Carrisi - "La donna dei fiori di carta", 2012

     " - Справді? І кому ж на цей раз я маю врятувати життя? - запитав Якоб Руман.

       Сержант відповів без найменшого сарказму:

       - Ворогу".

     Я давно зрозуміла, що зимою, аби уникнути книжкових розчарувань, потрібно йти протореною стежкою, тобто знайомими авторами. Донато Каррізі з тих, в кому я не сумніваюся. Хіба що на цей раз я читаю в нього не детектив, а історичну новелу. 

     Перша Світова війна, засніжена гора Монте-Фумо, з одної сторони австрійці, з іншої -  італійці. Ця гора - останній форпост австрійців, які з останніх сил утримують цю позицію. Якоб Руман - австрійський військовий лікар. Людина, що робить все можливе для порятунку своїх солдат в надскладних умовах. а ще він записує в маленький чорний нотатник останні слова помираючих, віддаючи таким чином їм останню шану. Після одного з боїв до Якоба приходить командир і наказує йому розговорити полоненого італійця. Якщо полонений зізнається, що він офіцер і назве своє ім'я, то вдасться обміняти його на австрійське командування. Але все не так просто. Італієць ще не сказав ані слова. Якоб Руман не військовий, не психолог, а лише лікар. В них є часу до ранку, тобто лише декілька годин. Якщо італієць не заговорить - його розстріляють.

     Хто сказав, що книги про війну це лише суцільні бої і сльози? Забудьте. Це ще й про "подумати". Всю книгу я думала: "ну окей, а де ж тут про жінку, де паперові квіти, коли хоч щось з цього з'явиться?" І коли я вже прочитала, коли переосмислила все з самого початку, то виявилося, що жінка з паперовими квітами в книзі взагалі-то хедлайнер, і все крутиться коло неї. Уявіть! Скажу так - сенс читається між рядків, осяяння не на поверхні, але коли ви до нього дістанетесь, то усміхнено-замріяний вираз обличчя вам гарантую секунд на 10. Каррізі врахував все, бо в книзі і про людей, і про історію, і про мрії, і про поклик. Мені за атмосферою книга відсотків на 37 нагадала фільм "Шоколад" з Жюльєт Бінош. Тож якщо вам хоч трохи сподобався сюжет чи як я описала книгу - читайте, читайте і все.

     " - Ця історія починається з сірника, - сказав італієць. - Вона така ж тендітна, як сірник, та як, втім, і історія кожного з нас.

        Якоб Руман повернувся за стіл:

        - Так що там за три питання?

        - Хто такий Гузман? Хто такий я? І хто був тим чоловіком, хто закурив на "Титаніку"?".

     "Так, це насправді було занадто. І Гузман раптом поспівчував хлопцеві. В людини можна відібрати все: повагу, честь, гідність. Але якщо вбити його мрію - це кінець",

     "Але у будь-якому випадку як все ж таки дивно, що люди, єдині створіння, які усвідомлюють, що їм дароване життя, вічно шукають нові способи, аби один одного знищити".

Бал-маскарад

横溝 正史 - 仮面舞踏会 / Сейсі Йокомідзо - "Бал-маскарад"

     " - Вам знайома назва "Бал-маскарад"?

       - Ти про оперу?

       - А що, є така опера?

       - Це шедевр Верді. З чого раптом ти про це заговорила?

       - Я не про оперу. Я десь читала, що весь світ - суцільний бал-маскарад. І чоловіки, і жінки - усі носять маски. Велика людина написала ці слова. Мене вони просто захоплюють".

     Кінозірку Тієко Оторі вже називають чорною вдовою, бо вже третій її колишній чоловік загинув. А може його вбито? Минули роки, а чорні хмари вже нависли над новим коханим Тієко. Чи встигне приватний детектив Коске Кіндаіті відвернути злий рок? І чи зрадіє він своїй перемозі?

     Для хорошого японського детективу час завжди знайдеться, особливо якщо автор - Сейсі Йокомідзо. Я вже читала його "Селище восьми могил" і "Клан Інугамі", тому завзято взялася читати цю, укладач Борис Акунін розчарувати не може. Початок 1960-х, японське економічне диво в розпалі, як і мода на усе західне. Кінематограф, телебачення, музика  процвітають як ніколи. Знайшла своє місце під сонцем і Тієко Оторі, акторка і місцева зірка, яка своєю красою зводить чоловіків з розуму. Але не було б цієї книги, якби все було так  ладно. Вже троє колишніх чоловіків  Тієко померли при загадкових обставинах. Співпадіння це чи ні дізнається детектив Коске Кіндаіті, якого попросили зайнятися цією справою. Кому вигідна смерть молодих чоловіків? Хто так довго бажає зла популярній акторці? І як до цієї справи відноситься загадка з розкладеними сірниками?

