Жінка у дзеркалі

Ерік-Емманюель Шмітт - "Жінка у дзеркалі"/ Éric-Emmanuel Schmitt - "Le Femme au miroir", 2011.

     " - Вона права, коли передрікає мені складнощі в майбутньому. Але що найважче? Страждати, роблячи те, що що не подобається, або страждати заради того, аби робити, що подобається?"

     Ерік-Емманюель Шмітт, (1960) - сучасний французький письменник, драматург, філософ. Живе у Брюсселі. В Україні відомий передусім книгою і п'єсою "Оскар і Рожева Пані",  де головну роль виконує Ірма Вітовська-Ванца.

     Якщо бути чесною, то три книги Шмітта я читала. Але то були драматичні твори,у той час як "Жінка у дзеркалі" - роман. Тим не менш до стиля автора я була готова. Зацікавила перш за все назва у купі з обкладинкою. Відкривати нове у "старих" авторів? - кличте мене! Отже.
     Три жінки. Три історії. Три долі. Середньовічна Бельгія, Австрія початку 1900-х і наш час. Анна думає, що любить хлопця і її віддають заміж, але згодом вона відкриває в собі любов до всього сущого, в першу чергу до божества природи. Ханна думає, що зможе покохати свого чоловіка і вести світське життя у богемному Відні, але починає розуміти (не без допомоги З.Фрейда), що це не її свідомий вибір. І Енні, надпопулярна голівудська акторка, яка сплутала кіно і реальність. Три жінки, такі різні і такі далекі у часі одна від одної. Але дещо їх таки об'єднує.
     Все-таки стиль Шмітта не для мене. Читалось з натиском, бо ж треба прочитати і дізнатися врешті-решт як закінчаться історії. Не цього я очікувала від книги, мені завжди чогось бракувало. Якоїсь іскри, якогось "бам!", але ні. Все повільно, розтягнуто і меланхолійно. Забагато чоловічого в книзі, жінка б так не написала, не сказала, не подумала. Самі сюжетні лінії обрані якось дивно, діалоги такі натягнуті...Мені хотілося читати тільки одну історію з-поміж усіх, інші я "мучила". Але от закінчення історій цікаві, сильні. Це, певно, одна з тих книг, яку варто читати тільки заради кінця, бо останні 10 сторінок можливо й компенсують весь витрачений час на неї. Читати чи ні вирішувати вам, я можу лише сказати, що якщо ви любите книги Даніели Стіл, то вам однозначно сподобається й ця.

     "І тільки санітар Ітан розумів, що тривалий стан розгубленості під час перебування Енні в клініці, ранкові панічні атаки, гостра тривога, нічні страхи змушували її кричати, скаржитися на нестерпні болі, вимагати додаткової дози морфіну. Він помітив її прагненння піти від дійсності, вміння майстерно ухилятися від розпитувань, мовчання, в якому тонули відповіді, її здатність зберігати недосказанність".

     "Їй була огидна думка про можливість торгу з Богом. З дитинства бачила вона одне й те саме: грішників, які обіцяли виправитися в обмін на милість; людей, порочних, згодних на покаяння за умови, що Бог змилується. Але самим непристойним здавалося їй відпущення гріхів: люди благочестивими діяннями - молитвами, мессами, пожертвами - купували скорочення свого перебування в чистилищі".

     "Я не вмію бути сучасною жінкою. Мене так мало цікавлять питання статі, чоловіки, діти, прикраси, мода, кухня і...моя власна незначна персона. Жіночність потребує поклоніння собі, своєму обличчю, фігурі, волоссю, наружності, але кокетство чуже для мене".

Жінка з паперовими квітами

Донато Каррізі - "Жінка з паперовими квітами"/ Donato Carrisi - "La donna dei fiori di carta", 2012

     " - Справді? І кому ж на цей раз я маю врятувати життя? - запитав Якоб Руман.

       Сержант відповів без найменшого сарказму:

       - Ворогу".

     Я давно зрозуміла, що зимою, аби уникнути книжкових розчарувань, потрібно йти протореною стежкою, тобто знайомими авторами. Донато Каррізі з тих, в кому я не сумніваюся. Хіба що на цей раз я читаю в нього не детектив, а історичну новелу. 

     Перша Світова війна, засніжена гора Монте-Фумо, з одної сторони австрійці, з іншої -  італійці. Ця гора - останній форпост австрійців, які з останніх сил утримують цю позицію. Якоб Руман - австрійський військовий лікар. Людина, що робить все можливе для порятунку своїх солдат в надскладних умовах. а ще він записує в маленький чорний нотатник останні слова помираючих, віддаючи таким чином їм останню шану. Після одного з боїв до Якоба приходить командир і наказує йому розговорити полоненого італійця. Якщо полонений зізнається, що він офіцер і назве своє ім'я, то вдасться обміняти його на австрійське командування. Але все не так просто. Італієць ще не сказав ані слова. Якоб Руман не військовий, не психолог, а лише лікар. В них є часу до ранку, тобто лише декілька годин. Якщо італієць не заговорить - його розстріляють.

     Хто сказав, що книги про війну це лише суцільні бої і сльози? Забудьте. Це ще й про "подумати". Всю книгу я думала: "ну окей, а де ж тут про жінку, де паперові квіти, коли хоч щось з цього з'явиться?" І коли я вже прочитала, коли переосмислила все з самого початку, то виявилося, що жінка з паперовими квітами в книзі взагалі-то хедлайнер, і все крутиться коло неї. Уявіть! Скажу так - сенс читається між рядків, осяяння не на поверхні, але коли ви до нього дістанетесь, то усміхнено-замріяний вираз обличчя вам гарантую секунд на 10. Каррізі врахував все, бо в книзі і про людей, і про історію, і про мрії, і про поклик. Мені за атмосферою книга відсотків на 37 нагадала фільм "Шоколад" з Жюльєт Бінош. Тож якщо вам хоч трохи сподобався сюжет чи як я описала книгу - читайте, читайте і все.

     " - Ця історія починається з сірника, - сказав італієць. - Вона така ж тендітна, як сірник, та як, втім, і історія кожного з нас.

        Якоб Руман повернувся за стіл:

        - Так що там за три питання?

        - Хто такий Гузман? Хто такий я? І хто був тим чоловіком, хто закурив на "Титаніку"?".

