Береніка

 

Генріх Фольрат Шумахер - "Береніка"/ Heinrich Vollrat Schumacher - "Berenice", 1893.

     "Вона гордо випросталась і відповіла тремтячим від гніву голосом:

     - Береніка - цариця і іудейка.

     Тоді він розреготався і сказав:

     - Цариця - це нічого, іудейка - це щось, а римлянка - це все".

     Я почала читати цю книгу, тому що хотіла пірнути в інтриги, змови, політичні баталії та багатоходовочки, щоб отримати "ах" у кінці. Читаючи по дорозі на роботу, на роботі, на шляху додому та перед сном я розуміла, що очікування мої виправдаються і хоч цей роман-трагедія написаний в 19-тому столітті читати було не нудно, а зовсім навпаки - дія в моїй фантазії відбувалась ніби у фільмі Бен-Гур 1953 року.

     Ми в Римській імперії у період Нерона. Розширення і велич Римської імперії означає підкорення та занепад для інших держав та народів, зокрема іудеїв, чий цар та цариця - Агріппа та його сестра Береніка вимушені обрати на чиїй вони будуть стороні - Бога та вітчизни або зрадників і друзів Риму. Агріппа замислює зруйнувати імперію зсередини і для того намовляє Береніку зробити свій хід, проте Береніка думає лише про долю свого народу. Вона навіть не здогадується, що скоро стане прокляттям для всіх іудеїв.

     Ця книга  - короткий посібник з пристрастей людських та їхніх слабкостей, в ній ви дізнаєтесь що може зламати найсильнішу людину. Деякі рядки жахатимуть, деякі ви пробігатимете очима, а деякі змусять жалібно посміхнутись. На що може піти жінка заради влади, кохання, відданості народу? Про все це і не тільки в книзі, в якій ви запам'ятаєте всі імена лише в середині - трагедії "Береніка". 

     

     "Це початок кінця, - пробурмотів він і подумав з якоюсь диявольською радістю: "Сто розумних людей не вигадають того, на що здатна жіночна хитрість".

     "В самому кінці ходи, в розірваному одязі, посипавши попілом розпущене волосся, йшла висока, струнка, велично-прекрасна жінка, опустивши донизу голову, покриту хусткою.

     - Береніка! - вигукнув хтось.

     Натовп мовчки дивився на неї".

     " - Меч личить воїну - у жінки інше знаряддя. Звісно, я вже давно могла встромити римлянину кинджал у серце, коли він лежав беззахисний у ніг моїх. Я могла влити отруту в його кубок...

     - Чому ж ти цього не зробила?

     - Жінка мститься тим же знаряддям, яким її було поранено. Етерній Фронтон вбив в мені кохання, і він сам буде вбитий коханням. У той день, коли він буде з тугою кликати Саломею, в той день він бути самотній".

Чорна рада

Пантелеймон Куліш - "Чорна рада", 1857.

Вид-во: Знання, 2018.

     "Божий чоловік положив Петрусеві на голову руку да й каже:

      - Добрий козак; по батькові пішов. Одвага велика, а буде довговічний, і на війні щасливий: ні шабля, ні куля його не одоліє, - і вмре своєю смертю.

      - Нехай лучче, - сказав батько, - поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розірвали надвоє".

     Взимку я була в славному місті Чернігові і так як в мене традиція купляти по книзі у місті, де буваю вперше - я придбала перший український історичний роман, який, зізнаюся, не читала. Зараз коротко розповім про що книга і які враження вона на мене справила.

     Дія в романі відбувається в часи Руїни. Хмельницький помер, а разом з ним розкололась Україна знов на Правобережну і Лівобережну, наобирали українці собі старшин, полковників та гетьманів і кожен стереже тільки свою хату. Славне Запоріжжя перетворилося на ніким неконтрольоване збройне формування, яке пиячить і йде на службу до ляхів та московитів, а дехто не нехтує грабунками та нападами на свій же народ. У цей буремний час їде до гетьмана Сомка полковник Шрам із сином Петром. Та вже в дорозі, зустрівши на своєму шляху різних людей, вони розвертають коней та їдуть на Ніжин, на Чорну Раду, якої, на біду, вже не уникнути.

     Роман читати було надзвичайно цікаво, розуміючи, що Куліш брав інформацію для написання з історичних архівів. Опис думок т.н.інфлюенсерів різних верств того часу дуже цінний. Навіть легка любовна гілка не псує книги для мене. Боляче було читати про розбрат між козацтвом та міщанством, між робітничим людом та інтелігенцією. Вкотре переконуюсь, що головна біда українців в тому, що вони ніколи не можуть об'єднатися. І неважливо заради внутрішньої мети чи проти ворога. Обирати свинопасів у гетьмани, вірити у передвиборні обіцянки і йти на брата з сусіднього міста з налитими кров'ю очима - це все є і зараз, визирніть у вікно. 

