Бал-маскарад

横溝 正史 - 仮面舞踏会 / Сейсі Йокомідзо - "Бал-маскарад"

     " - Вам знайома назва "Бал-маскарад"?

       - Ти про оперу?

       - А що, є така опера?

       - Це шедевр Верді. З чого раптом ти про це заговорила?

       - Я не про оперу. Я десь читала, що весь світ - суцільний бал-маскарад. І чоловіки, і жінки - усі носять маски. Велика людина написала ці слова. Мене вони просто захоплюють".

     Кінозірку Тієко Оторі вже називають чорною вдовою, бо вже третій її колишній чоловік загинув. А може його вбито? Минули роки, а чорні хмари вже нависли над новим коханим Тієко. Чи встигне приватний детектив Коске Кіндаіті відвернути злий рок? І чи зрадіє він своїй перемозі?

     Для хорошого японського детективу час завжди знайдеться, особливо якщо автор - Сейсі Йокомідзо. Я вже читала його "Селище восьми могил" і "Клан Інугамі", тому завзято взялася читати цю, укладач Борис Акунін розчарувати не може. Початок 1960-х, японське економічне диво в розпалі, як і мода на усе західне. Кінематограф, телебачення, музика  процвітають як ніколи. Знайшла своє місце під сонцем і Тієко Оторі, акторка і місцева зірка, яка своєю красою зводить чоловіків з розуму. Але не було б цієї книги, якби все було так  ладно. Вже троє колишніх чоловіків  Тієко померли при загадкових обставинах. Співпадіння це чи ні дізнається детектив Коске Кіндаіті, якого попросили зайнятися цією справою. Кому вигідна смерть молодих чоловіків? Хто так довго бажає зла популярній акторці? І як до цієї справи відноситься загадка з розкладеними сірниками?

     Одразу скажу - заведіть зошит і записуйте туди імена героїв, бо їх багато і в кожного як на зло є ім'я і прізвище :) Я не записувала, але мозок мій трохи кипів. В іншому ж мінусів я не знайшла, книга типовий класичний японський детектив, чоловіча японська версія творів Агати Крісті. Сюжет не заїжджений (хоча саме в Крісті є схожа книга, назву казати не буду, бо вгадаєте вбивцю), обставини класичні, герої типові для того часу, загадка в стилі "ніколи не здогадатись". Мій вирок - однозначно читати. А потім дивитись. А потім знову читати інакшу книгу Йокомідзо. а потім знову дивитись екранізацію. А потім знову чит...

     "На твердій чорній покришці запасного колеса лежав розчавлений коричневий метелик, схожий на інкрустований перламутром фамільний герб".

     "Коске Кіндаіті звернув увагу  на те, що сірники  не просто випали з коробки, а були розкладені в певному порядку. З двадцяти одного сірника сім були з червоними головками, а чотирнадцять - з зеленими, причому чотири сірники з червоними головками були надломлені, а три залишились цілими, половина сірників з зеленими головками також були надломлені, ніби злочинець або сам загиблий хотіли щось пояснити з їх допомогою".

Єва Браун. Життя з Гітлером

Heike B. Görtemaker - "Eva Braun: Leben mit Hitler"/ Хайке Б. Гьортемакер - "Єва Браун. Життя з Гітлером", 2010.

     "Якщо з ним щось станеться, я також помру". Єва Браун.

     Хайке Б.Гьортемакер, (1964) - німецький історик, письменник. Вивчала історію, економіку та німецьку літературу в Берліні та Блумінгтоні (Індіана, США). Мешкає в Берліні, зараз працює над проектом, в якому розповідатиме про "легалізацію" внутрішнього кола Гітлера в поствоєнній Німеччині.

     1929 рік. 17-річна Єва Браун працює у фотомайстерні Генріха Хофмана, відомого фотографа у певних колах. Одного разу до фотомайстерні свого старого друга (Хофмана) навідується герр Вольф. І саме так почався початок кінця кінця початку.