     "Так, це насправді було занадто. І Гузман раптом поспівчував хлопцеві. В людини можна відібрати все: повагу, честь, гідність. Але якщо вбити його мрію - це кінець",

     "Але у будь-якому випадку як все ж таки дивно, що люди, єдині створіння, які усвідомлюють, що їм дароване життя, вічно шукають нові способи, аби один одного знищити".

Бал-маскарад

横溝 正史 - 仮面舞踏会 / Сейсі Йокомідзо - "Бал-маскарад"

     " - Вам знайома назва "Бал-маскарад"?

       - Ти про оперу?

       - А що, є така опера?

       - Це шедевр Верді. З чого раптом ти про це заговорила?

       - Я не про оперу. Я десь читала, що весь світ - суцільний бал-маскарад. І чоловіки, і жінки - усі носять маски. Велика людина написала ці слова. Мене вони просто захоплюють".

     Кінозірку Тієко Оторі вже називають чорною вдовою, бо вже третій її колишній чоловік загинув. А може його вбито? Минули роки, а чорні хмари вже нависли над новим коханим Тієко. Чи встигне приватний детектив Коске Кіндаіті відвернути злий рок? І чи зрадіє він своїй перемозі?

     Для хорошого японського детективу час завжди знайдеться, особливо якщо автор - Сейсі Йокомідзо. Я вже читала його "Селище восьми могил" і "Клан Інугамі", тому завзято взялася читати цю, укладач Борис Акунін розчарувати не може. Початок 1960-х, японське економічне диво в розпалі, як і мода на усе західне. Кінематограф, телебачення, музика  процвітають як ніколи. Знайшла своє місце під сонцем і Тієко Оторі, акторка і місцева зірка, яка своєю красою зводить чоловіків з розуму. Але не було б цієї книги, якби все було так  ладно. Вже троє колишніх чоловіків  Тієко померли при загадкових обставинах. Співпадіння це чи ні дізнається детектив Коске Кіндаіті, якого попросили зайнятися цією справою. Кому вигідна смерть молодих чоловіків? Хто так довго бажає зла популярній акторці? І як до цієї справи відноситься загадка з розкладеними сірниками?

     Одразу скажу - заведіть зошит і записуйте туди імена героїв, бо їх багато і в кожного як на зло є ім'я і прізвище :) Я не записувала, але мозок мій трохи кипів. В іншому ж мінусів я не знайшла, книга типовий класичний японський детектив, чоловіча японська версія творів Агати Крісті. Сюжет не заїжджений (хоча саме в Крісті є схожа книга, назву казати не буду, бо вгадаєте вбивцю), обставини класичні, герої типові для того часу, загадка в стилі "ніколи не здогадатись". Мій вирок - однозначно читати. А потім дивитись. А потім знову читати інакшу книгу Йокомідзо. а потім знову дивитись екранізацію. А потім знову чит...

     "На твердій чорній покришці запасного колеса лежав розчавлений коричневий метелик, схожий на інкрустований перламутром фамільний герб".

     "Коске Кіндаіті звернув увагу  на те, що сірники  не просто випали з коробки, а були розкладені в певному порядку. З двадцяти одного сірника сім були з червоними головками, а чотирнадцять - з зеленими, причому чотири сірники з червоними головками були надломлені, а три залишились цілими, половина сірників з зеленими головками також були надломлені, ніби злочинець або сам загиблий хотіли щось пояснити з їх допомогою".

Єва Браун. Життя з Гітлером

Heike B. Görtemaker - "Eva Braun: Leben mit Hitler"/ Хайке Б. Гьортемакер - "Єва Браун. Життя з Гітлером", 2010.

     "Якщо з ним щось станеться, я також помру". Єва Браун.

     Хайке Б.Гьортемакер, (1964) - німецький історик, письменник. Вивчала історію, економіку та німецьку літературу в Берліні та Блумінгтоні (Індіана, США). Мешкає в Берліні, зараз працює над проектом, в якому розповідатиме про "легалізацію" внутрішнього кола Гітлера в поствоєнній Німеччині.

     1929 рік. 17-річна Єва Браун працює у фотомайстерні Генріха Хофмана, відомого фотографа у певних колах. Одного разу до фотомайстерні свого старого друга (Хофмана) навідується герр Вольф. І саме так почався початок кінця кінця початку.

       Одна з тих книг, у відгуці на яку не знаєш з чого почати. Якщо коротко і по суті, то ця книга - буремний шквал, хвилі слів і фактів, які почнуть проти вас бліцкріг, увірвуться до вашої голови і захоплять її. Фрау Гьортемакер дуже чітко викладає доведені факти, не підмінюючи поняття. Проведена робота вражає - глави розділені не тільки за хронологією, але й за персонами (наприклад: Магда Геббельс, Борман, Хофман, Ільзе Браун і т.п.). А ще навіть якщо ви "плаваєте" у персоналіях того часу, автор вам однаково коротко розповість хто є хто. Головний (не хочу казати герой) персонаж/особа книги - сама Єва. Ви дізнаєтесь з якої вона родини, що в неї за сім'я, чим обумовлений її характер. Прочитаєте про першу її зустріч з Гітлером, про те, як це змінило життя не тільки самої Єви, але й її родини. Будете приголомшені, коли дізнаєтесь чому Гітлер так засмутився, коли Магда (тоді ще не Геббельс) вийшла заміж за Геббельса, як Фюрер поводив себе серед найближчих друзів, чим спричинений такий стрімкий взліт його партії, як і де весь цей час жила Єва, кого вважала за друзів і як поводилася з людьми. А ще ви прочитаєте купу невідомих широкому загалу фактів про тодішнє життя людей, які входили у внутрішнє коло Гітлера, які збереглися у архівах або були оприлюднені у мемуарах безпосередніх свідків. Так як Гітлер це передусім каталізатор війни, яка зібрала життя мільйонів у книзі таки присутні воєнні картини. Але на передньому і основному плані книги все-таки його особисте життя, люди, якими він себе оточував, жінка, яка була з ним під час нападів паніки і в моменти слави. Жінка, яка весь час була в тіні. Жінка, якій заборонено було з'являтися на офіційних заходах, кружляти серед берлінської богеми, представлятися. Для всіх вона була його секретарем. Для неї - він був богом. Вона для нього - (?).

     "Ніщо, абсолютно ніщо - навіть жінка, яку він любив не мала впливу на нього, окрім його обов'язку".

