Кривавий орел

Craig Russell - "Blood Eagle"/ Крейг Расселл - "Кривавий орел", 2005

     "Вона чула вереск гальмуючої машини і дивилася широко відкритими очима прямо на фари. "Як дивно, - подумала вона, - це смерть, а мені ніскілечки не страшно".

     Крейг Расселл (Крістофер Голт) - шотландський романіст, серія книг якого (про Йєна Фабеля) перекладена на 23 мови. Бігло говорить німецькою і має жвавий інтерес до поствоєнної історії Німеччини. Його книги перетинають історичні та міфологічні теми. В 2007 році нагороджений поліцією Гамбурга. 4 книги з серії екранізовано.

     Прийшов листопад, а це значить, що саме час братися за щось поліцейське, маніакальне і бажано європейське. Дано: Гамбург, криваві ритуальні вбивства і маніяк, який переписується з комісаром поліції Йєном Фабелем. "Син Свена" в листах до поліції переконує, що "розправляє крила" своїм жертвам (жінкам), що це давній ритуал вікінгів і він робить їм краще. Не всі бувалі поліцейські можуть оговтатися після побаченого на місцях злочину, зачіпок майже немає, силовики працюють з усіх сил і тут сусідній відділ розкопує новину. Виявляється, у місті намічається переділ влади місцевих банд. Турки більше не головні, бо на "сцену" виходить нова українська банда, про яких навіть маститі турки говорять пошепки. Кажуть, що вони колишні спецпризначенці і що вони підкорили собі майже все місто. А ще говорять, що між жертвами "сина Свена" є зв'язок. Але який...Саме це і належить дізнатися Йєну Фабелю і бажано якомога скоріше, поки вбивця не дістався до нього самого.

     Лотереї не було, я знала, що читаю гідного автора, бо це друга книга з серії, яку читаю. Розумний трилер завжди приємно читати - не смієшся над смішними діями чи недолугими фразами. В цій книзі навіть український слід (у книзі він займає десь 50%) виглядав доречним і цілком вірогідним у житті. Головний герой викликає симпатію і бажання мати такого друга, інші персонажі не клішовані, а саме такі як в житті - без гострих кутів. Сюжет як і завжди перетин історії, міфів і сучасності. Ну а фінал це просто постріл, сміливо, виразно і наповнено. Тому якщо хочете схопити міцне трилерове "вау" і зробити на фінальних сторінках велику літеру "О" ротом, то хапайте і не дякуйте.

     "- Ах ти, чорт! - Миттєво все стало зрозуміло. - Київська Русь!!!

     - Вірно, герр Фабель. Київська Русь. Легенда це чи ні, але прийнято вважати, що засновники Києва, його перші правителі, не були слов'янами".

     "Ви можете зупинити мене, але ви ніколи мене не впіймаєте".

Коли вмирають боги

C.S.Harris - "When God's Die: A Sebastian St.Cyr Mystery"/К.С.Харріс - "Коли вмирають боги", 2006.

     "Він був богом для неї. Що стається, коли твій бог помирає? Себастьян не знав. Коли він є твоїм сонцем і місяцем разом із зірками, аж тут ти дізнаєшся щось, що виявляє досі невідому слабкість, настільки фундаментальну та руйнівну, що це знищує не тільки твою довіру до цієї особи, але й твою повагу теж".

     К.С. Харріс (Кендіс Проктор) - письменниця, а ще магістр і доктор наук з історії. Працювала як викладачем, так і археологом. Мешкає і працює в Новому Орлеані.

     Коли вмирають боги? Певно тоді, коли в них перестають вірити. А прості смертні вмирають тоді, коли прийшов їхній строк. Молодій леді Енглессі ще зарано було думати про смерть, її строк підійшов тоді, коли цього захотів...її бог?

