Підкажчик

Донато Каррізі - "Підкажчик"/Donato Carrisi - "The Whisperer", 2009.

     "У цей момент до них підійшов робочий у білому комбінезоні і розгублено доповів:

- Пане інспектор, тут ще дещо...Рук стало шість".

     Донато Каррізі, (1973) - італійський письменник та сценарист. Його роман "Дівчина в тумані" було успішно екранізовано у 2017 році.

     З самого початку розслідування у слідчих виникає відчуття, що ними маніпулюють, адже кожен новий виток слідства відсилає їх до нового вбивці. Поліція шукає зниклих дівчат, натомість знаходить п'ять крихітних поховань. У кожному - маленька рука. Ліва.

     Якщо коротко, то книга мене тримала, бо я відкривала її де тільки можна: в метро, маршрутці, в обідню перерву, перед сном, будучи на природі о 4 ранку, в літаку... Де. Тільки. Можна. І ніби ж написано не претензійно, але відтворено настільки близько до реальності, що, здається, ніби дивишся якісний міні-серіал. Ніякої вульгарності, банальності і кліше - все чітко, розумно і по-італійськи. Хочете закручений сюжет? Він тут є. Загадки в стилі Крісті і крутіше? Присутні. Психологічні ігри? Поставте галочку і тут. Ніякої еротики, сексизму і пласких жартів, автор свою справу знає. Забігаючи наперед додам, що наприкінці книги на вас чекає бомба, від якої ви не одразу оговтаєтеся. То що, любителі трилерів, ви ще тут чи вже гуглите книгу? :)

     "Найбільш популярне слово у пошуковиках - секс. Друге місце займає Бог. Горан всякий раз дивувався: для чого людям шукати Бога в Інтернеті. На третьому місці два слова - Брітні Спірс. І ще - death, смерть, - з тою ж частотністю. Секс, Бог, Смерть і Брітні Спірс".

     "Міла знає, більше половини зниклих повертаються назад з готовою історією. А декотрі навіть не обтяжують себе розповідями - просто відновлюють попереднє життя. Від тих, кому пощастило менше, залишається лише охоловше тіло. І нарешті, є такі, про кого ніхто ніколи нічого не дізнається.

І серед них обов'язково є діти".

Історія самітництва

Джон Бойн - "Історія самітництва"/John Boyne - "A History of Loneliness", 2014

     "Ми ловили захоплені погляди перехожих і відчували свою колективну владу над ними. Як нас, однак, поважали! Як мріяли, щоби їхні сини опинилися серед нас.

       Як нам вірили".

     Джон Бойн (1971) - ірландський письменник, книги якого перекладені 50-ма мовами. Автор 10 романів для дорослих і 5 романів для дітей. Автор екранізованого бестселеру "Хлопчик у смугастій піжамі".

     На обкладинці ви бачите усю глибину книги, але ви про це ще навіть не здогадуєтесь. Перед вами не пародія на "У центрі уваги" чи "Сплячі", навпаки. Перед вами потужна заява. Сотень людей. В особі однієї.

     "Історію самітництва" я не випадково взяла в руки. Перед цим я читала у Бойна "Хлопчика..." і "Тут мешкають привиди". Була вражена? Однозначно. Тому без вагань прийнялася читати цю. Головний герой книги - отець Одран. Вихований в ірландській глибинці, він з 13 років пристав на шлях служіння Господу. Аж тут у 1990-ті Ірландію охоплює низка гучних скандалів, пов'язаних з церквою і...малими хлопчиками. Яка роль у цьому відведена отцю Одрану? Чи причетний він до злочинів? Чим закінчиться скандал, яка доля спіткає винних і...як до цього причетна родина Одрана? Згодом ви все дізнаєтесь.

     На мій погляд, ця книга досконала. Кому, як не ірландському письменнику взяти правдиву історію і втілити її у роман. Так, описане у романі дійсно відбувалося в Ірландії. Висвітлити ці події було сміливою ідеєю. Так само як і зробити головного персонажа священиком. В романі ми прослідковуємо життя о.Одрана змалку, аби потім ліпше зрозуміти мотиви його вчинків. Ми можемо розділяти його точку зору або ні, але ми не можемо не захоплюватися цією людиною. Його принциповістю, наївністю, вірою. Так, вірою, бо саме це виділяє його серед інших. Підсумую відгук на цю книгу словами з улюбленого фільму: "Релігія не досконала, тому що люди не досконалі". Тут ця цитата доречна як ніколи.

     "- Вас совість не мучить? Вам хоч трохи соромно за все, що накоїла ваша Церква? Нескінченна низка насильств, злочинне замовчування, зіпсовані і обірвані життя. Каяття в вас навіть не жевріє? 

     - В мені жевріє лампада Святого Духу, - відповів кардинал. - І тверда віра, що шляхи Господні несповідимі.

     Надобраніч. Я вимкнув радіо і зайнявся своїми справами. Хворий невиліковний".

     "Я співучасник усіх злочинів, через мене постраждали люди. Я профукав своє життя. Кожну його мить. Найсмішніше те, що очі мені відкрив відсидівший педофіл: мовчальники винні нарівні зі злочинцями".

Мертві не брешуть

Саймон Бекетт - "Мертві не брешуть"/Simon Beckett - "The restless dead", 2017

     "Докази ніколи не брешуть. На відміну від людей".

     Саймон Бекетт, (1960) - британський письменник і журналіст, автор бестселерів. Серія книг про Девіда Хантера перекладена 29-ма мовами. У 2005 році був найбільш продаваним англійським автором в Європі.

     Одразу скажу, що це один з моїх улюблених письменників і один з найкрутіших в цьому жанрі. П'ята книга з серії про Девіда Хантера не осоромила своїх попередниць. Максимально правдиво, максимально науково достовірно і напружено.

     Про що книга? Про людей. Людей, які кохали, зневірились, зраджували, жадали чогось, що їм не належить. Книга про неприйняття, консерватизм, відданість, любов, ну і, звісно, про вбивство. Девіда Хантера, як судового антрополога, викликають до маленького міста допомогти з опізнанням тіла. Все б на цьому і закінчилось, але тіло виявилося не того, на кого думали. Далі зламалася машина і довелося ночувати у недобудованому еллінгу. На ранок голова Хантера вже була заповнена місцевими загадками. Як і за яких обставин зникла жінка півроку тому? Чому ніхто не хоче ремонтувати його автівку? Чиє тіло виловили у бухті? Де зараз зникла 20 років тому місцева маленька дівчинка? Яка роль місцевого божевільного в цій історії і багато-багато ін. Бекетт настільки добре все описав, що читаючи цю книгу, я майже чула зойки чайок і шум води. Книга поглинає. Завдяки добре прописаним героям, їхнім характерам, життю, що їх оточує - історія здається реальною.  Гостро, кмітливо і ох, як цікаво. Крок за кроком, доказ за доказом автор веде нас до розгадки. Та в кінці виявляється, що все ну зоооовсім не так і усе починається заново. Гарантую, ваші мізки попрацюють на славу! Наостанок скажу, що не здогадалася хто вбивця, а це показник якості :) Сестра, чоловік, батько, підлітки, старі любовні зв'язки, а може все-таки старий божевільний? На кого думати? Приготуйтеся, правда вас ошелешить.

     "Немає нічого незвичайного у здатності скоїти злочин. Люди відрізняються один від одного тим, чи можуть вони з цим жити".

     "Поки я проштовхував кросівок до берега, він перевернувся у воді, і нашим очам відкрилися його нутрощі. В яскраво-червоній шкарпетці біліла кістка і хрящ щиколотки".

Сім років у Тибеті

Генріх Харрер - "7 років у Тибеті"/ Heinrich Harrer - "7 Jahre in Tibet", 1952.

     "Де б я не жив, я завжди сумуватиму за Тибетом. Мені часто здається ніби я й зараз чую крики диких гусей та журавлів і шум їхніх крил, коли вони пролітають над Лхасою в чистому і холодному місячному світлі. Я щиро бажаю аби моя розповідь викликала трохи розуміння людей, чиє бажання жити в мирі і бути вільними отримало так мало симпатії у цьому байдужому світі". Г.Харрер.

     Нарешті я натрапила на книгу, якою хочеться дихати.

     Кінець 1930-х. В Європі все більше відчувається запах війни. Саме в цей час правляча партія Німеччини сприяє відправленню групи альпіністів задля підкорення вершини Нанга-Парбат.

     Генріх Харрер (1912-2006) - видатний австрійський альпініст, мандрівник, обершарфюрер СС. Наставник і друг дитинства Далай-лами ХІV.

     Перед вами не просто автобіографічний тревелог, перед вами ціле життя, якщо хочете - трансформація людини від егоїста до такої, що чуже горе сприймає як власне. Погоджуючись відправитися в експедицію з марнославства, Генріх і подумати не міг, що війна так швидко настане і він зі своєю групою опиниться в британському таборі для військовополонених в Індії. Після енної спроби втекти йому таки це вдається і він з товаришами твердо налаштовані йти до своїх, до лінії розмежування японських військ у Бірмі або Китаї. От тільки їхній шлях пролягає через Гімалаї і таємничий Тибет.

     Місця у відгуці не вистачить аби розказати вам про всі перешкоди перебування Генріха у Тибеті, про всі цікаві культурні особливості, про дивний для нас державний устрій, про їхню подекуди огидну кухню, про здавна збережені тибетські звичаї, про філософію пересічного тибетця, про стосунки з Китаєм і багато-багато про що ще. Окремо в книзі йдеться про стосунки Харрера з Далай-ламою ХІV (він Далай-лама і нині), їхні уроки з пізнання світу, захоплення кінематографом. Далай-лама постає перед нами мудрим втіленням бога, світлом в очах і долях усіх тибетців. Саме завдяки Богу-Королю Харреру було дозволено залишитися у Лхасі і навіть надано певні привілеї.

     А далі...Певно я залишу трохи інтриги щодо закінчення цієї неймовірної історії. Скажу лише, що в старості Харрер зустрівся зі своїм учнем Далай-ламою ХІV, теплі світлини з їхньої дружньої зустрічі широко поширені в мережі. А ще книгу було екранізовано у 1997 і головну роль у стрічці блискуче зіграв Бред Пітт. Зараз в рідному австрійському місті Генріха Харрера є музей його імені з численними (понад 5000) тибетськими і азіатськими цікавими експонатами, а також його особистими речами. Читайте цю книгу, якщо вас цікавить Тибет, читайте цю книгу, якщо вас цікавлять мандри і альпінізм, якщо спорт або ж культура далеких народів. Просто читайте. Бо ця книга гідна стояти на вашій полиці.

     "Коли студент досягав 18-ліття й успішно складав екзамени, він приєднувався до ордену  тільки за наявності потужної підтримки. Почавши з нижнього щабля, достатньо здібний чернець міг дійти до третього класу ієрархічних сходів. Окрім звичайного червоного одягу, ченці Цедрунга носили прикраси відповідні їхньому положенню. Більшість студентів Цедрунга були виходцями з народу і складали противагу впливовим нащадкам знатних родів. В Тибеті у кожній урядовій установі на одного чиновника приходилося принаймні по одному ченцю. Така система подвійного контролю вважалася гарантією проти диктатури, одної з постійних небезпек феодалізму". 

     "Він майже переконав мене: реінкарнація дійсно існує. Потім усі хором читали молитву. Вона походила на літанію і продовжувалася доволі довго. Потім Далай-лама у супроводі настоятелів повернувся до палацу. Мене завжди дивувала його божественна хода. Тепер я впізнав: відточені рухи Бога-Короля являються частиною ритуалу. Хлопчик повинен копіювати ходу Будди і одночасно демонструвати гідність Далай-лами". 

Прощавай, Ічкеріє

Надежда Шаипова - "Прощай, Ичкерия. Дневник памяти"/ Надія Шаіпова - "Прощавай, Ічкеріє. Щоденник пам'яті"

Вид-во "Самміт-Книга", Київ, 2017.

