Могила в горах

Ханс Русенфельдт і Мікаель Юрт - "Могила  в горах"/ Hans Rosenfeldt, Michael Hjorth - "Fjällgraven", 2012.

     "Над відкритим суспільством нависла загроза. Необхідно захищати демократію. Звісно, нинішні часи потребують жорсткості. Але це? Як, чорт забирай, з цього виплутуватися?"

     Ханс Розенфельдт, (1964) і Мікаель Юрт , (1963) - двоє шведських письменників і двоє друзів, які пишуть і окремо, але не цю серію про Себастіана Бергмана, яку, до речі, екранізовано як міні-серіал. Розенфельдт відомий у світі перш за все як творець нашумівшого серіалу "Міст", адаптованого декількома країнами. А Юрт більш відомий як сценарист і письменник кримінального жанру.

     В часи засилля кримінальних детективів важко знайти щось дійсно вагоме, бо всі ноти вже записані, а всі літери придумані. Але. Скандинавські автори це те, що може врятувати цей жанр, бо це майже те єдине, що ще свіже для нас, не клішоване і інше, просто інше. 

     Випадкова туристка знаходить шість скелетів в горах. Четверо дорослих і двоє дітей. Група шведських поліцейських із Себастіаном Бергманом в команді визначає, що похованню 6 років і починає розшукувати ймовірних зниклих. Афганська емігрантка розшукує свого зниклого чоловіка за допомогою журналіста місцевої газети. Ці дві справи пов'язані? Але як? Коли розслідування поліції заходить у глухий кут вони розуміють, що ця справа більша за 6 трупів у горах. Ця справа - безпека країни.

     Ця книга - третя з серії, і мінус у тому, що в третій книзі розповідається про попередні, тому почати читати з початку не вийде. Головний герой - стандартний для жанру 50-літній одинак-гівнюк, якого не дуже люблять, хоча й поважають колеги, а жінки від нього просто в захваті. Єдине, що я пролистувала в книзі цілими сторінками - внутрішні роздуми й переживання Бергмана щодо його особистого життя, яких було ну дуже багато. Ну і 4 сюжетні лінії це багато, тому готуйтеся запам'ятовувати імена. Але в цілому книга гарна своєю небанальністю і хорошим стилем письма. В кінці ви здивуєтесь, а це вже точно показник якості.

     "Настали нові часи, тепер першочерговою задачею тих, кому належало захищати країну,  стала боротьба з тероризмом та екстремізмом. Вони раптом стикнулися з невидимим ворогом без воєнної форми, і правила гри змінилися. Таємниці стали масштабнішими. Методи грубішими. Відкрите суспільство стало закритим, і під кінець створена таємницями отрута стала проникати назовні".

     "Мехран обережно прийняв телефон. Він здався йому важче, ніж був. Повний розбитих мрій і розтоптаних надій. Вони залишилися в нього".

Літній будиночок

Сесіліє Треймо - "Літній будиночок"/ Cecilie Treimo - "Sommerhuset", 2013.

     "На фото поруч із батьком Ізабель побачила дівчинку. Та була трохи молодша - десь близько шести, - з майже чорним волоссям і темними очима. На голові - індєйська пов'язка з пером".

     Сесіліє Треймо, (1976) - норвезька письменниця. За роман "Літній будиночок" отримала престижну літературну премію.

     Сьогодні я хочу вам розказати про мою норвезьку знахідку. Дванадцятирічна Ізабель з молодшою сестрою проведуть тиждень у літньому будиночку бабусі і дідуся за містом. Батьки дівчат на межі розлучення, родина розпадається і бере тайм-аут на тиждень, щоб остаточно у всьому розібратися. І поки тато і мама вирішують свої особисті питання у відпустці в Іспанії, Ізабель і Урсула живуть досить безтурботним життям, попиваючи лимонад і поїдаючи бабусину випічку. Але в цій безтурботності дзвенить тривога, Ізабель починає відчувати чиюсь незриму присутність, їй починають снитися сни, в яких маленька дівчинка просить Ізабель про допомогу. Сни, закриті двері у підвал, вирізані на дереві ініціали, таємна схованка у гроті і мовчання рідних. Ключ до страшного минулого родини в руках у дівчат. 

     Це зовсім не дитяча книга, скоріше це психологічний трилер на межі містики. Поетична оповідь перемежовується сучасними, звичними нам життєвими труднощами. Це книга для тих, хто готовий думати і розбиратися, вчитуватися і знаходити. А ще для тих, хто вірить, що той, хто бореться обов'язково все здолає.