     Одразу скажу - заведіть зошит і записуйте туди імена героїв, бо їх багато і в кожного як на зло є ім'я і прізвище :) Я не записувала, але мозок мій трохи кипів. В іншому ж мінусів я не знайшла, книга типовий класичний японський детектив, чоловіча японська версія творів Агати Крісті. Сюжет не заїжджений (хоча саме в Крісті є схожа книга, назву казати не буду, бо вгадаєте вбивцю), обставини класичні, герої типові для того часу, загадка в стилі "ніколи не здогадатись". Мій вирок - однозначно читати. А потім дивитись. А потім знову читати інакшу книгу Йокомідзо. а потім знову дивитись екранізацію. А потім знову чит...

     "На твердій чорній покришці запасного колеса лежав розчавлений коричневий метелик, схожий на інкрустований перламутром фамільний герб".

     "Коске Кіндаіті звернув увагу  на те, що сірники  не просто випали з коробки, а були розкладені в певному порядку. З двадцяти одного сірника сім були з червоними головками, а чотирнадцять - з зеленими, причому чотири сірники з червоними головками були надломлені, а три залишились цілими, половина сірників з зеленими головками також були надломлені, ніби злочинець або сам загиблий хотіли щось пояснити з їх допомогою".

Єва Браун. Життя з Гітлером

Heike B. Görtemaker - "Eva Braun: Leben mit Hitler"/ Хайке Б. Гьортемакер - "Єва Браун. Життя з Гітлером", 2010.

     "Якщо з ним щось станеться, я також помру". Єва Браун.

     Хайке Б.Гьортемакер, (1964) - німецький історик, письменник. Вивчала історію, економіку та німецьку літературу в Берліні та Блумінгтоні (Індіана, США). Мешкає в Берліні, зараз працює над проектом, в якому розповідатиме про "легалізацію" внутрішнього кола Гітлера в поствоєнній Німеччині.

     1929 рік. 17-річна Єва Браун працює у фотомайстерні Генріха Хофмана, відомого фотографа у певних колах. Одного разу до фотомайстерні свого старого друга (Хофмана) навідується герр Вольф. І саме так почався початок кінця кінця початку.

       Одна з тих книг, у відгуці на яку не знаєш з чого почати. Якщо коротко і по суті, то ця книга - буремний шквал, хвилі слів і фактів, які почнуть проти вас бліцкріг, увірвуться до вашої голови і захоплять її. Фрау Гьортемакер дуже чітко викладає доведені факти, не підмінюючи поняття. Проведена робота вражає - глави розділені не тільки за хронологією, але й за персонами (наприклад: Магда Геббельс, Борман, Хофман, Ільзе Браун і т.п.). А ще навіть якщо ви "плаваєте" у персоналіях того часу, автор вам однаково коротко розповість хто є хто. Головний (не хочу казати герой) персонаж/особа книги - сама Єва. Ви дізнаєтесь з якої вона родини, що в неї за сім'я, чим обумовлений її характер. Прочитаєте про першу її зустріч з Гітлером, про те, як це змінило життя не тільки самої Єви, але й її родини. Будете приголомшені, коли дізнаєтесь чому Гітлер так засмутився, коли Магда (тоді ще не Геббельс) вийшла заміж за Геббельса, як Фюрер поводив себе серед найближчих друзів, чим спричинений такий стрімкий взліт його партії, як і де весь цей час жила Єва, кого вважала за друзів і як поводилася з людьми. А ще ви прочитаєте купу невідомих широкому загалу фактів про тодішнє життя людей, які входили у внутрішнє коло Гітлера, які збереглися у архівах або були оприлюднені у мемуарах безпосередніх свідків. Так як Гітлер це передусім каталізатор війни, яка зібрала життя мільйонів у книзі таки присутні воєнні картини. Але на передньому і основному плані книги все-таки його особисте життя, люди, якими він себе оточував, жінка, яка була з ним під час нападів паніки і в моменти слави. Жінка, яка весь час була в тіні. Жінка, якій заборонено було з'являтися на офіційних заходах, кружляти серед берлінської богеми, представлятися. Для всіх вона була його секретарем. Для неї - він був богом. Вона для нього - (?).

     "Ніщо, абсолютно ніщо - навіть жінка, яку він любив не мала впливу на нього, окрім його обов'язку".

     "Я приваблюю багато жінок, тому що неодружений. Це особливо корисно в час наших днів боротьби. Це подібно як з кіноактором; коли він бере шлюб, то втрачає щось, що приваблює у ньому жінок. Для них він вже не той ідол, яким був колись". А..Гітлер.

Кривавий орел

Craig Russell - "Blood Eagle"/ Крейг Расселл - "Кривавий орел", 2005

     "Вона чула вереск гальмуючої машини і дивилася широко відкритими очима прямо на фари. "Як дивно, - подумала вона, - це смерть, а мені ніскілечки не страшно".

     Крейг Расселл (Крістофер Голт) - шотландський романіст, серія книг якого (про Йєна Фабеля) перекладена на 23 мови. Бігло говорить німецькою і має жвавий інтерес до поствоєнної історії Німеччини. Його книги перетинають історичні та міфологічні теми. В 2007 році нагороджений поліцією Гамбурга. 4 книги з серії екранізовано.