       Одна з тих книг, у відгуці на яку не знаєш з чого почати. Якщо коротко і по суті, то ця книга - буремний шквал, хвилі слів і фактів, які почнуть проти вас бліцкріг, увірвуться до вашої голови і захоплять її. Фрау Гьортемакер дуже чітко викладає доведені факти, не підмінюючи поняття. Проведена робота вражає - глави розділені не тільки за хронологією, але й за персонами (наприклад: Магда Геббельс, Борман, Хофман, Ільзе Браун і т.п.). А ще навіть якщо ви "плаваєте" у персоналіях того часу, автор вам однаково коротко розповість хто є хто. Головний (не хочу казати герой) персонаж/особа книги - сама Єва. Ви дізнаєтесь з якої вона родини, що в неї за сім'я, чим обумовлений її характер. Прочитаєте про першу її зустріч з Гітлером, про те, як це змінило життя не тільки самої Єви, але й її родини. Будете приголомшені, коли дізнаєтесь чому Гітлер так засмутився, коли Магда (тоді ще не Геббельс) вийшла заміж за Геббельса, як Фюрер поводив себе серед найближчих друзів, чим спричинений такий стрімкий взліт його партії, як і де весь цей час жила Єва, кого вважала за друзів і як поводилася з людьми. А ще ви прочитаєте купу невідомих широкому загалу фактів про тодішнє життя людей, які входили у внутрішнє коло Гітлера, які збереглися у архівах або були оприлюднені у мемуарах безпосередніх свідків. Так як Гітлер це передусім каталізатор війни, яка зібрала життя мільйонів у книзі таки присутні воєнні картини. Але на передньому і основному плані книги все-таки його особисте життя, люди, якими він себе оточував, жінка, яка була з ним під час нападів паніки і в моменти слави. Жінка, яка весь час була в тіні. Жінка, якій заборонено було з'являтися на офіційних заходах, кружляти серед берлінської богеми, представлятися. Для всіх вона була його секретарем. Для неї - він був богом. Вона для нього - (?).

     "Ніщо, абсолютно ніщо - навіть жінка, яку він любив не мала впливу на нього, окрім його обов'язку".

     "Я приваблюю багато жінок, тому що неодружений. Це особливо корисно в час наших днів боротьби. Це подібно як з кіноактором; коли він бере шлюб, то втрачає щось, що приваблює у ньому жінок. Для них він вже не той ідол, яким був колись". А..Гітлер.

Кривавий орел

Craig Russell - "Blood Eagle"/ Крейг Расселл - "Кривавий орел", 2005

     "Вона чула вереск гальмуючої машини і дивилася широко відкритими очима прямо на фари. "Як дивно, - подумала вона, - це смерть, а мені ніскілечки не страшно".

     Крейг Расселл (Крістофер Голт) - шотландський романіст, серія книг якого (про Йєна Фабеля) перекладена на 23 мови. Бігло говорить німецькою і має жвавий інтерес до поствоєнної історії Німеччини. Його книги перетинають історичні та міфологічні теми. В 2007 році нагороджений поліцією Гамбурга. 4 книги з серії екранізовано.

     Прийшов листопад, а це значить, що саме час братися за щось поліцейське, маніакальне і бажано європейське. Дано: Гамбург, криваві ритуальні вбивства і маніяк, який переписується з комісаром поліції Йєном Фабелем. "Син Свена" в листах до поліції переконує, що "розправляє крила" своїм жертвам (жінкам), що це давній ритуал вікінгів і він робить їм краще. Не всі бувалі поліцейські можуть оговтатися після побаченого на місцях злочину, зачіпок майже немає, силовики працюють з усіх сил і тут сусідній відділ розкопує новину. Виявляється, у місті намічається переділ влади місцевих банд. Турки більше не головні, бо на "сцену" виходить нова українська банда, про яких навіть маститі турки говорять пошепки. Кажуть, що вони колишні спецпризначенці і що вони підкорили собі майже все місто. А ще говорять, що між жертвами "сина Свена" є зв'язок. Але який...Саме це і належить дізнатися Йєну Фабелю і бажано якомога скоріше, поки вбивця не дістався до нього самого.