     "Ізабель не відповіла сестрі. Коли, підійшовши до дверей, вона помітила дещо  дивне, серце в неї голосно забилося. Двері з внутрішньої сторони біля замочної скважини були всі подряпані".

     "І у важкий час потрібно вміти вистояти, - казав дідусь. - І все мине. Не можна, щоб труднощі затуляли собою найголовніше. Якщо це пам'ятати, то багато що можна здолати". 

     " - Знайди ключ, - прошепотіла вона, глягувши на Ізабель своїми великими, темними, сумними очима. Потім стало зовсім темно, і дівчинка щезла".

Як я вирішила померти від щастя

Sophie de Villenoisy - "Joyeux suicide et bonne année!"/ Софі де Вільнуазі - "Як я вирішила померти від щастя", 2016.

     "Самотність - це потворно, брудно і сумно, від неї дурно пахне, і її ніхто не хоче помічати".

     Софі де Вільнуазі, (1968) - французька письменниця, сценарист і журналіст. Мешкає в Парижі.

     Що не кажи, а парижанки вміють жити з шиком. От, наприклад, Сільві Шабер - в 45 років вона вирішила, що з неї досить і одного дня просто прикупила собі могилку на тихому французькому пагорбі з планом покінчити з життям під Різдво. Ну а що? Однаково вона самотня, ані чоловіка, ані дітей вона не має, друзів теж особливо не видно, тварини і тої вдома не тримає. Якби ж ще була гарна, але і тут промах - вона сутула пласка брюнетка з неслухняним волоссям і комплексом неповноцінності. Звичайний будній день в неї це робота і розчинний суп з йогуртом на десерт на самоті. Ну але ж наостанок треба хоч комусь виговоритись і Сільві вирішує піти до першого-ліпшого психотерапевта, щоб розказати йому про свій "різдвяний" задум. Все йде за планом, доки психолог не дає Сільві завдання, які вона має виконати за час, що вона залишила собі.

     Якщо подивитися мій список прочитаних книг, то легко можна подумати, що його ведуть дві людини: одна серйозна, з інтересом до документалістики, а інша читає оце за дві поїдки у метро. Все просто - мозоку теж треба відпочивати, і цей короткий роман підходить для цього якнайкраще! На обкладинці роман порівнюють з Бріджет Джонс, частково вони праві, на початку книги в мене в голові не переставала грати All by Myself, але частково і ні. Поясню чому. Бріджет в свої 30 з гаком шукала баланс в собі і путящого чоловіка. Сільві ж шукала сенс жити, просто причини, щоб продовжити й надалі коптити повітря. До того ж Сільві більш старша, і все-таки парижанка, а їхній лайфстайл це далеко не лондонський, тут все чарівніше. Щодо сюжету - його не можна вважати банальним лише через одну-однісіньку сцену. Один-єдиний момент у кінці книги, який витягує геркулесовою рукою цю книгу з попсової літератури для здичавілих і нещасних дамочок. Декілька разів ви навіть можете посміхнутися, або, якщо маєте більш розвинуте почуття гумору ніж у мене, то будете сміятися вголос, якщо  яскраво уявлятимете усі комічні ситуації, в які потрапить головна героїня. А це вже неабиякий здобуток для книги, коли вона викликає такі емоції.

     "Дістаю чекову книжку. Таких дорогих подарунків я собі, коханій, ще не робила. Одні бавлять себе прикрасами, сеансами талассотерапії або круїзами, а інші - могилками. Самий що не є особистий подарунок, шкода тільки, що його не можна гарно загорнути".

     " - Працюю в торговому відділі одного маленького видавництва, випускаємо різні путівники. А ти?

     - Я? Я без білизни!

     - Що?

     Це хіба я сказала? Мене паралізовує страх. Я занадто швидко випила келих вина, а до нього, між іншим, пропустила кілька стопок горілки для хоробрості. Він розчув. Звісно, розчув".

Спитайте північнокорейця

Daniel Tudor - "Ask a North Korean"/ Деніел Тюдор - "Спитайте північнокорейця", 2017.

     "Я впевнений, що нинішні обговорення об'єднання занадто багато уваги приділяють економічним питанням і недостатньо - поясненню того, що окрім всього іншого, воз'зєднання - це сумісне життя".

     Деніел Тюдор, (1982) - британський журналіст і підприємець. Зараз мешкає в Сеулі.