     Початок 19-того століття, Британія. Епоха Регентства, війна з Наполеоном, шпигуни, інтриги, боротьба за владу, ну і, звісно ж, любов. Ні, це не черговий серіал BBC, ліпше - книга з серії про віконта Себастьяна Девліна. Перед вами якісний історичний детектив, художні вкраплення якого вишукано перемежовуються з достовірними історичними фактами. В центрі сюжету - віконт Девлін, який примхою долі опиняється в центрі скандалу Корони - в кімнаті регента вбито жінку, і не просту, а леді, заколото кинджалом в спину, а перед цим ще й отруєно. Девліну належить дізнатися хто ж насправді вбив молоду жінку: принц чи хтось просто хоче  підставити регента з усім його шаленим сімейством аби посадити на трон свого союзника? Себастьян зацікавлений в розслідуванні більше за всіх, бо на шиї вбитої він знайшов кольє своєї давно зниклої матері...

     

     Не знаю чим мені подобаються ці книги - стилем написання, гарною мовою, атмосферним описом чи такими "своїми" персонажами зі зрозумілими бажаннями і мотивами. Перш за все мені подобається сама епоха, хоча й жорстока, але така гарна. Подобається сама історія головного героя, яка прослідковується в кожній книзі, хоча самі по собі вони є закінченими. Подобається неочевидність розгадки, коли ти крутиш в голові кожного підозрюваного і примірюєш образ вбивці на нього. З мінусів я б відокремила тоненьку любовну сюжетну лінію, хоча й розумію, що без неї нікуди. В цілому написано, як мені здалося, максимально достовірно, а де не дуже - автор подає у кінці книги що могло статися в той час, а що ні. Результат - роман на тверду п'ятірку, звісно ж для любителів Британії того часу і усіх цих лордів, леді, маркізів, віконтів, а головне - таємничих вбивств.

     "Вони всі витріщалися. Пройшла мить перед тим як Джордж зрозумів, що вони дивилися не на нього, а на коштовний кинджал, який стирчав зі спини маркізи Енглессі".

     "- Куди ти подів кинджал з її тіла?

      - В мене його немає.

      - Що?

      - Коли ми транспортували її тіло до мене ніякого кинджалу вже не було".

Нотатки анестезіолога

Александр Иванов - "Записки анестезиолога"/ Олександр Іванов - "Нотатки анестезіолога", 2018.

     " - А що це було, це була реанімація? Нас якось вчили, як масаж серця робити, от, як штучне дихання... А ви тут з хворим один одного матом крили, і все. 

       - А нащо йому штучне дихання? Сам прекрасно дихав, навіть матом розмовляв, собака. Може, у підручниках це виглядає і красивіше, але в житті не завжди так. Треба підходити творчо. Але добре, пішли курити, досить працювати".

     Олександр Іванов - сучасний російський письменник і мандрівник, пише в різних жанрах: від детективів до научної літератури. 

     Невідома книга невідомого автора або як зрозуміти наших лікарів. Насправді є ціла серія "записок" різних професій, але тільки дві з них мені справді захотілося прочитати, проте детальніше стосовно цієї. Назва містить одне слово "анестезіолог", але там могло бути і реаніматолог, і травматолог, і хірург... По суті це збірка історій, розказаних від першої особи, які дійсно відбувалися в житті. Збережені стиль і манера висловлюватися, присутня нецензурна лексика (все, як насправді в житті :) ). Але маю попередити - не їжте під час читання цієї книги, це медицина, деякі історії можуть містити бридкі моменти.  Проте з 80%-вою вірогідністю ви будете сміятися. Десь посміхнетесь, десь пожалієте, а десь будете вголос сміятися, як дитина. Чимось ця збірка нагадує спільноту "Злой Медик", якщо ви не знаєте, що це - там публікують невигадані історії з життя медробітників. Часом цинічні, часом забавні, а часом і повчальні, та всі - життєві. Книга безперечно буде до вподоби майбутнім або дійсним лікарям. Передоз, алкогольне сп'яніння, термінова реанімація, обмороження, пухлини, різні хірургічні втручання - з цим всім медики мають справу щодня. А ще з хронічною нестачею фінансування. А на додачу з неадекватними паціентами. Вдячна робота? Ні. Точно не в нашій країні з окладом медсестри дай Боже щоб 3200. Уся надія лише на людей, які цінуватимуть труд медробітників. І я не про хабарі зараз, я про добре слово подяки, поважне ставлення, слідування порадам лікаря. Адже чим більше ми зважатимемо на своє здоров'я і настанови лікарів, тим менше робитимемо їм роботи. Згодні? Будьте всі здорові і читайте здорОві книги.

     "- Де вчорашній хворий з травмою черепа? Чому він у вас втік з прийомника?

      - Він, вибачте, муділа. Почув, як хірург говорить мені по телефону:

      - Слухай, подивись одного кадра в прийомній. Можливо його доведеться оперувати.

      - Терміново? - питаю.

      - Та ні, зараз його на рентген відвезуть, хвилин за 20 підійди.

       Спускаюся, в прийомній тиша, ані хворого, ані хірурга.  Одна медсестра за столом.

      - А де всі? Мені що, робити немає чого, до вас бігати? Де хворий?

      - Втік. Василіч сказав санітарці: "Давайте, зніміть йому голову і на відділення", і все, той почув, вскочив і за двері. Напевно не так зрозумів..."

     

     "Чому революціонер повинен хворіти на сифіліс? Відповідь проста, забагато тут спільного, між цими двома хворобами. По-перше. І та, і інша зараза вражає, так би мовити, не самі благополучні верстви населення, маргіналів, люмпенів, інший декласований елемент. Це в більшості. Але і там і там є виключення. Легко назвати не один десяток відомих геніальних особистостей, хворих на сифіліс, і багато успішних осіб, заражених ідеями комунізму".

Печиво щастя

Черстін Лунберг Хан - "Печиво щастя"/ Kerstin Lundberg Hahn - "Lyckokakan", 2013.

     "Вимов своє найпотаємніше бажання і воно здійсниться"

     Черстін Лундберг Хан, (1962) - шведська письменниця і педагог, пише книжки для дітей переважно 6-12 років.

     Вже вересень, а значить час потроху починати читати книги про Різдво :) Хороша і добра історія завжди буде гарною ідеєю, повірте, особливо в час осіннього спліну. Наш головний герой - 10-річний Оскар. Одного разу, отримавши китайське печиво щастя, він загадує бажання. Розгубившись, Оскар бажає зовсім не те, що хотів і його життя перевертається догори дригом. Але, може, так тільки на краще?

     Вміють скандинави писати, тут ні дати, ні відняти. Досвід роботи з дітьми дався авторові взнаки, персонажу Оскар віриш, бо саме так думають підлітки, саме так вчиняють, саме того соромляться. Історія про підлітка, який переживає свій нелегкий період тінейджерства, переживаючи за все підряд. Як виглядає він перед дівчатами і друзями, як батько з мамою соромлять його, як в школі дістають однокласники, бо розібрали всі нормальні ролі на різдвяний спектакль...Знайомо? Тоді сміливо читайте самі, можете разом зі своїми дітьми, бо смішнішої і добрішої історії годі шукати. А ще там говориться про те, як надзвичайно важливо залишатися собою і перестати всього боятися.

    Це одна з тих добрих книг, які береш перед Різдвом і читаєш в теплих шкарпетках з келишком глінтвейну; якби мене спитали який смак нагадує ця книга, то я відповіла б саме так.

     " - Напевно я закохався  в Майю. Зараз вона разом із Х'юго, а я не знаю, ревную я чи це якесь інакше почуття. Цікаво, на що схожі ревнощі?

      - А-а...Це дрібниці, - вказала бабуся на останнє деко печива. - Нічого страшного, що краї підгоріли.

      Я посміхнувся сам собі. Бабуня настільки ж глуха, наскільки добра".

     "В ту ж саму мить в моїй голові щось клацнуло. З моїми очима щось сталося. З них зникла та безнадія, яка читалася в погляді обмотаної туалетним папером мумії на ім'я Оскар, що ховалася у шкільному туалеті. Тепер в очах з'явилося щось інше, щось сяюче, як відблиски сонця на поверхні води. Я зрозумів, що це було".

Чорне сонце

Василь Шкляр - "Чорне сонце"

Вид-во КСД, Харків, 2016.

     "А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: "І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть". От же вони, тополі! Прийшли..."

     Василь Миколайович Шкляр, (1951) - український письменник, політичний діяч, родом з Черкащини. Володар кількох премій, серед них "Коронація слова" і народна "Золотий Мамай". У вересні 2015-го вступив у партію "УКРОП".

     Не змогла. Повірте,  я намагалася. Збірка ніяк не хотіла читатися, рядки ніяк не хотіли складатися, слова ніяк не хотіли мати сенс для мене. Чому? Хтозна. Може тому, що автор досить елегантного віку. А може тому, що збірка різної тематики, до того ж ще й написана в різні роки. Подекуди я не могла вхопити сенс написаного або  мораль, подеколи я взагалі не розуміла ЩО я читаю, іноді я ловила себе на думці, що читаю радянські мемуари. Чому продовжувала? Принципи, схвальні відгуки, віра в сучукрліт (наразі майже примарна). Що отримала в результаті? Приємні 15 хвилин протягом читання першої оповіді (АТО, "Азов", Іловайськ), але не без спірних моментів як щодо самого "Азову", так і щодо Білецького. Сліпі оди, схожі на замилювання радянської пропаганди читати було так собі. Інші ж оповіді коротесенькі і не вирізняються нічим як на мене. Якби мене спитали про що вони, я б напевно не відповіла. Одна про невдаху студента в 70-ті, інша про самотню бабусю, потім ще про щось, сторінок на 5-10...Загалом збірка нагадує потік свідомості з 70-х по 90-ті, бо ж нічого її не поєднує окрім фантазії автора. Висновок? Робити певно зарано з лише одної прочитаної збірки, але автор однозначно не мій. Бажаю успіхів йому в роботі перекладачем і редактором, певна, це в нього виходить ліпше.

     "Гризло - справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище - це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників, бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам'ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали".

Подвійна гра в чотири руки

Ірен Роздобудько - "Подвійна гра в чотири руки"

Вид-во "КСД", 2014, Харків.

     "Муся впевнено кивнула і висунула наступний "козир": аркуш з відбитками пальців. - Це - з клавішів і бокалу в квартирі вбитого. За розстановкою стільців біля роялю я одразу помітила, що вони грали в чотири руки".

     Ірина Роздобудько, (1962) - українська письменниця, ілюстраторка та сценаристка. Родом з Донецька. В одному інтерв'ю зізналася, що колись зовсім не володіла українською мовою.

     Марія Гурчик - молода і примхлива генеральська донька, яка бавиться в детектива. Випадково дізнавшись про вбивство відомого інженера, а головне - викрадення надважливих креслень, вона їде до Києва на пароплав "Цариця Дніпра", куди веде шпигунський слід аби самій викрити хитро замаскованого вбивцю.

     Напевно не дуже коректно буде назвати Роздобудько представником сучасної молодої української літератури, ну хіба що представником її першої хвилі, жінці ж бо 60 і пише вона відповідно. З чого ж почати? Зі слабкої оповіді, примітивного гумору чи повного неусвідомлення часу, мови і манер? Благородні особи в книзі кажуть, що "підуть до шинквасу", героїня-китаянка чомусь носить японське прізвище. Автор навіть Сергію Ейзенштейну роль у книзі надала. Тут і княжна, і зажиточні євреї (привіт, кліше), і біглі уркагани...А ще моє улюблене - "пахітоска шкварчить", "очінь", "мій папаша пів-Хрещатика обстриг". Впізнаєте? Очевидно, що мадам Роздобудько передивилася "За двома зайцями". Головна героїня крім істерик і примх нічого не показала, книга б виграла, якби її прикінчили десь сторінці на 10-й. Сюжет? Це вам не Акунін, а скоріше бульварний роман. Інтрига? Слабка, читаєш і позіхаєш. Можливо я забагато очікувала, але автор в нас "золотий" письменник України. Шкода тільки, що таку відзнаку часом дають за відвертий суцільний фарс.

Дегустаторки

Розелла Посторіно - "Дегустаторки"/ Rosella Postorino - "Le assaggiatrici", 2018.

     "Це місце називали Вольфсшанце, "Вовче логово", а його самого прозвали Вовком, і менше за все мені хотілося, як Червона Шапочка, опинитися у нього в животі. Цілий легіон мисливців марив його шкурою. Тепер, аби дістатися до нього, їм доведеться спочатку позбутися мене".

     Розелла Посторіно, (1978) - італійський автор, мешкає в Римі. Володар премій International Prize Citta di Penne, Rapallo Carige Prize, Premio Campiello.

     1943 рік, Східна Пруссія. Десять жінок сидять за обіднім столом, але на їхніх обличчях немає посмішок, їм байдуже до вишуканого смаку страв. Кожна з них знає, що будь-який шматок може виявитися смертельним.
     9 сторінок рецензій від авторитетних видань вражають і я з повагою читаю роман, вчитуючись і пропускаючи крізь себе кожне речення. Як би вчинила я? Коли б сказала, а коли б промовчала? Що б відстоювала і кого? Цей багатогранний роман дасть вам можливість самому для себе відповісти на ці питання.
     Головна героїня - Роза Зауер, яку обрали (читай: забрали есесовці) на роль одної з дегустаторок Гітлера. Переламний рік війни, Гітлер як ніколи боїться за своє життя і тому сніданок, обід і вечерю перед ним куштують "обрані", а на ділі нещасні сільські жінки. Кожен прийом їжі, кожен шматок, кожен ковток можуть виявитися отруйними, щодня дегустаторки дивляться смерті в обличчя. Та чи є в них вибір? 10 жінок. 10 особистостей. 10 життів. Серед них є як палкі прихильниці фюрера, так і ті, хто його тихо ненавидить, але всіх їх пов'язує одне: вони не згодні віддати Гітлеру найдорожче - своє життя.
     Я багато думала під час читання цієї книги. Роман було написано за мотивами історії останньої дегустаторки Гітлера (Марго Вельк), яка залишалася в живих до 2014 року. На жаль, автор не встигла поговорити з нею особисто і тому написала свій роман лише спираючись на її історію. Думка, яка переслідувала мене весь час - чиї думки (пробачте за тавтологію) я зараз читаю? Автора чи справжньої фрау Вельк? Якщо Вельк, то історія безцінна, якщо ж автора - то, на мою думку, їй варто було обережніше висловлюватися, так як їй, народженій у 1978 році і без особистого інтерв'ю з героєм історії, нізвідки було знати що думали і говорили німці у той час. Тут мова лише про моральний аспект. В іншому ж недарма книгу відзначили преміями. Стиль письма максимально спрощений і не відтягує на себе увагу, сама історія не затягнута, герої не шаблонні, антагоністи не такі явні. Сам роман ніби кричить: перекладіть мене українською, я того гідний, я про життєві цінності! Лишається тільки сподіватись, що переклад все-таки буде, бо таку книгу я б точно придбала.

     " -Вставати заборонено. Ви залишитеся за столом до подальших вказівок. І щоб тихо! Якщо їжа отруєна, то отрута розповсюдиться швидко. - Есесовці обвели нас поглядом, щоб перевірити реакцію, але ніхто не вимовив ані звука".

     "Про Сталіна і Радянський Союз я знала тільки те, що мені розповідав Грегор: більшовицький рай - це купка жалюгідних халуп, населених жебраками. А от з Гітлером в мене були особисті рахунки. Він забрав у мене чоловіка, через нього я щоденно ризикувала життям. Він тримав мою долю в своїх руках, за що я його ненавиділа. Гітлер годував мене, але ця їжа могла мене вбити".