     "Війна не народжує синів - війна вбиває синів!"- уривок з листівки-звернення до всіх жителів Чечні.

     Надія Шаіпова - письменниця, художник, філолог.

     Насамперед хочу подякувати людині, завдяки якій в мене з'явилася ця книга. Моя колекція поповнена, а дослідницький інтерес на деякий час втамовано, дякую.

     В основі цієї книги - щоденник російської вчительки, очевидця двох російсько-чеченських війн. Кожен день коротко і сухо вона пише про погоду (певно аби відволіктися), кількість обстрілів і те, що говорять по радіо. Часто те, що говорять, дуже розбігається з дійсністю. Але чи нам з вами про це не знати? Вчителька не представляється, одразу починає описувати все, що бачить. Дані про неї скромні, відомо стає лише, що мешкає вона у Ножай-Юрті (100 км від Грозного) з кількома родичами. Про себе вона не пише зовсім, в коротких щоденних повідомленнях лише "вночі багато стріляли десь поблизу", "після обіду били сильно, разів 10", "ніч пройшла добре, стріляли десь далеко, тому не так страшно". Обривається щоденник 11.03.2003, зверненням Масхадова до народу.

     Добре, що ця книга вже n-нна прочитана на цю тему, бо це все ж таки літературно-художнє видання. Після Яшуркаєва і тої ж Політковської книга дещо відстає. І я говорю не про стиль чи наповненість. Мені особисто не вистачило думки автора, якоїсь аналітики. Дивно, коли жінка ховається від російських обстрілів, а потім підгодовує російських солдатів. Дивно, що вона їх спочатку жаліє, а за кілька днів проклинає. Не вистачило думки щодо бойовиків. Якось зім'ято і не сміливо.

     На жаль, в книзі немає висновків автора, якоїсь основної думки окрім "війна це погано". Але нейтральна позиція теж позиція. (Хоча, на мою думку, не в тій ситуації). I за це все таки треба поважати. Як казав хтось з великих: "я не розділяю ваших переконань, але готовий вмерти за ваше право їх висловлювати".

     "О четвертій годині почали бити з далекобійної. Що ж буде вночі? Сусіди переселяються до підвалів своїх будинків".

     "Народ Чечні доброзичливо ставиться до тих, хто з миром приходить на їхню землю. Він радо відчиняє свої двері дорогим гостям і, широко посміхаючись, вітає тих, хто зайшов у їхній дім, говорячи такі слова: "Марша вогІйла! Да будет твой приход свободным!". А, проводжаючи, вимовляє: "Марша Іойла! Живи свободным!". Адже для кожного чеченця свобода - це з молоком матері закладена форма життя і філософія його існування. І цю цінність народ зберігає і передає з покоління у покоління".

Перевал Дятлова

Анна Матвеева - "Перевал Дятлова или тайна девяти"/Анна Матвєєва - "Перевал Дятлова або таємниця дев'яти", 1999.

     "Говорящий не знает, а знающий не говорит". Невідомий автор.

     Анна Матвєєва - Анна Олександрівна Матвєєва - (1972), російська письменниця, журналіст, редактор. Мешкає в Єкатеринбурзі.

     Близько тижня не могла сісти за відгук. Десь глибоко в моїй голові вперто роїлася думка про легкий егоїзм з мого боку - отак сидіти на теплій кухні, підсьорбуючи чай і писати про цю трагедію. Аж он. В цьому році рівно 60 років з того часу. Надворі лютий. І хоча я народилася в тисячах кілометрів від осередку катастрофи, я змалку чула про них. Тому коли натрапила в мережі на цю книгу, одразу прийнялася читати.

     Це не збірка документів, а роман. Цей художній прийом навмисно створений, аби читач більше заглибився в історію і проникнувся нею. Взагалі це розслідування, "облачённое" в тіло роману для більш широкого кола читачів.

     Уявіть собі лютий 1959 року. Група студентів Уральського політеху йде через перевали невисокого, але суворого Уралу маршрутом вищої категорії складності. Студентів веде Ігор Дятлов.

Зліва направо: Ігор Дятлов (23 роки), Зінаїда Колмогорова (22), Рустем Слободін (23), Юрій Дорошенко (21), Георгій Крівоніщенко (23), Ніколай Тібо-Бріньоль (23), Людмила Дубініна (20), Семен Золотарев (38), Олександр Колеватов (24), Юрій Юдін (вижив, бо зійшов з дистанції на початку шляху через травму ноги).  

     Все б нічого, але хлопці й дівчата не виходять на зв'язок. Через деякий час їх все ж таки починають шукати. І знаходять. Розкиданих. Скалічених. Мертвих. Палатка розрізана з середини, видно залишки двох вогнищ, провізія і гроші на місці. Що сталося тоді на перевалі? Що змусило вибігти роздягнених студентів з палатки? Хто ще був там? Чому в них дивний відтінок шкіри і чому такі страшні травми? Книга відповідає на всі ці питання.

     Знаєте, я рада, що прочитала цю книгу, підкреслюю, саме цю, бо більше за все боялася дилетантства і пропаганди. Тут цього немає. Немає безпідставних здогадок, а є лише обґрунтована і аргументована версія, яка припускається найбільш вірогідною. Книга в 300 мобільних сторінок перенасичена архівними документами, спогадами пошуковців і близьких загиблих. Це дозволяє побачити повну картину. Відчайдушну боротьбу за життя, відчай, страх, безвихідь. Ми живі, поки хтось пам'ятає нас, тож пам'ятаймо групу Дятлова. Нехай спочивають з миром.

     "Найдорожче - право прожити власне життя. Навіть якщо наприкінці його не те, про що мріяли в юності".

Жінка, яка лягла в ліжко на рік

Сью Таунсенд - "Жінка, яка лягла в ліжко на рік"/Sue Townsend - "The woman who went to bed for a year", 2012.

     "Життя надто складне аби проживати його на самоті"

     Сью Таунсенд/Susan Lillian Townsend - (1946-2014) - британська письменниця, драматург, сценарист. Вид-во Старого Лева у 2013 році видало її "Таємний щоденник Андріана Моула" (перший твір з сеії про нього).

     Звичайний день британської провінції. Єва випровадила усіх на навчання і роботу, навмисно залила томатним супом свій улюблений стілець і лягла в ліжко. Без вагань і пояснень. В туфлях-лодочках.

     Перше моє знайомство з автором і одразу така дивна і інтригуюча назва. Тоді я ще не знала, що основна "фішка" Таунсенд - баланс на межі абсурду на фоні нашого щоденного побуту.

     Єві близько 50-ти, має чоловіка-астронома, дорослих близнюків, які скидаються на циників-аутистів, мати, свекруху, а ще вона має величезне бажання лягти у м'якеньке ліжко і з головою вкритися ковдрою. Так вона проводить дні, тижні, місяці...Знайомиться з коханкою чоловіка, заводить нових друзів, стає зіркою районного масштабу, а заодно переосмислює все своє життя аби змінитися назавжди.

     На обкладинці російського видання значиться короткий відгук від Daily Mail - "Я сміявся доки не розплакався". Але це не означає, що це комедійний роман, зовсім навпаки. Звісно є кумедні моменти, які витягують з тебе посмішку, але британський гумор, знаєте :) Ексцентричний вчинок Єви ставить все догори дригом і водночас розставляє все на свої місця. Головним чином в голові Єви. Головна героїня не зійшла з розуму, вона просто втомилася. Втомилася бути непомітною і непоказною прислужницею, не мати права голосу, жити ніби не своїм життям. "Кошмарный упрощенец" чоловік, жорстока родина і яскраво-біла кімната, - ось де зараз Єва. Якщо коротко, то ця книга для мене - інструкція на 500 сторінках як занапастити власне життя, а прокинутися аж у 50. Автор написала як на мене мудрий, місцями кумедний роман про наші потаємні бажання. Додам від себе особисто - не відкладайте бажане на потім, живіть серцем, щоб потім не довелося провести рік у ліжку!