     У першій редакції твору в останньому абзаці роману Куліш написав - «…скільки-то було в нас на Вкраїні добрих і розумних людей, та як то все те нінащо обернулось через безладдє, що не зуміли, як заповідав батько Хмельницький, усі уодно стояти!». Ліпше й не скажеш.

     " - Мовчи, бабо! - сказав Кирило Тур. - Ваш брат у сьому не тямить сили. Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастє. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа, коли хочеш знати..."

     "Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму".

     "Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас господь ізнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця".

Ф.М.

 

Борис Акунин - "Ф.М."/ Борис Акунін - "Ф.М.", 2006.

     "Дрянь був твір. Нехай він згине навік".

     Ні, вам не здається, на фото з книгою сніг, а  це значить, що я дуже затягую з відгуками. Продовження серії романів про Фандоріна, на цей раз вже про нащадка Фандоріна, нашого сучасника, який встряг у справу з пошуків рукопису самого Федора Михайловича Достоєвського.

     Початок 2000-х, до Фандоріна приходить людина сумнівної репутації, яка приносить йому не що-небудь, а чорнетку роману "Злочин і кара", але яка прикрість - тільки декілька сторінок. Протагоністу належить розшукати усі сторінки, розплутати клубок вбивств і загадок і прочитати нарешті першу версію великого роману.

     У цій книзі дивно все - надмірна витонченість у суміші з брудом московських двухтисячних років, крінжова обкладинка, дивні діалоги, не притаманні (як мені здається) дорослим людям... Хоча сюжет цікавий, особливо історичні вставки, які автору вдаються найкраще. Для мене Акунін перш за все майстер історичної художньої прози; сучасні реалії в його виконанні просто безглузді (нелепые) або дуже наївні. Отже, моя оцінка - 50/50. Ви правильно зрозуміли - мені сподобалась рівно половина книги. Радити книгу можу хіба що прихильникам письма Акуніна або Достоєвського, які хочуть полоскотати собі уяву примарним "а якщо так було насправді".

     "- Як малохольна, як малохольна-с? Говорити може? Думки викладати?

    - Говорити може, що ж нарахунок думок, то де ж їй. Думки у всьому цивілізованому світі, може, людей в десяти відшукати можна, та й те навряд".

     "Що за часи настали. Епоха небагатослівних рішучих жінок і балакучих рефлексуючих чоловіків".

     "Навчання без думки марне. Думка без навчання небезпечна". Конфуцій.

Про що я говорю, коли я говорю про біг

 

Харукі Муракамі - "Про що я говорю, коли я говорю про біг"/ 村上 春樹 - 走ることについて語るときに僕の語ること (2007)

 Вид-во Ексмо, 2010

     "У всякому разі він так і не перейшов на крок".

     Так, ви дивитесь на фото, яке я зробила ще в листопаді, але краще пізно написати відгук ніж ніколи, вірно? 

     Чесно кажу, бігун з мене нікудишній. Для того, щоб прийти у форму мені потрібно довго розкачуватись і тренуватись, мої легені палають, а коли я бігаю, то пихкаю так, що перехожі озираються і шукають вівчарку. Але коли читаєш цю збірку Муракамі про біг, то розумієш, що ти далеко не одна така. Він почав бігати у 33 і зупинявся через кожні 200м. Але потім були марафони і ультрамарафони, тріатлони та будь-які змагання з бігу. Біг допоміг йому писати, розвантажував голову, коли це було необхідно, зміцнив тіло й розум. Чи було йому важко? Завжди. Чи бігає він зараз? Так. Чи радить він біг усім, як панацею? Ні. І саме тому це моя улюблена книга про спорт, в якій самі лише власні спостереження, а не нав'язливі поради. Збірка ідеальна для читання взимку в кав'ярні, бо коли надихатись, як не взимку?     

     "Писати книги я навчився завдяки щоденним пробіжкам. В основі лежить практичне переживання - природнє і фізіологічне. Як довго я витримаю? Наскільки жорстко зможу себе підганяти?"

     "Якось я брав інтерв'ю у олімпійського бігуна Тосіхіко Секо. Я спитав його: "Чи бувають у бігунів вашого рівня таке, що ви прокидаєтесь вранці і відчуваєте, що сьогодні бігти вам не хочеться. і ви кажете собі: "Не хочу бігти сьогодні, ліпше висплюся..." Він витріщився на мене так, ніби більш дебільного питання в житті не чув, і відповів: "Саме собою, буває. Мало не кожен день". 

     "Щиро писати про біг означає щиро писати про самого себе". Харукі Муракамі.