     Лотереї не було, я знала, що читаю гідного автора, бо це друга книга з серії, яку читаю. Розумний трилер завжди приємно читати - не смієшся над смішними діями чи недолугими фразами. В цій книзі навіть український слід (у книзі він займає десь 50%) виглядав доречним і цілком вірогідним у житті. Головний герой викликає симпатію і бажання мати такого друга, інші персонажі не клішовані, а саме такі як в житті - без гострих кутів. Сюжет як і завжди перетин історії, міфів і сучасності. Ну а фінал це просто постріл, сміливо, виразно і наповнено. Тому якщо хочете схопити міцне трилерове "вау" і зробити на фінальних сторінках велику літеру "О" ротом, то хапайте і не дякуйте.

     "- Ах ти, чорт! - Миттєво все стало зрозуміло. - Київська Русь!!!

     - Вірно, герр Фабель. Київська Русь. Легенда це чи ні, але прийнято вважати, що засновники Києва, його перші правителі, не були слов'янами".

     "Ви можете зупинити мене, але ви ніколи мене не впіймаєте".

Коли вмирають боги

C.S.Harris - "When God's Die: A Sebastian St.Cyr Mystery"/К.С.Харріс - "Коли вмирають боги", 2006.

     "Він був богом для неї. Що стається, коли твій бог помирає? Себастьян не знав. Коли він є твоїм сонцем і місяцем разом із зірками, аж тут ти дізнаєшся щось, що виявляє досі невідому слабкість, настільки фундаментальну та руйнівну, що це знищує не тільки твою довіру до цієї особи, але й твою повагу теж".

     К.С. Харріс (Кендіс Проктор) - письменниця, а ще магістр і доктор наук з історії. Працювала як викладачем, так і археологом. Мешкає і працює в Новому Орлеані.

     Коли вмирають боги? Певно тоді, коли в них перестають вірити. А прості смертні вмирають тоді, коли прийшов їхній строк. Молодій леді Енглессі ще зарано було думати про смерть, її строк підійшов тоді, коли цього захотів...її бог?

     Початок 19-того століття, Британія. Епоха Регентства, війна з Наполеоном, шпигуни, інтриги, боротьба за владу, ну і, звісно ж, любов. Ні, це не черговий серіал BBC, ліпше - книга з серії про віконта Себастьяна Девліна. Перед вами якісний історичний детектив, художні вкраплення якого вишукано перемежовуються з достовірними історичними фактами. В центрі сюжету - віконт Девлін, який примхою долі опиняється в центрі скандалу Корони - в кімнаті регента вбито жінку, і не просту, а леді, заколото кинджалом в спину, а перед цим ще й отруєно. Девліну належить дізнатися хто ж насправді вбив молоду жінку: принц чи хтось просто хоче  підставити регента з усім його шаленим сімейством аби посадити на трон свого союзника? Себастьян зацікавлений в розслідуванні більше за всіх, бо на шиї вбитої він знайшов кольє своєї давно зниклої матері...

     

     Не знаю чим мені подобаються ці книги - стилем написання, гарною мовою, атмосферним описом чи такими "своїми" персонажами зі зрозумілими бажаннями і мотивами. Перш за все мені подобається сама епоха, хоча й жорстока, але така гарна. Подобається сама історія головного героя, яка прослідковується в кожній книзі, хоча самі по собі вони є закінченими. Подобається неочевидність розгадки, коли ти крутиш в голові кожного підозрюваного і примірюєш образ вбивці на нього. З мінусів я б відокремила тоненьку любовну сюжетну лінію, хоча й розумію, що без неї нікуди. В цілому написано, як мені здалося, максимально достовірно, а де не дуже - автор подає у кінці книги що могло статися в той час, а що ні. Результат - роман на тверду п'ятірку, звісно ж для любителів Британії того часу і усіх цих лордів, леді, маркізів, віконтів, а головне - таємничих вбивств.

     "Вони всі витріщалися. Пройшла мить перед тим як Джордж зрозумів, що вони дивилися не на нього, а на коштовний кинджал, який стирчав зі спини маркізи Енглессі".

     "- Куди ти подів кинджал з її тіла?

      - В мене його немає.

      - Що?