     "Я приваблюю багато жінок, тому що неодружений. Це особливо корисно в час наших днів боротьби. Це подібно як з кіноактором; коли він бере шлюб, то втрачає щось, що приваблює у ньому жінок. Для них він вже не той ідол, яким був колись". А..Гітлер.

Кривавий орел

Craig Russell - "Blood Eagle"/ Крейг Расселл - "Кривавий орел", 2005

     "Вона чула вереск гальмуючої машини і дивилася широко відкритими очима прямо на фари. "Як дивно, - подумала вона, - це смерть, а мені ніскілечки не страшно".

     Крейг Расселл (Крістофер Голт) - шотландський романіст, серія книг якого (про Йєна Фабеля) перекладена на 23 мови. Бігло говорить німецькою і має жвавий інтерес до поствоєнної історії Німеччини. Його книги перетинають історичні та міфологічні теми. В 2007 році нагороджений поліцією Гамбурга. 4 книги з серії екранізовано.

     Прийшов листопад, а це значить, що саме час братися за щось поліцейське, маніакальне і бажано європейське. Дано: Гамбург, криваві ритуальні вбивства і маніяк, який переписується з комісаром поліції Йєном Фабелем. "Син Свена" в листах до поліції переконує, що "розправляє крила" своїм жертвам (жінкам), що це давній ритуал вікінгів і він робить їм краще. Не всі бувалі поліцейські можуть оговтатися після побаченого на місцях злочину, зачіпок майже немає, силовики працюють з усіх сил і тут сусідній відділ розкопує новину. Виявляється, у місті намічається переділ влади місцевих банд. Турки більше не головні, бо на "сцену" виходить нова українська банда, про яких навіть маститі турки говорять пошепки. Кажуть, що вони колишні спецпризначенці і що вони підкорили собі майже все місто. А ще говорять, що між жертвами "сина Свена" є зв'язок. Але який...Саме це і належить дізнатися Йєну Фабелю і бажано якомога скоріше, поки вбивця не дістався до нього самого.

     Лотереї не було, я знала, що читаю гідного автора, бо це друга книга з серії, яку читаю. Розумний трилер завжди приємно читати - не смієшся над смішними діями чи недолугими фразами. В цій книзі навіть український слід (у книзі він займає десь 50%) виглядав доречним і цілком вірогідним у житті. Головний герой викликає симпатію і бажання мати такого друга, інші персонажі не клішовані, а саме такі як в житті - без гострих кутів. Сюжет як і завжди перетин історії, міфів і сучасності. Ну а фінал це просто постріл, сміливо, виразно і наповнено. Тому якщо хочете схопити міцне трилерове "вау" і зробити на фінальних сторінках велику літеру "О" ротом, то хапайте і не дякуйте.

     "- Ах ти, чорт! - Миттєво все стало зрозуміло. - Київська Русь!!!

     - Вірно, герр Фабель. Київська Русь. Легенда це чи ні, але прийнято вважати, що засновники Києва, його перші правителі, не були слов'янами".

     "Ви можете зупинити мене, але ви ніколи мене не впіймаєте".

Коли вмирають боги

C.S.Harris - "When God's Die: A Sebastian St.Cyr Mystery"/К.С.Харріс - "Коли вмирають боги", 2006.

     "Він був богом для неї. Що стається, коли твій бог помирає? Себастьян не знав. Коли він є твоїм сонцем і місяцем разом із зірками, аж тут ти дізнаєшся щось, що виявляє досі невідому слабкість, настільки фундаментальну та руйнівну, що це знищує не тільки твою довіру до цієї особи, але й твою повагу теж".

     К.С. Харріс (Кендіс Проктор) - письменниця, а ще магістр і доктор наук з історії. Працювала як викладачем, так і археологом. Мешкає і працює в Новому Орлеані.

     Коли вмирають боги? Певно тоді, коли в них перестають вірити. А прості смертні вмирають тоді, коли прийшов їхній строк. Молодій леді Енглессі ще зарано було думати про смерть, її строк підійшов тоді, коли цього захотів...її бог?

     Початок 19-того століття, Британія. Епоха Регентства, війна з Наполеоном, шпигуни, інтриги, боротьба за владу, ну і, звісно ж, любов. Ні, це не черговий серіал BBC, ліпше - книга з серії про віконта Себастьяна Девліна. Перед вами якісний історичний детектив, художні вкраплення якого вишукано перемежовуються з достовірними історичними фактами. В центрі сюжету - віконт Девлін, який примхою долі опиняється в центрі скандалу Корони - в кімнаті регента вбито жінку, і не просту, а леді, заколото кинджалом в спину, а перед цим ще й отруєно. Девліну належить дізнатися хто ж насправді вбив молоду жінку: принц чи хтось просто хоче  підставити регента з усім його шаленим сімейством аби посадити на трон свого союзника? Себастьян зацікавлений в розслідуванні більше за всіх, бо на шиї вбитої він знайшов кольє своєї давно зниклої матері...

     

     Не знаю чим мені подобаються ці книги - стилем написання, гарною мовою, атмосферним описом чи такими "своїми" персонажами зі зрозумілими бажаннями і мотивами. Перш за все мені подобається сама епоха, хоча й жорстока, але така гарна. Подобається сама історія головного героя, яка прослідковується в кожній книзі, хоча самі по собі вони є закінченими. Подобається неочевидність розгадки, коли ти крутиш в голові кожного підозрюваного і примірюєш образ вбивці на нього. З мінусів я б відокремила тоненьку любовну сюжетну лінію, хоча й розумію, що без неї нікуди. В цілому написано, як мені здалося, максимально достовірно, а де не дуже - автор подає у кінці книги що могло статися в той час, а що ні. Результат - роман на тверду п'ятірку, звісно ж для любителів Британії того часу і усіх цих лордів, леді, маркізів, віконтів, а головне - таємничих вбивств.

     "Вони всі витріщалися. Пройшла мить перед тим як Джордж зрозумів, що вони дивилися не на нього, а на коштовний кинджал, який стирчав зі спини маркізи Енглессі".

     "- Куди ти подів кинджал з її тіла?

      - В мене його немає.

      - Що?

      - Коли ми транспортували її тіло до мене ніякого кинджалу вже не було".

Нотатки анестезіолога

Александр Иванов - "Записки анестезиолога"/ Олександр Іванов - "Нотатки анестезіолога", 2018.

     " - А що це було, це була реанімація? Нас якось вчили, як масаж серця робити, от, як штучне дихання... А ви тут з хворим один одного матом крили, і все. 

       - А нащо йому штучне дихання? Сам прекрасно дихав, навіть матом розмовляв, собака. Може, у підручниках це виглядає і красивіше, але в житті не завжди так. Треба підходити творчо. Але добре, пішли курити, досить працювати".

     Олександр Іванов - сучасний російський письменник і мандрівник, пише в різних жанрах: від детективів до научної літератури. 

     Невідома книга невідомого автора або як зрозуміти наших лікарів. Насправді є ціла серія "записок" різних професій, але тільки дві з них мені справді захотілося прочитати, проте детальніше стосовно цієї. Назва містить одне слово "анестезіолог", але там могло бути і реаніматолог, і травматолог, і хірург... По суті це збірка історій, розказаних від першої особи, які дійсно відбувалися в житті. Збережені стиль і манера висловлюватися, присутня нецензурна лексика (все, як насправді в житті :) ). Але маю попередити - не їжте під час читання цієї книги, це медицина, деякі історії можуть містити бридкі моменти.  Проте з 80%-вою вірогідністю ви будете сміятися. Десь посміхнетесь, десь пожалієте, а десь будете вголос сміятися, як дитина. Чимось ця збірка нагадує спільноту "Злой Медик", якщо ви не знаєте, що це - там публікують невигадані історії з життя медробітників. Часом цинічні, часом забавні, а часом і повчальні, та всі - життєві. Книга безперечно буде до вподоби майбутнім або дійсним лікарям. Передоз, алкогольне сп'яніння, термінова реанімація, обмороження, пухлини, різні хірургічні втручання - з цим всім медики мають справу щодня. А ще з хронічною нестачею фінансування. А на додачу з неадекватними паціентами. Вдячна робота? Ні. Точно не в нашій країні з окладом медсестри дай Боже щоб 3200. Уся надія лише на людей, які цінуватимуть труд медробітників. І я не про хабарі зараз, я про добре слово подяки, поважне ставлення, слідування порадам лікаря. Адже чим більше ми зважатимемо на своє здоров'я і настанови лікарів, тим менше робитимемо їм роботи. Згодні? Будьте всі здорові і читайте здорОві книги.

     "- Де вчорашній хворий з травмою черепа? Чому він у вас втік з прийомника?

      - Він, вибачте, муділа. Почув, як хірург говорить мені по телефону:

      - Слухай, подивись одного кадра в прийомній. Можливо його доведеться оперувати.

      - Терміново? - питаю.

      - Та ні, зараз його на рентген відвезуть, хвилин за 20 підійди.

       Спускаюся, в прийомній тиша, ані хворого, ані хірурга.  Одна медсестра за столом.

      - А де всі? Мені що, робити немає чого, до вас бігати? Де хворий?

      - Втік. Василіч сказав санітарці: "Давайте, зніміть йому голову і на відділення", і все, той почув, вскочив і за двері. Напевно не так зрозумів..."

     

     "Чому революціонер повинен хворіти на сифіліс? Відповідь проста, забагато тут спільного, між цими двома хворобами. По-перше. І та, і інша зараза вражає, так би мовити, не самі благополучні верстви населення, маргіналів, люмпенів, інший декласований елемент. Це в більшості. Але і там і там є виключення. Легко назвати не один десяток відомих геніальних особистостей, хворих на сифіліс, і багато успішних осіб, заражених ідеями комунізму".

Печиво щастя

Черстін Лунберг Хан - "Печиво щастя"/ Kerstin Lundberg Hahn - "Lyckokakan", 2013.

     "Вимов своє найпотаємніше бажання і воно здійсниться"

     Черстін Лундберг Хан, (1962) - шведська письменниця і педагог, пише книжки для дітей переважно 6-12 років.

     Вже вересень, а значить час потроху починати читати книги про Різдво :) Хороша і добра історія завжди буде гарною ідеєю, повірте, особливо в час осіннього спліну. Наш головний герой - 10-річний Оскар. Одного разу, отримавши китайське печиво щастя, він загадує бажання. Розгубившись, Оскар бажає зовсім не те, що хотів і його життя перевертається догори дригом. Але, може, так тільки на краще?

     Вміють скандинави писати, тут ні дати, ні відняти. Досвід роботи з дітьми дався авторові взнаки, персонажу Оскар віриш, бо саме так думають підлітки, саме так вчиняють, саме того соромляться. Історія про підлітка, який переживає свій нелегкий період тінейджерства, переживаючи за все підряд. Як виглядає він перед дівчатами і друзями, як батько з мамою соромлять його, як в школі дістають однокласники, бо розібрали всі нормальні ролі на різдвяний спектакль...Знайомо? Тоді сміливо читайте самі, можете разом зі своїми дітьми, бо смішнішої і добрішої історії годі шукати. А ще там говориться про те, як надзвичайно важливо залишатися собою і перестати всього боятися.

    Це одна з тих добрих книг, які береш перед Різдвом і читаєш в теплих шкарпетках з келишком глінтвейну; якби мене спитали який смак нагадує ця книга, то я відповіла б саме так.

     " - Напевно я закохався  в Майю. Зараз вона разом із Х'юго, а я не знаю, ревную я чи це якесь інакше почуття. Цікаво, на що схожі ревнощі?

      - А-а...Це дрібниці, - вказала бабуся на останнє деко печива. - Нічого страшного, що краї підгоріли.

      Я посміхнувся сам собі. Бабуня настільки ж глуха, наскільки добра".

     "В ту ж саму мить в моїй голові щось клацнуло. З моїми очима щось сталося. З них зникла та безнадія, яка читалася в погляді обмотаної туалетним папером мумії на ім'я Оскар, що ховалася у шкільному туалеті. Тепер в очах з'явилося щось інше, щось сяюче, як відблиски сонця на поверхні води. Я зрозумів, що це було".

Чорне сонце

Василь Шкляр - "Чорне сонце"

Вид-во КСД, Харків, 2016.

     "А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: "І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть". От же вони, тополі! Прийшли..."

     Василь Миколайович Шкляр, (1951) - український письменник, політичний діяч, родом з Черкащини. Володар кількох премій, серед них "Коронація слова" і народна "Золотий Мамай". У вересні 2015-го вступив у партію "УКРОП".