     Прийшов листопад, а це значить, що саме час братися за щось поліцейське, маніакальне і бажано європейське. Дано: Гамбург, криваві ритуальні вбивства і маніяк, який переписується з комісаром поліції Йєном Фабелем. "Син Свена" в листах до поліції переконує, що "розправляє крила" своїм жертвам (жінкам), що це давній ритуал вікінгів і він робить їм краще. Не всі бувалі поліцейські можуть оговтатися після побаченого на місцях злочину, зачіпок майже немає, силовики працюють з усіх сил і тут сусідній відділ розкопує новину. Виявляється, у місті намічається переділ влади місцевих банд. Турки більше не головні, бо на "сцену" виходить нова українська банда, про яких навіть маститі турки говорять пошепки. Кажуть, що вони колишні спецпризначенці і що вони підкорили собі майже все місто. А ще говорять, що між жертвами "сина Свена" є зв'язок. Але який...Саме це і належить дізнатися Йєну Фабелю і бажано якомога скоріше, поки вбивця не дістався до нього самого.

     Лотереї не було, я знала, що читаю гідного автора, бо це друга книга з серії, яку читаю. Розумний трилер завжди приємно читати - не смієшся над смішними діями чи недолугими фразами. В цій книзі навіть український слід (у книзі він займає десь 50%) виглядав доречним і цілком вірогідним у житті. Головний герой викликає симпатію і бажання мати такого друга, інші персонажі не клішовані, а саме такі як в житті - без гострих кутів. Сюжет як і завжди перетин історії, міфів і сучасності. Ну а фінал це просто постріл, сміливо, виразно і наповнено. Тому якщо хочете схопити міцне трилерове "вау" і зробити на фінальних сторінках велику літеру "О" ротом, то хапайте і не дякуйте.

     "- Ах ти, чорт! - Миттєво все стало зрозуміло. - Київська Русь!!!

     - Вірно, герр Фабель. Київська Русь. Легенда це чи ні, але прийнято вважати, що засновники Києва, його перші правителі, не були слов'янами".

     "Ви можете зупинити мене, але ви ніколи мене не впіймаєте".

Коли вмирають боги

C.S.Harris - "When God's Die: A Sebastian St.Cyr Mystery"/К.С.Харріс - "Коли вмирають боги", 2006.

     "Він був богом для неї. Що стається, коли твій бог помирає? Себастьян не знав. Коли він є твоїм сонцем і місяцем разом із зірками, аж тут ти дізнаєшся щось, що виявляє досі невідому слабкість, настільки фундаментальну та руйнівну, що це знищує не тільки твою довіру до цієї особи, але й твою повагу теж".

     К.С. Харріс (Кендіс Проктор) - письменниця, а ще магістр і доктор наук з історії. Працювала як викладачем, так і археологом. Мешкає і працює в Новому Орлеані.

     Коли вмирають боги? Певно тоді, коли в них перестають вірити. А прості смертні вмирають тоді, коли прийшов їхній строк. Молодій леді Енглессі ще зарано було думати про смерть, її строк підійшов тоді, коли цього захотів...її бог?

     Початок 19-того століття, Британія. Епоха Регентства, війна з Наполеоном, шпигуни, інтриги, боротьба за владу, ну і, звісно ж, любов. Ні, це не черговий серіал BBC, ліпше - книга з серії про віконта Себастьяна Девліна. Перед вами якісний історичний детектив, художні вкраплення якого вишукано перемежовуються з достовірними історичними фактами. В центрі сюжету - віконт Девлін, який примхою долі опиняється в центрі скандалу Корони - в кімнаті регента вбито жінку, і не просту, а леді, заколото кинджалом в спину, а перед цим ще й отруєно. Девліну належить дізнатися хто ж насправді вбив молоду жінку: принц чи хтось просто хоче  підставити регента з усім його шаленим сімейством аби посадити на трон свого союзника? Себастьян зацікавлений в розслідуванні більше за всіх, бо на шиї вбитої він знайшов кольє своєї давно зниклої матері...

     

     Не знаю чим мені подобаються ці книги - стилем написання, гарною мовою, атмосферним описом чи такими "своїми" персонажами зі зрозумілими бажаннями і мотивами. Перш за все мені подобається сама епоха, хоча й жорстока, але така гарна. Подобається сама історія головного героя, яка прослідковується в кожній книзі, хоча самі по собі вони є закінченими. Подобається неочевидність розгадки, коли ти крутиш в голові кожного підозрюваного і примірюєш образ вбивці на нього. З мінусів я б відокремила тоненьку любовну сюжетну лінію, хоча й розумію, що без неї нікуди. В цілому написано, як мені здалося, максимально достовірно, а де не дуже - автор подає у кінці книги що могло статися в той час, а що ні. Результат - роман на тверду п'ятірку, звісно ж для любителів Британії того часу і усіх цих лордів, леді, маркізів, віконтів, а головне - таємничих вбивств.

     "Вони всі витріщалися. Пройшла мить перед тим як Джордж зрозумів, що вони дивилися не на нього, а на коштовний кинджал, який стирчав зі спини маркізи Енглессі".

     "- Куди ти подів кинджал з її тіла?

      - В мене його немає.

      - Що?

      - Коли ми транспортували її тіло до мене ніякого кинджалу вже не було".