      - Коли ми транспортували її тіло до мене ніякого кинджалу вже не було".

Нотатки анестезіолога

Александр Иванов - "Записки анестезиолога"/ Олександр Іванов - "Нотатки анестезіолога", 2018.

     " - А що це було, це була реанімація? Нас якось вчили, як масаж серця робити, от, як штучне дихання... А ви тут з хворим один одного матом крили, і все. 

       - А нащо йому штучне дихання? Сам прекрасно дихав, навіть матом розмовляв, собака. Може, у підручниках це виглядає і красивіше, але в житті не завжди так. Треба підходити творчо. Але добре, пішли курити, досить працювати".

     Олександр Іванов - сучасний російський письменник і мандрівник, пише в різних жанрах: від детективів до научної літератури. 

     Невідома книга невідомого автора або як зрозуміти наших лікарів. Насправді є ціла серія "записок" різних професій, але тільки дві з них мені справді захотілося прочитати, проте детальніше стосовно цієї. Назва містить одне слово "анестезіолог", але там могло бути і реаніматолог, і травматолог, і хірург... По суті це збірка історій, розказаних від першої особи, які дійсно відбувалися в житті. Збережені стиль і манера висловлюватися, присутня нецензурна лексика (все, як насправді в житті :) ). Але маю попередити - не їжте під час читання цієї книги, це медицина, деякі історії можуть містити бридкі моменти.  Проте з 80%-вою вірогідністю ви будете сміятися. Десь посміхнетесь, десь пожалієте, а десь будете вголос сміятися, як дитина. Чимось ця збірка нагадує спільноту "Злой Медик", якщо ви не знаєте, що це - там публікують невигадані історії з життя медробітників. Часом цинічні, часом забавні, а часом і повчальні, та всі - життєві. Книга безперечно буде до вподоби майбутнім або дійсним лікарям. Передоз, алкогольне сп'яніння, термінова реанімація, обмороження, пухлини, різні хірургічні втручання - з цим всім медики мають справу щодня. А ще з хронічною нестачею фінансування. А на додачу з неадекватними паціентами. Вдячна робота? Ні. Точно не в нашій країні з окладом медсестри дай Боже щоб 3200. Уся надія лише на людей, які цінуватимуть труд медробітників. І я не про хабарі зараз, я про добре слово подяки, поважне ставлення, слідування порадам лікаря. Адже чим більше ми зважатимемо на своє здоров'я і настанови лікарів, тим менше робитимемо їм роботи. Згодні? Будьте всі здорові і читайте здорОві книги.

     "- Де вчорашній хворий з травмою черепа? Чому він у вас втік з прийомника?

      - Він, вибачте, муділа. Почув, як хірург говорить мені по телефону:

      - Слухай, подивись одного кадра в прийомній. Можливо його доведеться оперувати.

      - Терміново? - питаю.

      - Та ні, зараз його на рентген відвезуть, хвилин за 20 підійди.

       Спускаюся, в прийомній тиша, ані хворого, ані хірурга.  Одна медсестра за столом.

      - А де всі? Мені що, робити немає чого, до вас бігати? Де хворий?

      - Втік. Василіч сказав санітарці: "Давайте, зніміть йому голову і на відділення", і все, той почув, вскочив і за двері. Напевно не так зрозумів..."

     

     "Чому революціонер повинен хворіти на сифіліс? Відповідь проста, забагато тут спільного, між цими двома хворобами. По-перше. І та, і інша зараза вражає, так би мовити, не самі благополучні верстви населення, маргіналів, люмпенів, інший декласований елемент. Це в більшості. Але і там і там є виключення. Легко назвати не один десяток відомих геніальних особистостей, хворих на сифіліс, і багато успішних осіб, заражених ідеями комунізму".

Печиво щастя

Черстін Лунберг Хан - "Печиво щастя"/ Kerstin Lundberg Hahn - "Lyckokakan", 2013.

     "Вимов своє найпотаємніше бажання і воно здійсниться"

     Черстін Лундберг Хан, (1962) - шведська письменниця і педагог, пише книжки для дітей переважно 6-12 років.