Ми були солдатами...і молодими

Harold G.Moore, Joseph L. Galloway - "We Were Soldiers Once...and Young"/

Гарольд Ґ. Мур, Джозеф Л. Ґелловей - "Ми були солдатами...і молодими", 1992.

Вид-во: Астролябія, 2018.

     "Це наша та їхня історія. Бо ж ми були колись солдатами...і молодими".

     Гел Мур (19220-2017) та Джо Гелловей (1941) - генерал-лейтенант та військовий журналіст, які пройшли через пекло і написали книгу про битву, яка змінила хід В'єтнамської війни.

                                

                                            

     Два роки. Цілих два роки мені знадобилося для того, щоб набратися мужності принаймні відкрити цю книгу. І це ще якщо врахувати, що я бачила екранізацію. Українці мало що знають про В'єтнамську війну і поява такого перекладу знаменує кінець епохи невігластва і замовчування цієї теми. 

     Після Другої Світової та війни у Кореї вище командування віддало наказ створити аеромобільні війська, оснащені гелікоптерами для якнайшвидшого пересування військових груп в ускладнених природних умовах В'єтнаму. Полковника Гаролда Мура разом з підлеглими відправляють у долину річки Я-Дранґ з наказом висадитись і знайти ворога. Ворога було знайдено одразу.  

     Книга важка. Ви будете чути крики поранених, постріли куль над головою, вигуки командирів та шум гвинтів евакуаційного гелікоптера. Біля вас вибухатимуть фосфорні та авіаційні бомби й артилерійські снаряди. Ви втомитесь, ви будете плакати, ви будете закривати книгу і озиратися, вишукуючи в очах людей довкола розуміння. Але його не буде, як не було й тоді. Герої  повернулися додому, в країну, яка зробила вигляд, що їх немає. Але пам'ять про ту битву живе в серцях людей і житиме вічно. 

постер екранізації книги

     "Ми знали, яким був В'єтнам, як ми виглядали, діяли і що говорили. В Америці ніхто більше не знав. А Голлівуд щоразу безбожно усе перекручував, гострячі криві політичні ножі костями наших полеглих братів. Тож ще раз і востаннє. Це розповідь про те, як усе було насправді, що воно означало для нас і що ми значили один для одного. А було воно не так як у фільмах. Коли все закінчилося, мертві не встали і не пішли собі геть, струсивши пил. Якщо когось з нас дивом не зачепило, він усе одно не уникнув травм. Ніхто не покинув В'єтнам таким самим юнаком, яким прийшов".

     "Під ногами все ще траплялися уламки кісток, частини зброї, гільзи, фрагменти артилерійських набоїв і ящиків для боєприпасів. Унаслідок цих відвідин я затямив одне - за недооцінку непоступливого ворога доводиться платити життям".

     "Серед негустих дерев посеред галявини два взводи роти "Браво" розкошували над бляшанками сухого пайка, коли почули відлуння перших пострілів. Досвідчені сержанти мовчки перезирнулися і все зрозуміли. "Їжте швидко, - сказали вони солдатам. - Ми вирушаємо". Битва в зоні висадки "Ікс" розпочалася".

     "Кремезний чорношкірий солдат, одягнутий лише в шорти та черевики, узяв величезними руками тіло білого. Його щоками текли сльози, він обережно пригорнув тіло до грудей і повільно рушив до медпункту. Я так і не дізнався, чи загиблий був його другом. Мабуть, ні. Це був жаль за полеглим товаришем по службі, біль, якого смерть завдає очевидцям".

     "Джо Ґелловей пригадував: "Кулі свистіли всього за декілька футів над головою. Я максимально притиснувся до землі, коли відчув, що хтось штурхнув мене черевиком під ребра. Повернув голову і глянув угору. Наді мною стояв головний сержант Безіл Пламлі. Він нахилився до мене і перекричав звуки пострілів: "Синку, лежачи на землі, фото не зробиш!" Усміхаючись, він випромінював спокій і впевненість. Я подумав: "Він має рацію. Усе одно помремо, тож можна робити фото стоячи". Я звівся і зробив декілька світлин. Пламлі подався до медпункту, дістав пістолет 45-го калібру і клацнув затвором. Він звернувся до доктора Каррари та інших медиків: "Джентльмени, приготуйтесь захищати власне життя!".

     "Джо Ґелловей востаннє сфотографував втомлених солдатів Тоні Недала, що скупчились навколо термітника, вхопив наплічник, гвинтівку і підійшов попрощатися зі мною. Ми стояли, вдивляючись один в одного. Зненацька ми заплакали, нікого не соромлячись; сльози, стікаючи вкритим червоним пилом обличчям, торували вузенькі доріжки. Я ледь спромігся видушити: "Розкажи Америці, що зробили ці сміливі хлопці, розкажи, як загинули її сини".