     Не змогла. Повірте,  я намагалася. Збірка ніяк не хотіла читатися, рядки ніяк не хотіли складатися, слова ніяк не хотіли мати сенс для мене. Чому? Хтозна. Може тому, що автор досить елегантного віку. А може тому, що збірка різної тематики, до того ж ще й написана в різні роки. Подекуди я не могла вхопити сенс написаного або  мораль, подеколи я взагалі не розуміла ЩО я читаю, іноді я ловила себе на думці, що читаю радянські мемуари. Чому продовжувала? Принципи, схвальні відгуки, віра в сучукрліт (наразі майже примарна). Що отримала в результаті? Приємні 15 хвилин протягом читання першої оповіді (АТО, "Азов", Іловайськ), але не без спірних моментів як щодо самого "Азову", так і щодо Білецького. Сліпі оди, схожі на замилювання радянської пропаганди читати було так собі. Інші ж оповіді коротесенькі і не вирізняються нічим як на мене. Якби мене спитали про що вони, я б напевно не відповіла. Одна про невдаху студента в 70-ті, інша про самотню бабусю, потім ще про щось, сторінок на 5-10...Загалом збірка нагадує потік свідомості з 70-х по 90-ті, бо ж нічого її не поєднує окрім фантазії автора. Висновок? Робити певно зарано з лише одної прочитаної збірки, але автор однозначно не мій. Бажаю успіхів йому в роботі перекладачем і редактором, певна, це в нього виходить ліпше.

     "Гризло - справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище - це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників, бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам'ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали".

Подвійна гра в чотири руки

Ірен Роздобудько - "Подвійна гра в чотири руки"

Вид-во "КСД", 2014, Харків.

     "Муся впевнено кивнула і висунула наступний "козир": аркуш з відбитками пальців. - Це - з клавішів і бокалу в квартирі вбитого. За розстановкою стільців біля роялю я одразу помітила, що вони грали в чотири руки".

     Ірина Роздобудько, (1962) - українська письменниця, ілюстраторка та сценаристка. Родом з Донецька. В одному інтерв'ю зізналася, що колись зовсім не володіла українською мовою.

     Марія Гурчик - молода і примхлива генеральська донька, яка бавиться в детектива. Випадково дізнавшись про вбивство відомого інженера, а головне - викрадення надважливих креслень, вона їде до Києва на пароплав "Цариця Дніпра", куди веде шпигунський слід аби самій викрити хитро замаскованого вбивцю.

     Напевно не дуже коректно буде назвати Роздобудько представником сучасної молодої української літератури, ну хіба що представником її першої хвилі, жінці ж бо 60 і пише вона відповідно. З чого ж почати? Зі слабкої оповіді, примітивного гумору чи повного неусвідомлення часу, мови і манер? Благородні особи в книзі кажуть, що "підуть до шинквасу", героїня-китаянка чомусь носить японське прізвище. Автор навіть Сергію Ейзенштейну роль у книзі надала. Тут і княжна, і зажиточні євреї (привіт, кліше), і біглі уркагани...А ще моє улюблене - "пахітоска шкварчить", "очінь", "мій папаша пів-Хрещатика обстриг". Впізнаєте? Очевидно, що мадам Роздобудько передивилася "За двома зайцями". Головна героїня крім істерик і примх нічого не показала, книга б виграла, якби її прикінчили десь сторінці на 10-й. Сюжет? Це вам не Акунін, а скоріше бульварний роман. Інтрига? Слабка, читаєш і позіхаєш. Можливо я забагато очікувала, але автор в нас "золотий" письменник України. Шкода тільки, що таку відзнаку часом дають за відвертий суцільний фарс.

Дегустаторки

Розелла Посторіно - "Дегустаторки"/ Rosella Postorino - "Le assaggiatrici", 2018.

     "Це місце називали Вольфсшанце, "Вовче логово", а його самого прозвали Вовком, і менше за все мені хотілося, як Червона Шапочка, опинитися у нього в животі. Цілий легіон мисливців марив його шкурою. Тепер, аби дістатися до нього, їм доведеться спочатку позбутися мене".

     Розелла Посторіно, (1978) - італійський автор, мешкає в Римі. Володар премій International Prize Citta di Penne, Rapallo Carige Prize, Premio Campiello.

     1943 рік, Східна Пруссія. Десять жінок сидять за обіднім столом, але на їхніх обличчях немає посмішок, їм байдуже до вишуканого смаку страв. Кожна з них знає, що будь-який шматок може виявитися смертельним.
     9 сторінок рецензій від авторитетних видань вражають і я з повагою читаю роман, вчитуючись і пропускаючи крізь себе кожне речення. Як би вчинила я? Коли б сказала, а коли б промовчала? Що б відстоювала і кого? Цей багатогранний роман дасть вам можливість самому для себе відповісти на ці питання.
     Головна героїня - Роза Зауер, яку обрали (читай: забрали есесовці) на роль одної з дегустаторок Гітлера. Переламний рік війни, Гітлер як ніколи боїться за своє життя і тому сніданок, обід і вечерю перед ним куштують "обрані", а на ділі нещасні сільські жінки. Кожен прийом їжі, кожен шматок, кожен ковток можуть виявитися отруйними, щодня дегустаторки дивляться смерті в обличчя. Та чи є в них вибір? 10 жінок. 10 особистостей. 10 життів. Серед них є як палкі прихильниці фюрера, так і ті, хто його тихо ненавидить, але всіх їх пов'язує одне: вони не згодні віддати Гітлеру найдорожче - своє життя.
     Я багато думала під час читання цієї книги. Роман було написано за мотивами історії останньої дегустаторки Гітлера (Марго Вельк), яка залишалася в живих до 2014 року. На жаль, автор не встигла поговорити з нею особисто і тому написала свій роман лише спираючись на її історію. Думка, яка переслідувала мене весь час - чиї думки (пробачте за тавтологію) я зараз читаю? Автора чи справжньої фрау Вельк? Якщо Вельк, то історія безцінна, якщо ж автора - то, на мою думку, їй варто було обережніше висловлюватися, так як їй, народженій у 1978 році і без особистого інтерв'ю з героєм історії, нізвідки було знати що думали і говорили німці у той час. Тут мова лише про моральний аспект. В іншому ж недарма книгу відзначили преміями. Стиль письма максимально спрощений і не відтягує на себе увагу, сама історія не затягнута, герої не шаблонні, антагоністи не такі явні. Сам роман ніби кричить: перекладіть мене українською, я того гідний, я про життєві цінності! Лишається тільки сподіватись, що переклад все-таки буде, бо таку книгу я б точно придбала.

     " -Вставати заборонено. Ви залишитеся за столом до подальших вказівок. І щоб тихо! Якщо їжа отруєна, то отрута розповсюдиться швидко. - Есесовці обвели нас поглядом, щоб перевірити реакцію, але ніхто не вимовив ані звука".

     "Про Сталіна і Радянський Союз я знала тільки те, що мені розповідав Грегор: більшовицький рай - це купка жалюгідних халуп, населених жебраками. А от з Гітлером в мене були особисті рахунки. Він забрав у мене чоловіка, через нього я щоденно ризикувала життям. Він тримав мою долю в своїх руках, за що я його ненавиділа. Гітлер годував мене, але ця їжа могла мене вбити".

Листи з того світу

Сергій Бут - "Листи з того світу", 2012-2014.

     "- Він повернувся, - тремтячим голосом сказала Ельза Олександрівна.

       - Хто?

       Відповідь господині заглушив грім, що сколихнув небо й понісся над землею, здригаючи кам'яні будинки".

     Сергій Бут - (справжнє ім'я Сергій Бутинець), сучасний український письменник, фотограф, двічі дипломант літконкурсу "Коронація слова". "Листи з того світу" - його дебютний роман. Живе і працює у Львові.

     Вирішила дати шанс сучасній українській літературі. З надією розбавити літню рутину, я поставила на львівського містика, якого так розхвалюють у книжкових спільнотах fb. Не дивлюсь на обкладинку, дизайн якої нагадує 2004-й, відкриваю і о! Передмову написав не хто інший, як Андрій Кокотюха. Це вже цікаво, швидко пробігаю очима і розумію, що нахвалює. Окей, починаю читати.

     Наш оповідач - львівський студент-реставратор Андрій Багрій. Знаходячись на практиці на Личаківському цвинтарі, він знаходить захованого листа, в якому буквально сповідається жінка, розпачливо просячи зрозуміти її. Наш Андрій не з тих, хто проходить повз чужу біду, нехай їй навіть понад 60 років. Він починає розшуки родичів автора листа, який однак не дуже просувається. Аж раптом він знімає кімнату у таємничої Ельзи, яка живе просто в центрі старого міста і до того ж представляється ворожкою на кавовій гущі. Ось з цього моменту все і починається. Спіритичні сеанси, привиди, психопати, полтергейсти, а ще Львів, Львів, Львів.

     В передмові було вірно сказано, що головний герой книги - Львів. Місто з його вуличками, арками, бруківкою, старими будинками, шумом - саме Львів займає в романі центральне місце. Як для дебютного роману, то написано непогано, хоча й сирувато. Відверто бентежили такі слова, як: "жевжик", "облиш", "трапеза". Так ще говорять? Особливо 20-річні студенти. Ну і куди ж в українській літературі без персонажу на ім'я Оксана:) В цілому такі книги мають писатися і видаватися вітчизняними авторами. Купила б я її? Можливо років у 15. Пам'ятаєте, на початку 2000-х була така серія детективів різних авторів для підлітків з назвою "Черный котенок"? Ну от якщо забрати з цієї книги Львів, то дуже схоже. Моя оцінка - 5/10. Хоча я маю ще інші книги Бута, тож не тавруватиму його завчасно. Всім хороших книг і пам'ятайте - не складайте думку про автора, прочитавши лище одну його книгу!

     "Тут поховані діти, янголята з маленькими крильцями, які й кроку не встигли ступити по грішній землі. Яка причина такого короткого життя цих діток? Тоді я і гадки не мав, через який лабіринт потрясінь і страхів мені доведеться пройти, аби знайти відповіді на ці питання".

     "-Ти мені снився сьогодні. Ти стояв  на цвинтарі, Андрію. Стояв і дивився у щойно викопану могилу".

Легенди бандитської Одеси

С.Реутов - "Легенды бандитской Одессы"/ С.Рєутов - "Легенди бандитської Одеси", 2018.

     "Сеня, не делай мне нервы, их есть ещё кому сделать. Уголовный розыск это не баня - нема ни голых, ни дурных. Верни награбленное в мозолистые руки, тебе таки еще с них кушать". Фіма з т/с "Ліквідація" (заборонеий в Україні).

     Сергій Рєутов - сучасний письменник, у минулому професійний військовий. Поєднує любов до літератури і історії з роботою в IT-технологіях. Перу Сергія Рєутова належать твори в самих різних жанрах літератури: від серії книг загадок і таємниць світобудови до сучасних романів.

     Чи то палке захоплення 19-тим століттям чи то близька поїздка до Одеси надихнули мене на читання цієї книги.  На початку книги Рєутов попереджає, що не відповідає за достовірне викладення історичних фактів. І це цілком справедливо, враховуючи кількість "чисток" архівів з того часу. В них були зацікавлені спочатку самі бандити, потім есери, ЧК, НКВД, КГБ... До нас із вами дійшли крихти. Проте навіть зібравши їх, історії складаються доволі добре. Вірити у них чи ні - суто ваш вибір, але знати про них варто навіть якщо ви не одесит.

     Південна Пальміра. Перлина у моря, яка вабила не тільки відпочиваючих, а й авантюристів і аферистів усіх мастей: розбійників, бандитів, контрабандистів, корупціонерів і т.п. і т.п. Кожна глава книги це історія про окрему особистість, язик не повертається охарактеризувати її як визначну, хоча кому як. Ви прочитаєте невідомі факти про таких, як: Сонька Золота Ручка, Мішка Япончік, Василь Чумак, Котовський і т.д. Дізнаєтесь справжній зміст досі популярної пісні "Мурка", зрозумієте який колосальний вплив мала (має?) контрабанда на Одесу і по-новому відкриєте для себе легендарні одеські дворики.

     Я люблю Одесу. Ні, справді, гірко лише, що люди там не знають (не хочуть знати?) власної історії і шанують бандитів, яких возвели у герої (Козачинський, Котовський, etc.). Так, часи були буремні, проте якось не  comme il faut шанувати бандитів з ТАКИМ минулим. Особисто я відкрила для себе багато нового, вражена була б більше, якби назви вулиць і будинків щось мені говорили. Хтось з постатей викликав симпатію (0,001%), когось було по-людськи жаль, хтось захоплював легкою вдачею, а когось хотілося розірвати на місці. Так чи інакше Одеса (така, якою ми знаємо її зараз) багато у чому завдячує саме тим подіям. Бо якби не було того кримінального, але водночас романтичного шаленства, ми б із вами були позбавлені багатьох письменників, композиторів, співаків, драматургів, поетів, їхніх творів. А афери, які увійшли в світову історію? А суто одеський гумор? Ні, це все мало статися. Хоча б заради всього хорошого, доброго й світлого, що є в сонячній Одесі зараз. Я в це вірю.