     Вже вересень, а значить час потроху починати читати книги про Різдво :) Хороша і добра історія завжди буде гарною ідеєю, повірте, особливо в час осіннього спліну. Наш головний герой - 10-річний Оскар. Одного разу, отримавши китайське печиво щастя, він загадує бажання. Розгубившись, Оскар бажає зовсім не те, що хотів і його життя перевертається догори дригом. Але, може, так тільки на краще?

     Вміють скандинави писати, тут ні дати, ні відняти. Досвід роботи з дітьми дався авторові взнаки, персонажу Оскар віриш, бо саме так думають підлітки, саме так вчиняють, саме того соромляться. Історія про підлітка, який переживає свій нелегкий період тінейджерства, переживаючи за все підряд. Як виглядає він перед дівчатами і друзями, як батько з мамою соромлять його, як в школі дістають однокласники, бо розібрали всі нормальні ролі на різдвяний спектакль...Знайомо? Тоді сміливо читайте самі, можете разом зі своїми дітьми, бо смішнішої і добрішої історії годі шукати. А ще там говориться про те, як надзвичайно важливо залишатися собою і перестати всього боятися.

    Це одна з тих добрих книг, які береш перед Різдвом і читаєш в теплих шкарпетках з келишком глінтвейну; якби мене спитали який смак нагадує ця книга, то я відповіла б саме так.

     " - Напевно я закохався  в Майю. Зараз вона разом із Х'юго, а я не знаю, ревную я чи це якесь інакше почуття. Цікаво, на що схожі ревнощі?

      - А-а...Це дрібниці, - вказала бабуся на останнє деко печива. - Нічого страшного, що краї підгоріли.

      Я посміхнувся сам собі. Бабуня настільки ж глуха, наскільки добра".

     "В ту ж саму мить в моїй голові щось клацнуло. З моїми очима щось сталося. З них зникла та безнадія, яка читалася в погляді обмотаної туалетним папером мумії на ім'я Оскар, що ховалася у шкільному туалеті. Тепер в очах з'явилося щось інше, щось сяюче, як відблиски сонця на поверхні води. Я зрозумів, що це було".

Чорне сонце

Василь Шкляр - "Чорне сонце"

Вид-во КСД, Харків, 2016.

     "А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: "І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть". От же вони, тополі! Прийшли..."

     Василь Миколайович Шкляр, (1951) - український письменник, політичний діяч, родом з Черкащини. Володар кількох премій, серед них "Коронація слова" і народна "Золотий Мамай". У вересні 2015-го вступив у партію "УКРОП".

     Не змогла. Повірте,  я намагалася. Збірка ніяк не хотіла читатися, рядки ніяк не хотіли складатися, слова ніяк не хотіли мати сенс для мене. Чому? Хтозна. Може тому, що автор досить елегантного віку. А може тому, що збірка різної тематики, до того ж ще й написана в різні роки. Подекуди я не могла вхопити сенс написаного або  мораль, подеколи я взагалі не розуміла ЩО я читаю, іноді я ловила себе на думці, що читаю радянські мемуари. Чому продовжувала? Принципи, схвальні відгуки, віра в сучукрліт (наразі майже примарна). Що отримала в результаті? Приємні 15 хвилин протягом читання першої оповіді (АТО, "Азов", Іловайськ), але не без спірних моментів як щодо самого "Азову", так і щодо Білецького. Сліпі оди, схожі на замилювання радянської пропаганди читати було так собі. Інші ж оповіді коротесенькі і не вирізняються нічим як на мене. Якби мене спитали про що вони, я б напевно не відповіла. Одна про невдаху студента в 70-ті, інша про самотню бабусю, потім ще про щось, сторінок на 5-10...Загалом збірка нагадує потік свідомості з 70-х по 90-ті, бо ж нічого її не поєднує окрім фантазії автора. Висновок? Робити певно зарано з лише одної прочитаної збірки, але автор однозначно не мій. Бажаю успіхів йому в роботі перекладачем і редактором, певна, це в нього виходить ліпше.

     "Гризло - справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище - це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників, бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам'ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали".