Печиво щастя

Черстін Лунберг Хан - "Печиво щастя"/ Kerstin Lundberg Hahn - "Lyckokakan", 2013.

     "Вимов своє найпотаємніше бажання і воно здійсниться"

     Черстін Лундберг Хан, (1962) - шведська письменниця і педагог, пише книжки для дітей переважно 6-12 років.

     Вже вересень, а значить час потроху починати читати книги про Різдво :) Хороша і добра історія завжди буде гарною ідеєю, повірте, особливо в час осіннього спліну. Наш головний герой - 10-річний Оскар. Одного разу, отримавши китайське печиво щастя, він загадує бажання. Розгубившись, Оскар бажає зовсім не те, що хотів і його життя перевертається догори дригом. Але, може, так тільки на краще?

     Вміють скандинави писати, тут ні дати, ні відняти. Досвід роботи з дітьми дався авторові взнаки, персонажу Оскар віриш, бо саме так думають підлітки, саме так вчиняють, саме того соромляться. Історія про підлітка, який переживає свій нелегкий період тінейджерства, переживаючи за все підряд. Як виглядає він перед дівчатами і друзями, як батько з мамою соромлять його, як в школі дістають однокласники, бо розібрали всі нормальні ролі на різдвяний спектакль...Знайомо? Тоді сміливо читайте самі, можете разом зі своїми дітьми, бо смішнішої і добрішої історії годі шукати. А ще там говориться про те, як надзвичайно важливо залишатися собою і перестати всього боятися.

    Це одна з тих добрих книг, які береш перед Різдвом і читаєш в теплих шкарпетках з келишком глінтвейну; якби мене спитали який смак нагадує ця книга, то я відповіла б саме так.

     " - Напевно я закохався  в Майю. Зараз вона разом із Х'юго, а я не знаю, ревную я чи це якесь інакше почуття. Цікаво, на що схожі ревнощі?

      - А-а...Це дрібниці, - вказала бабуся на останнє деко печива. - Нічого страшного, що краї підгоріли.

      Я посміхнувся сам собі. Бабуня настільки ж глуха, наскільки добра".

     "В ту ж саму мить в моїй голові щось клацнуло. З моїми очима щось сталося. З них зникла та безнадія, яка читалася в погляді обмотаної туалетним папером мумії на ім'я Оскар, що ховалася у шкільному туалеті. Тепер в очах з'явилося щось інше, щось сяюче, як відблиски сонця на поверхні води. Я зрозумів, що це було".

Чорне сонце

Василь Шкляр - "Чорне сонце"

Вид-во КСД, Харків, 2016.

     "А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: "І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть". От же вони, тополі! Прийшли..."

     Василь Миколайович Шкляр, (1951) - український письменник, політичний діяч, родом з Черкащини. Володар кількох премій, серед них "Коронація слова" і народна "Золотий Мамай". У вересні 2015-го вступив у партію "УКРОП".

     Не змогла. Повірте,  я намагалася. Збірка ніяк не хотіла читатися, рядки ніяк не хотіли складатися, слова ніяк не хотіли мати сенс для мене. Чому? Хтозна. Може тому, що автор досить елегантного віку. А може тому, що збірка різної тематики, до того ж ще й написана в різні роки. Подекуди я не могла вхопити сенс написаного або  мораль, подеколи я взагалі не розуміла ЩО я читаю, іноді я ловила себе на думці, що читаю радянські мемуари. Чому продовжувала? Принципи, схвальні відгуки, віра в сучукрліт (наразі майже примарна). Що отримала в результаті? Приємні 15 хвилин протягом читання першої оповіді (АТО, "Азов", Іловайськ), але не без спірних моментів як щодо самого "Азову", так і щодо Білецького. Сліпі оди, схожі на замилювання радянської пропаганди читати було так собі. Інші ж оповіді коротесенькі і не вирізняються нічим як на мене. Якби мене спитали про що вони, я б напевно не відповіла. Одна про невдаху студента в 70-ті, інша про самотню бабусю, потім ще про щось, сторінок на 5-10...Загалом збірка нагадує потік свідомості з 70-х по 90-ті, бо ж нічого її не поєднує окрім фантазії автора. Висновок? Робити певно зарано з лише одної прочитаної збірки, але автор однозначно не мій. Бажаю успіхів йому в роботі перекладачем і редактором, певна, це в нього виходить ліпше.

     "Гризло - справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище - це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників, бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам'ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали".

Подвійна гра в чотири руки

Ірен Роздобудько - "Подвійна гра в чотири руки"

Вид-во "КСД", 2014, Харків.

     "Муся впевнено кивнула і висунула наступний "козир": аркуш з відбитками пальців. - Це - з клавішів і бокалу в квартирі вбитого. За розстановкою стільців біля роялю я одразу помітила, що вони грали в чотири руки".

     Ірина Роздобудько, (1962) - українська письменниця, ілюстраторка та сценаристка. Родом з Донецька. В одному інтерв'ю зізналася, що колись зовсім не володіла українською мовою.

     Марія Гурчик - молода і примхлива генеральська донька, яка бавиться в детектива. Випадково дізнавшись про вбивство відомого інженера, а головне - викрадення надважливих креслень, вона їде до Києва на пароплав "Цариця Дніпра", куди веде шпигунський слід аби самій викрити хитро замаскованого вбивцю.

     Напевно не дуже коректно буде назвати Роздобудько представником сучасної молодої української літератури, ну хіба що представником її першої хвилі, жінці ж бо 60 і пише вона відповідно. З чого ж почати? Зі слабкої оповіді, примітивного гумору чи повного неусвідомлення часу, мови і манер? Благородні особи в книзі кажуть, що "підуть до шинквасу", героїня-китаянка чомусь носить японське прізвище. Автор навіть Сергію Ейзенштейну роль у книзі надала. Тут і княжна, і зажиточні євреї (привіт, кліше), і біглі уркагани...А ще моє улюблене - "пахітоска шкварчить", "очінь", "мій папаша пів-Хрещатика обстриг". Впізнаєте? Очевидно, що мадам Роздобудько передивилася "За двома зайцями". Головна героїня крім істерик і примх нічого не показала, книга б виграла, якби її прикінчили десь сторінці на 10-й. Сюжет? Це вам не Акунін, а скоріше бульварний роман. Інтрига? Слабка, читаєш і позіхаєш. Можливо я забагато очікувала, але автор в нас "золотий" письменник України. Шкода тільки, що таку відзнаку часом дають за відвертий суцільний фарс.

Дегустаторки

Розелла Посторіно - "Дегустаторки"/ Rosella Postorino - "Le assaggiatrici", 2018.

     "Це місце називали Вольфсшанце, "Вовче логово", а його самого прозвали Вовком, і менше за все мені хотілося, як Червона Шапочка, опинитися у нього в животі. Цілий легіон мисливців марив його шкурою. Тепер, аби дістатися до нього, їм доведеться спочатку позбутися мене".

     Розелла Посторіно, (1978) - італійський автор, мешкає в Римі. Володар премій International Prize Citta di Penne, Rapallo Carige Prize, Premio Campiello.

     1943 рік, Східна Пруссія. Десять жінок сидять за обіднім столом, але на їхніх обличчях немає посмішок, їм байдуже до вишуканого смаку страв. Кожна з них знає, що будь-який шматок може виявитися смертельним.
     9 сторінок рецензій від авторитетних видань вражають і я з повагою читаю роман, вчитуючись і пропускаючи крізь себе кожне речення. Як би вчинила я? Коли б сказала, а коли б промовчала? Що б відстоювала і кого? Цей багатогранний роман дасть вам можливість самому для себе відповісти на ці питання.
     Головна героїня - Роза Зауер, яку обрали (читай: забрали есесовці) на роль одної з дегустаторок Гітлера. Переламний рік війни, Гітлер як ніколи боїться за своє життя і тому сніданок, обід і вечерю перед ним куштують "обрані", а на ділі нещасні сільські жінки. Кожен прийом їжі, кожен шматок, кожен ковток можуть виявитися отруйними, щодня дегустаторки дивляться смерті в обличчя. Та чи є в них вибір? 10 жінок. 10 особистостей. 10 життів. Серед них є як палкі прихильниці фюрера, так і ті, хто його тихо ненавидить, але всіх їх пов'язує одне: вони не згодні віддати Гітлеру найдорожче - своє життя.
     Я багато думала під час читання цієї книги. Роман було написано за мотивами історії останньої дегустаторки Гітлера (Марго Вельк), яка залишалася в живих до 2014 року. На жаль, автор не встигла поговорити з нею особисто і тому написала свій роман лише спираючись на її історію. Думка, яка переслідувала мене весь час - чиї думки (пробачте за тавтологію) я зараз читаю? Автора чи справжньої фрау Вельк? Якщо Вельк, то історія безцінна, якщо ж автора - то, на мою думку, їй варто було обережніше висловлюватися, так як їй, народженій у 1978 році і без особистого інтерв'ю з героєм історії, нізвідки було знати що думали і говорили німці у той час. Тут мова лише про моральний аспект. В іншому ж недарма книгу відзначили преміями. Стиль письма максимально спрощений і не відтягує на себе увагу, сама історія не затягнута, герої не шаблонні, антагоністи не такі явні. Сам роман ніби кричить: перекладіть мене українською, я того гідний, я про життєві цінності! Лишається тільки сподіватись, що переклад все-таки буде, бо таку книгу я б точно придбала.

     " -Вставати заборонено. Ви залишитеся за столом до подальших вказівок. І щоб тихо! Якщо їжа отруєна, то отрута розповсюдиться швидко. - Есесовці обвели нас поглядом, щоб перевірити реакцію, але ніхто не вимовив ані звука".

     "Про Сталіна і Радянський Союз я знала тільки те, що мені розповідав Грегор: більшовицький рай - це купка жалюгідних халуп, населених жебраками. А от з Гітлером в мене були особисті рахунки. Він забрав у мене чоловіка, через нього я щоденно ризикувала життям. Він тримав мою долю в своїх руках, за що я його ненавиділа. Гітлер годував мене, але ця їжа могла мене вбити".

Листи з того світу

Сергій Бут - "Листи з того світу", 2012-2014.

     "- Він повернувся, - тремтячим голосом сказала Ельза Олександрівна.

       - Хто?

       Відповідь господині заглушив грім, що сколихнув небо й понісся над землею, здригаючи кам'яні будинки".

     Сергій Бут - (справжнє ім'я Сергій Бутинець), сучасний український письменник, фотограф, двічі дипломант літконкурсу "Коронація слова". "Листи з того світу" - його дебютний роман. Живе і працює у Львові.

     Вирішила дати шанс сучасній українській літературі. З надією розбавити літню рутину, я поставила на львівського містика, якого так розхвалюють у книжкових спільнотах fb. Не дивлюсь на обкладинку, дизайн якої нагадує 2004-й, відкриваю і о! Передмову написав не хто інший, як Андрій Кокотюха. Це вже цікаво, швидко пробігаю очима і розумію, що нахвалює. Окей, починаю читати.

     Наш оповідач - львівський студент-реставратор Андрій Багрій. Знаходячись на практиці на Личаківському цвинтарі, він знаходить захованого листа, в якому буквально сповідається жінка, розпачливо просячи зрозуміти її. Наш Андрій не з тих, хто проходить повз чужу біду, нехай їй навіть понад 60 років. Він починає розшуки родичів автора листа, який однак не дуже просувається. Аж раптом він знімає кімнату у таємничої Ельзи, яка живе просто в центрі старого міста і до того ж представляється ворожкою на кавовій гущі. Ось з цього моменту все і починається. Спіритичні сеанси, привиди, психопати, полтергейсти, а ще Львів, Львів, Львів.

     В передмові було вірно сказано, що головний герой книги - Львів. Місто з його вуличками, арками, бруківкою, старими будинками, шумом - саме Львів займає в романі центральне місце. Як для дебютного роману, то написано непогано, хоча й сирувато. Відверто бентежили такі слова, як: "жевжик", "облиш", "трапеза". Так ще говорять? Особливо 20-річні студенти. Ну і куди ж в українській літературі без персонажу на ім'я Оксана:) В цілому такі книги мають писатися і видаватися вітчизняними авторами. Купила б я її? Можливо років у 15. Пам'ятаєте, на початку 2000-х була така серія детективів різних авторів для підлітків з назвою "Черный котенок"? Ну от якщо забрати з цієї книги Львів, то дуже схоже. Моя оцінка - 5/10. Хоча я маю ще інші книги Бута, тож не тавруватиму його завчасно. Всім хороших книг і пам'ятайте - не складайте думку про автора, прочитавши лище одну його книгу!

     "Тут поховані діти, янголята з маленькими крильцями, які й кроку не встигли ступити по грішній землі. Яка причина такого короткого життя цих діток? Тоді я і гадки не мав, через який лабіринт потрясінь і страхів мені доведеться пройти, аби знайти відповіді на ці питання".

     "-Ти мені снився сьогодні. Ти стояв  на цвинтарі, Андрію. Стояв і дивився у щойно викопану могилу".

Легенди бандитської Одеси

С.Реутов - "Легенды бандитской Одессы"/ С.Рєутов - "Легенди бандитської Одеси", 2018.

     "Сеня, не делай мне нервы, их есть ещё кому сделать. Уголовный розыск это не баня - нема ни голых, ни дурных. Верни награбленное в мозолистые руки, тебе таки еще с них кушать". Фіма з т/с "Ліквідація" (заборонеий в Україні).

     Сергій Рєутов - сучасний письменник, у минулому професійний військовий. Поєднує любов до літератури і історії з роботою в IT-технологіях. Перу Сергія Рєутова належать твори в самих різних жанрах літератури: від серії книг загадок і таємниць світобудови до сучасних романів.

     Чи то палке захоплення 19-тим століттям чи то близька поїздка до Одеси надихнули мене на читання цієї книги.  На початку книги Рєутов попереджає, що не відповідає за достовірне викладення історичних фактів. І це цілком справедливо, враховуючи кількість "чисток" архівів з того часу. В них були зацікавлені спочатку самі бандити, потім есери, ЧК, НКВД, КГБ... До нас із вами дійшли крихти. Проте навіть зібравши їх, історії складаються доволі добре. Вірити у них чи ні - суто ваш вибір, але знати про них варто навіть якщо ви не одесит.

     Південна Пальміра. Перлина у моря, яка вабила не тільки відпочиваючих, а й авантюристів і аферистів усіх мастей: розбійників, бандитів, контрабандистів, корупціонерів і т.п. і т.п. Кожна глава книги це історія про окрему особистість, язик не повертається охарактеризувати її як визначну, хоча кому як. Ви прочитаєте невідомі факти про таких, як: Сонька Золота Ручка, Мішка Япончік, Василь Чумак, Котовський і т.д. Дізнаєтесь справжній зміст досі популярної пісні "Мурка", зрозумієте який колосальний вплив мала (має?) контрабанда на Одесу і по-новому відкриєте для себе легендарні одеські дворики.

     Я люблю Одесу. Ні, справді, гірко лише, що люди там не знають (не хочуть знати?) власної історії і шанують бандитів, яких возвели у герої (Козачинський, Котовський, etc.). Так, часи були буремні, проте якось не  comme il faut шанувати бандитів з ТАКИМ минулим. Особисто я відкрила для себе багато нового, вражена була б більше, якби назви вулиць і будинків щось мені говорили. Хтось з постатей викликав симпатію (0,001%), когось було по-людськи жаль, хтось захоплював легкою вдачею, а когось хотілося розірвати на місці. Так чи інакше Одеса (така, якою ми знаємо її зараз) багато у чому завдячує саме тим подіям. Бо якби не було того кримінального, але водночас романтичного шаленства, ми б із вами були позбавлені багатьох письменників, композиторів, співаків, драматургів, поетів, їхніх творів. А афери, які увійшли в світову історію? А суто одеський гумор? Ні, це все мало статися. Хоча б заради всього хорошого, доброго й світлого, що є в сонячній Одесі зараз. Я в це вірю.

     "У темному провулку грабіжник зупиняє єврея:

- Давай гроші і навіть не думай галасувати!

- Ой, шо ви! Я нічого не маю проти того, шоби бути пограбованим, але в мене немає при собі грошей...Давайте, я вам буду винен".

     "І тоді Мішка Япончік, король Злодіїв, надіслав губернатору Одеси листа з проханням: "Мы не большевики и не украинцы. Мы уголовные. Оставьте нас в покое, и мы с вами воевать не будем".

Клан Інугамі

Сейсі Йокомідзо - "Клан Інугамі"/ Yokomizo Seishi - "The Inugami Clan" (Inugamike no Ichizoku), 1950-51.

     "Стиснувши документ, він відчув невимовний жах. Йому здалося ніби крізь сторінки заповіту проступає кров".

     Сейсі Йокомідзо (1902-1981) - найбільш популярний в Японії автор детективів. За його романами знято безліч фільмів і серіалів. На честь Йокомідзо запроваджена літературна премія його імені у жанрі "детективна література". Вона присуджується щорічно за раніше непублікований твір, переможець отримує статуетку приватного сищика Коске Кіндаіті і грошову премію у розмірі 10 млн ієн.

     Одним з моїх перших відгуків на книги був відгук саме на книгу Йокомідзо. Тоді в читацькому екстазі я скачала всі його книжки, що тільки були на тому сайті (каюсь) і тепер розтягую задоволення. Але готичний детектив вартий маленького злочину:)

     Далеко-далеко, у віддаленому озерному місті Японії живе клан Інугамі. Заснував цей клан найбагатший чоловік цієї місцевості - Сахей Інугамі. Великі статки він заробив невтомною працею, розвиваючи свою компанію з шовкопрядства. Та от у 194...році прийшов його час покинути цю землю. Уся сім'я зібралася в родинному маєтку аби провести помираючого в останню путь, але передусім почути хто ж стане нащадком цілої імперії. Ось сидять три доньки Сахея зі своїми чоловіками і дітьми, повірений і красуня-чужинка, яка з народження живе у цьому домі. Чекати недовго - глава клану робить останній вдих і відходить у небуття; за хвилину усі вже вимагають зачитати заповіт, але вони ще не знають який жарт з ними зіграв Сахей. Вони не знають, що через останню волю старого половина з них зазнає жахливої смерті, а інша половина...Що ж, karma is a bitch.

     Must read! Мust read! Мust read! І нехай це суб'єктивна думка, байдуже :) Сищик Коске Кіндаіті знов у грі! Між іншим, Борис Акунін створив свого Ераста Фандоріна за подобою саме Кіндаіті, якщо ви не знали. Сюжет цієї книги вас не вразить, бо ж кого сьогодні можна здивувати жадібністю і сімейними чварами? Чого не скажеш про заплутаність історії. Хто, коли, як, де і за яких обставин. Кожен може виявитися жорстоким вбивцею. Жертва може виявитися маніяком. Поліція може виявитися безсилою. І лише читач залишається читачем, бо, на жаль, не може змінити хід цієї трагічної і жорстокої історії.

     " - Так. Сокирка йокі, якою колють дрова; цитра кото з тринадцятьма струнами; і хризантема кіку. Спочатку це були три священних предмети святилища Насу. Розумієте, якщо вимовити ці слова разом, виходить - йокікотокіку - "прийшли благі вісті". Дайні Нономія, вирішив, що це словосполучення сприятливе, і замовив ковалеві виковати золоту сокиру, цитру і хризантему, зробивши їх священними реліквіями святилища. А вже потім, коли Сахей відкрив свою справу, Дайні подарував їх йому, а з ними і сам девіз благих бажань. Так вони і стали спадковими реліквіями клану Інугамі".

     "Сокира, цитра, хризантема - йокікотокіку, - що означає це слово? Прийшли благі вісті? Ні, ніколи вам не буде благих вістей. Але коли-небудь сокира, цитра і хризантема погублять вас. Згадаєте моє слово. Тобі - сокира, тобі - цитра, тобі - хризантема!"