     "У темному провулку грабіжник зупиняє єврея:

- Давай гроші і навіть не думай галасувати!

- Ой, шо ви! Я нічого не маю проти того, шоби бути пограбованим, але в мене немає при собі грошей...Давайте, я вам буду винен".

     "І тоді Мішка Япончік, король Злодіїв, надіслав губернатору Одеси листа з проханням: "Мы не большевики и не украинцы. Мы уголовные. Оставьте нас в покое, и мы с вами воевать не будем".

Клан Інугамі

Сейсі Йокомідзо - "Клан Інугамі"/ Yokomizo Seishi - "The Inugami Clan" (Inugamike no Ichizoku), 1950-51.

     "Стиснувши документ, він відчув невимовний жах. Йому здалося ніби крізь сторінки заповіту проступає кров".

     Сейсі Йокомідзо (1902-1981) - найбільш популярний в Японії автор детективів. За його романами знято безліч фільмів і серіалів. На честь Йокомідзо запроваджена літературна премія його імені у жанрі "детективна література". Вона присуджується щорічно за раніше непублікований твір, переможець отримує статуетку приватного сищика Коске Кіндаіті і грошову премію у розмірі 10 млн ієн.

     Одним з моїх перших відгуків на книги був відгук саме на книгу Йокомідзо. Тоді в читацькому екстазі я скачала всі його книжки, що тільки були на тому сайті (каюсь) і тепер розтягую задоволення. Але готичний детектив вартий маленького злочину:)

     Далеко-далеко, у віддаленому озерному місті Японії живе клан Інугамі. Заснував цей клан найбагатший чоловік цієї місцевості - Сахей Інугамі. Великі статки він заробив невтомною працею, розвиваючи свою компанію з шовкопрядства. Та от у 194...році прийшов його час покинути цю землю. Уся сім'я зібралася в родинному маєтку аби провести помираючого в останню путь, але передусім почути хто ж стане нащадком цілої імперії. Ось сидять три доньки Сахея зі своїми чоловіками і дітьми, повірений і красуня-чужинка, яка з народження живе у цьому домі. Чекати недовго - глава клану робить останній вдих і відходить у небуття; за хвилину усі вже вимагають зачитати заповіт, але вони ще не знають який жарт з ними зіграв Сахей. Вони не знають, що через останню волю старого половина з них зазнає жахливої смерті, а інша половина...Що ж, karma is a bitch.

     Must read! Мust read! Мust read! І нехай це суб'єктивна думка, байдуже :) Сищик Коске Кіндаіті знов у грі! Між іншим, Борис Акунін створив свого Ераста Фандоріна за подобою саме Кіндаіті, якщо ви не знали. Сюжет цієї книги вас не вразить, бо ж кого сьогодні можна здивувати жадібністю і сімейними чварами? Чого не скажеш про заплутаність історії. Хто, коли, як, де і за яких обставин. Кожен може виявитися жорстоким вбивцею. Жертва може виявитися маніяком. Поліція може виявитися безсилою. І лише читач залишається читачем, бо, на жаль, не може змінити хід цієї трагічної і жорстокої історії.

     " - Так. Сокирка йокі, якою колють дрова; цитра кото з тринадцятьма струнами; і хризантема кіку. Спочатку це були три священних предмети святилища Насу. Розумієте, якщо вимовити ці слова разом, виходить - йокікотокіку - "прийшли благі вісті". Дайні Нономія, вирішив, що це словосполучення сприятливе, і замовив ковалеві виковати золоту сокиру, цитру і хризантему, зробивши їх священними реліквіями святилища. А вже потім, коли Сахей відкрив свою справу, Дайні подарував їх йому, а з ними і сам девіз благих бажань. Так вони і стали спадковими реліквіями клану Інугамі".

     "Сокира, цитра, хризантема - йокікотокіку, - що означає це слово? Прийшли благі вісті? Ні, ніколи вам не буде благих вістей. Але коли-небудь сокира, цитра і хризантема погублять вас. Згадаєте моє слово. Тобі - сокира, тобі - цитра, тобі - хризантема!"

Вмієш зберігати таємниці?

Софі Кінселла - "Вмієш зберігати тамниці?"/ Sophie Kinsella - "Can You Keep a Secret?", 2004.

     "Але річ у тім, що це цілком нормально мати дивакуватий маленький секрет від свого хлопця. Всі це знають".

     Софі Кінселла, (1969) - британська письменниця у жанрі чік-літ (справжнє ім'я Маделін Уікем). Працювала журналісткою у фінансових виданнях, але згодом зайнялася літературною творчістю. Насамперед відома як автор книжкової серії "Шопоголік (2000-2015). Українською вийшло 3 її позасерійні книги в КМ-Букс.

     "Hilarious" - ось яке слово стало визначальним для мене при виборі цієї книги. Бо ж читати мені хотілося щось незамислувате, житєйське й трохи наївне. Чік-літ? Загорніть!

     Еммі Корріган 25. Вона знімає помешкання в Лондоні, зустрічається з хлопцем і працює молодшим помічником помічника помічника у великій компанії. А ще вона має багато таємниць. Несуттєвих, але...Наприклад, вона бреше своєму хлопцю щодо своєї ваги, а ще говорить баристі біля дому, що займається кікбоксінгом. До того ж вона розбила чашку боса і коли її дістає колега, то Емма поливає її кімнатну рослину апельсиновим соком...Все б нічого, але Емма ще й літати боїться і коли її літак потрапляє у турбулентність, вона вибовкує усі свої таємниці незнайомцю, що сидить поруч. Отут і починається халепа.