     Що керувало мною при виборі книги? Перш за все прагнення поглибити свої знання щодо найзакритішої країни світу і схожість ситуації з нашою країною, а точніше окремими її регіонами. Книга представляє собою інтерв'ю з сімома північнокорейськими біженцями. Дехто з них живе в Сеулі, хтось у Нью-Йорку, а хтось і в Лондоні. Чому ніхто з них не живе в Китаї? Вони б, може і раді, але уряд Китаю ловить їх і відсилає назад у Півн.Корею, а це означає для них вірну смерть. Питання їм задають дуже різні - від "чи насправді північні корейці підтримують уряд" до "як фарбуються і що носять північнокорейські жінки". Ви дізнаєтесь, що голод досі переслідує країну, що всі, хто не живе у Пхеньяні, бореться аби вижити, що обов'язковий строк служби в армії 10 років, що електрику дають лише на декілька годин у вихідні, доріг нема, виїжджати з міста суворо заборонено, а мобільний телефон коштує стільки, що дуже обмежена кількість людей може собі його дозволити, а якщо й може, то носить його просто так для статусу, бо дзвонити комусь вартує грошей, яких просто нема. Вам розкажуть, як солдати помирають в армії через голод і жорсткі тренування, як жінкам заборонено носити довге волосся, як молоді корейці таємно переглядають південнокорейські серіали на ЮСБ-накопичувачах, ризикуючи власною свободою, як слухають південнокорейську музику в закинутих будинках, але так тихо, щоб не привернути увагу агентів Міністерства Охорони і не потрапити за грати. А ще вам скажуть, що молоде покоління не так вже й вірить пропаганді на відміну від покоління старшого, воно хоче змін, але без підтримки ззовні вдіяти нічого не може. 

     Всі біженці розлучені зі своїми родинами, їм гірко усвідомлювати невизначеність строку їхньої розлуки, їм важко на чужині. В тій самій Південній Кореї до них відносяться з упередженням, їм важко знайти роботу, платять їм значно менше, обговорюють за спиною, підозрюють у шпигунстві. Все це проходили і ми (донеччани/луганчани) певною мірою, але я вірю, що ми скоро об'єднаємось. Нам варто буде згадати, що ми один народ з одною історією і спільним майбутнім. Інакше все закінчиться так, як описано в цій книзі.

     "...група дуже бідних людей увірвалась на державну фабрику, щоб вкрасти їжу, - можливо, це найбільш розповсюджений злочин у Північній Кореї. Їх упіймали і присудили до публічної страти. Хоча їх мали звинуватити всього лише у грабіжі, їх судили за звинуваченнням у підготовці повстання проти північнокорейського уряду. Після страти члени їхніх родин були насильно виселені у сільську місцевість". 

     "Південна Корея просто хоче уникнути воз'зєднання. Це тому, що південні корейці бояться потенційного податкового тягаря і того, чим може обернутися життя пліч-о-пліч з північними корейцями. Тому я впевнений, що для південнокорейського уряду і неурядових організацій важливо докласти зусиль для зміни відношення південних корейців. Південні корейці повинні без упередження відноситися до життя з північними корейцями, а особливо розуміти, що об'єднання наближається і воно буде, незалежно від того, чого вони хочуть".

     "В Північній Кореї давно існує закон о винуватості за ознакою наявності зв'язків, і вона карає свій народ відповідно до нього. Я не можу уявити собі будь-який інший уряд, який би застосовував таку дику і жорстоку систему. Коли я жив у Північній Кореї, чиясь втеча неминуче вела до того, що його родина, у тому числі далекі родичі, будуть заарештовані і відправлені до табору. Через цей варварський закон ніхто у Північній Кореї навіть не думав протистояти уряду реальними діями".

Жінка у дзеркалі

Ерік-Емманюель Шмітт - "Жінка у дзеркалі"/ Éric-Emmanuel Schmitt - "Le Femme au miroir", 2011.

     " - Вона права, коли передрікає мені складнощі в майбутньому. Але що найважче? Страждати, роблячи те, що що не подобається, або страждати заради того, аби робити, що подобається?"

     Ерік-Емманюель Шмітт, (1960) - сучасний французький письменник, драматург, філософ. Живе у Брюсселі. В Україні відомий передусім книгою і п'єсою "Оскар і Рожева Пані",  де головну роль виконує Ірма Вітовська-Ванца.