Вулиці Києва

 

Стефан Машкевич - "Улицы Киева. Ретропутешествие"/Стефан Машкевич - "Вулиці Києва. Ретроподорож"

Вид-во Фоліо, 2018

     "Вулиці можуть дуже багато розповісти - потрібно тільки вміти їх запитувати..."

     Якщо думаєте, що довго не було моїх відгуків, то правильно думаєте. Я хворіла, але мені вже легше і я навіть спеціально з'їздила на Софійську площу для гарного фото. Сьогодні я вам розповім про книгу, яка відкрила мені багато цікавих фактів про місто, в якому я живу.

     Київ. Місто з тисячолітньою історією зі своїм поглядом на світ. Але всяке місто роблять люди, вони наповнюють його, роблять йому на благо, живуть у ньому і помирають за нього. Книга напевно більше про людей та їхню історію. Історію перейменувань давніх вулиць, історію бруківки, київської цегли та історію людської пам'яті. Когось місто вшанувало, назвавши вулицю на його честь, комусь віддало цілу площу, а когось забуло. Не з власної волі, а через скороминущу політику. Вже зараз, коли повернуто більшість історичних назв, люди не розуміють чому вулиця має таке ім'я, на честь кого вона названа. І щоб такого не сталося з вами, ви маєте прочитати цю книгу. Особливо якщо живете в Києві як я.

     "...тоді вулицю й перейменували на Боричів узвіз, яким вона була в давнину і по якому Перун був скинутий у Дніпро".

     "Поштова площа раніше була відома також як Різдвяна площа (від назви церкви, що стоїть на ній - Церкви Різдва)..."

     "Набережно-Хрещатицька вулиця раніше називалась... Хрещатиком. Вона починалася з Подолу і закінчувалась поблизу берегів історічної ріки Либідь. Коли у першій третині ХІХ ст. нинішний Хрещатик почав оформлюватися як головна вулиця міста, наву колишньої його частини, що на березі Дніпра, доповнили - і так вона перетворилась на Набережно-Хрещатицьку".

Танго смерті

 

Юрій Винничук - "Танго смерті", 2012.

Вид-во Фоліо.

     "Рука зі смичком торкається скрипки, і лунає мелодія танґа. Тепер гавкіт собак і людські голоси змушені прориватися крізь цю мелодію, та не тільки крізь мелодію, але й крізь спів - четверо чоловіків співають щось тихо-тихо. А потім рука одного з них тягнеться до в'язанки гранат..."

     Юрій Винничук (1952) - український  письменник, журналіст та редактор. За роман "Танго смерті отримав премію "Книга року BBC" за 2012 рік. 

     5 років - добрий час для книги, яка, як і добре вино, має настоятися і подихати. Саме стільки років в мене ця книга і нарешті я можу сказати, що прочитала її. Художній твір, в якому вигадка межує з історією змушує думати, що можливо таке справді могло бути - у сусідньому дворі, місті, або ж в іншому житті...

     Четверо хлопців дружать змалку. Їхні батьки загинули в трагедії Базару, зі спільного маючи тільки любов до України, бо один з них - українець, другий - жид, третій - поляк, а четвертий -  німець. Довоєнний Львів зачаровує колоритом і казковістю. Але настає велика війна. Хлопці переживають різноманітні пригоди, закохуються, навіть воюють, не полишаючи один одного в біді і не зраджуючи дружби. Аж тут книга переносить нас у наш час, до пана професора, який вивчає давний світ людей Аркануму, які вірили в те, що душа людей за певних обставин може переселитися...

     І хоч я тільки нещодавно повернулася зі Львова мене знову потягнуло туди. (Можливо в минулому житті я жила у Львові?) Закриваючи очі, я бачу, як оживають герої роману: як пані Голда кричить, що треба допомогти готувати, бо ж Іда виходить заміж, як Орест повертається додому зранку ледь посвітлілими вулицями, як Люція варить конфітури для свого коханого Яся...Скільки їх лишилося там? У спогадах, на фотокартках, на написах могил... 

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Оркестр Янівського табору смерті - табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією.

     "Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з "Книги Смерті" виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій".

     "...а потім прийшли німаки і сказали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: "Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує того дричити!", альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутчше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною і казав: "Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене з летаргійного сну збудили".

     "- Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?

      - Моє? Я собі ще не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.

      - Псевдо! - гаркнув вуйцьо і насупив брови.

      - Добре, най буде Хрін.

      - Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел...

      - Тоді - Морква.

      - Здурів? Яка, в сраку, Морква?

    - Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка... - Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: - Пастернак, Гарбуз...

      - Тпру! - спинив мене вуйцьо. - Най ті хрін - будеш Гарбузом".