     Не знаю, як інші книги Кінселли, але ця смішна. Смішна, бо смієшся ти насамперед з себе, бо ж ти так само десь щось ляпнула, десь впала, а десь робила вигляд we-are-all-professionals-here, а в голові наспівувала Cardi B. Цим ця книга і класна - вона легка. Попри те, що книга була написана у 2004, це її зовсім не псує. Казково? Можливо. Але погодьтесь, інколи життя нам підкидує такі сюжети, що серіалам/книжкам і не снилось. Героїня у книзі далеко не супер-жінка і не супер-модель. У неї багато недоліків, а ще більше проблем. Нам залишається лише спостерігати зі сторони як вона ліквідовуватиме чергову хвилю негараздів. А робить вона це надсмішно! На обкладинці німецького видання цього роману Джоджо Мойєс каже, що: "Книжки Софі Кінселли роблять тебе щасливим". Ось тут ніякої таємниці немає, це вже точно:)

     "Насправді ніхто на того чоловіка навіть не дивиться. Вся увага зосереджена на якомусь іншому хлопці. Хлопці в джинсах і чорній водолазці. І тут він обертається. Як тільки я бачу його обличчя, мої груди відчувають себе так, ніби хтось в них зарядив боулінговий шар. О. Мій. Бог. Це він. Ті самі темні очі. Ті самі лінії обличчя, це точно він. Це чоловік з літака".

     "О, Боже, мене щось спитали! Але ж Пол казав, що угода в нас у кишені і мені доведеться тільки посміхатися і потискати руки! Спокійно, Емма, спокійно, посміхнись і окинь їх усіх поглядом ми-усі-тут-професіонали, має спрацювати".

Підкажчик

Донато Каррізі - "Підкажчик"/Donato Carrisi - "The Whisperer", 2009.

     "У цей момент до них підійшов робочий у білому комбінезоні і розгублено доповів:

- Пане інспектор, тут ще дещо...Рук стало шість".

     Донато Каррізі, (1973) - італійський письменник та сценарист. Його роман "Дівчина в тумані" було успішно екранізовано у 2017 році.

     З самого початку розслідування у слідчих виникає відчуття, що ними маніпулюють, адже кожен новий виток слідства відсилає їх до нового вбивці. Поліція шукає зниклих дівчат, натомість знаходить п'ять крихітних поховань. У кожному - маленька рука. Ліва.

     Якщо коротко, то книга мене тримала, бо я відкривала її де тільки можна: в метро, маршрутці, в обідню перерву, перед сном, будучи на природі о 4 ранку, в літаку... Де. Тільки. Можна. І ніби ж написано не претензійно, але відтворено настільки близько до реальності, що, здається, ніби дивишся якісний міні-серіал. Ніякої вульгарності, банальності і кліше - все чітко, розумно і по-італійськи. Хочете закручений сюжет? Він тут є. Загадки в стилі Крісті і крутіше? Присутні. Психологічні ігри? Поставте галочку і тут. Ніякої еротики, сексизму і пласких жартів, автор свою справу знає. Забігаючи наперед додам, що наприкінці книги на вас чекає бомба, від якої ви не одразу оговтаєтеся. То що, любителі трилерів, ви ще тут чи вже гуглите книгу? :)

     "Найбільш популярне слово у пошуковиках - секс. Друге місце займає Бог. Горан всякий раз дивувався: для чого людям шукати Бога в Інтернеті. На третьому місці два слова - Брітні Спірс. І ще - death, смерть, - з тою ж частотністю. Секс, Бог, Смерть і Брітні Спірс".

     "Міла знає, більше половини зниклих повертаються назад з готовою історією. А декотрі навіть не обтяжують себе розповідями - просто відновлюють попереднє життя. Від тих, кому пощастило менше, залишається лише охоловше тіло. І нарешті, є такі, про кого ніхто ніколи нічого не дізнається.

І серед них обов'язково є діти".

Історія самітництва

Джон Бойн - "Історія самітництва"/John Boyne - "A History of Loneliness", 2014

     "Ми ловили захоплені погляди перехожих і відчували свою колективну владу над ними. Як нас, однак, поважали! Як мріяли, щоби їхні сини опинилися серед нас.

       Як нам вірили".

     Джон Бойн (1971) - ірландський письменник, книги якого перекладені 50-ма мовами. Автор 10 романів для дорослих і 5 романів для дітей. Автор екранізованого бестселеру "Хлопчик у смугастій піжамі".

     На обкладинці ви бачите усю глибину книги, але ви про це ще навіть не здогадуєтесь. Перед вами не пародія на "У центрі уваги" чи "Сплячі", навпаки. Перед вами потужна заява. Сотень людей. В особі однієї.

     "Історію самітництва" я не випадково взяла в руки. Перед цим я читала у Бойна "Хлопчика..." і "Тут мешкають привиди". Була вражена? Однозначно. Тому без вагань прийнялася читати цю. Головний герой книги - отець Одран. Вихований в ірландській глибинці, він з 13 років пристав на шлях служіння Господу. Аж тут у 1990-ті Ірландію охоплює низка гучних скандалів, пов'язаних з церквою і...малими хлопчиками. Яка роль у цьому відведена отцю Одрану? Чи причетний він до злочинів? Чим закінчиться скандал, яка доля спіткає винних і...як до цього причетна родина Одрана? Згодом ви все дізнаєтесь.

     На мій погляд, ця книга досконала. Кому, як не ірландському письменнику взяти правдиву історію і втілити її у роман. Так, описане у романі дійсно відбувалося в Ірландії. Висвітлити ці події було сміливою ідеєю. Так само як і зробити головного персонажа священиком. В романі ми прослідковуємо життя о.Одрана змалку, аби потім ліпше зрозуміти мотиви його вчинків. Ми можемо розділяти його точку зору або ні, але ми не можемо не захоплюватися цією людиною. Його принциповістю, наївністю, вірою. Так, вірою, бо саме це виділяє його серед інших. Підсумую відгук на цю книгу словами з улюбленого фільму: "Релігія не досконала, тому що люди не досконалі". Тут ця цитата доречна як ніколи.

     "- Вас совість не мучить? Вам хоч трохи соромно за все, що накоїла ваша Церква? Нескінченна низка насильств, злочинне замовчування, зіпсовані і обірвані життя. Каяття в вас навіть не жевріє? 

     - В мені жевріє лампада Святого Духу, - відповів кардинал. - І тверда віра, що шляхи Господні несповідимі.

     Надобраніч. Я вимкнув радіо і зайнявся своїми справами. Хворий невиліковний".

     "Я співучасник усіх злочинів, через мене постраждали люди. Я профукав своє життя. Кожну його мить. Найсмішніше те, що очі мені відкрив відсидівший педофіл: мовчальники винні нарівні зі злочинцями".