     Якщо бути чесною, то три книги Шмітта я читала. Але то були драматичні твори,у той час як "Жінка у дзеркалі" - роман. Тим не менш до стиля автора я була готова. Зацікавила перш за все назва у купі з обкладинкою. Відкривати нове у "старих" авторів? - кличте мене! Отже.
     Три жінки. Три історії. Три долі. Середньовічна Бельгія, Австрія початку 1900-х і наш час. Анна думає, що любить хлопця і її віддають заміж, але згодом вона відкриває в собі любов до всього сущого, в першу чергу до божества природи. Ханна думає, що зможе покохати свого чоловіка і вести світське життя у богемному Відні, але починає розуміти (не без допомоги З.Фрейда), що це не її свідомий вибір. І Енні, надпопулярна голівудська акторка, яка сплутала кіно і реальність. Три жінки, такі різні і такі далекі у часі одна від одної. Але дещо їх таки об'єднує.
     Все-таки стиль Шмітта не для мене. Читалось з натиском, бо ж треба прочитати і дізнатися врешті-решт як закінчаться історії. Не цього я очікувала від книги, мені завжди чогось бракувало. Якоїсь іскри, якогось "бам!", але ні. Все повільно, розтягнуто і меланхолійно. Забагато чоловічого в книзі, жінка б так не написала, не сказала, не подумала. Самі сюжетні лінії обрані якось дивно, діалоги такі натягнуті...Мені хотілося читати тільки одну історію з-поміж усіх, інші я "мучила". Але от закінчення історій цікаві, сильні. Це, певно, одна з тих книг, яку варто читати тільки заради кінця, бо останні 10 сторінок можливо й компенсують весь витрачений час на неї. Читати чи ні вирішувати вам, я можу лише сказати, що якщо ви любите книги Даніели Стіл, то вам однозначно сподобається й ця.

     "І тільки санітар Ітан розумів, що тривалий стан розгубленості під час перебування Енні в клініці, ранкові панічні атаки, гостра тривога, нічні страхи змушували її кричати, скаржитися на нестерпні болі, вимагати додаткової дози морфіну. Він помітив її прагненння піти від дійсності, вміння майстерно ухилятися від розпитувань, мовчання, в якому тонули відповіді, її здатність зберігати недосказанність".

     "Їй була огидна думка про можливість торгу з Богом. З дитинства бачила вона одне й те саме: грішників, які обіцяли виправитися в обмін на милість; людей, порочних, згодних на покаяння за умови, що Бог змилується. Але самим непристойним здавалося їй відпущення гріхів: люди благочестивими діяннями - молитвами, мессами, пожертвами - купували скорочення свого перебування в чистилищі".

     "Я не вмію бути сучасною жінкою. Мене так мало цікавлять питання статі, чоловіки, діти, прикраси, мода, кухня і...моя власна незначна персона. Жіночність потребує поклоніння собі, своєму обличчю, фігурі, волоссю, наружності, але кокетство чуже для мене".

Жінка з паперовими квітами

Донато Каррізі - "Жінка з паперовими квітами"/ Donato Carrisi - "La donna dei fiori di carta", 2012

     " - Справді? І кому ж на цей раз я маю врятувати життя? - запитав Якоб Руман.

       Сержант відповів без найменшого сарказму:

       - Ворогу".

     Я давно зрозуміла, що зимою, аби уникнути книжкових розчарувань, потрібно йти протореною стежкою, тобто знайомими авторами. Донато Каррізі з тих, в кому я не сумніваюся. Хіба що на цей раз я читаю в нього не детектив, а історичну новелу. 

     Перша Світова війна, засніжена гора Монте-Фумо, з одної сторони австрійці, з іншої -  італійці. Ця гора - останній форпост австрійців, які з останніх сил утримують цю позицію. Якоб Руман - австрійський військовий лікар. Людина, що робить все можливе для порятунку своїх солдат в надскладних умовах. а ще він записує в маленький чорний нотатник останні слова помираючих, віддаючи таким чином їм останню шану. Після одного з боїв до Якоба приходить командир і наказує йому розговорити полоненого італійця. Якщо полонений зізнається, що він офіцер і назве своє ім'я, то вдасться обміняти його на австрійське командування. Але все не так просто. Італієць ще не сказав ані слова. Якоб Руман не військовий, не психолог, а лише лікар. В них є часу до ранку, тобто лише декілька годин. Якщо італієць не заговорить - його розстріляють.

     Хто сказав, що книги про війну це лише суцільні бої і сльози? Забудьте. Це ще й про "подумати". Всю книгу я думала: "ну окей, а де ж тут про жінку, де паперові квіти, коли хоч щось з цього з'явиться?" І коли я вже прочитала, коли переосмислила все з самого початку, то виявилося, що жінка з паперовими квітами в книзі взагалі-то хедлайнер, і все крутиться коло неї. Уявіть! Скажу так - сенс читається між рядків, осяяння не на поверхні, але коли ви до нього дістанетесь, то усміхнено-замріяний вираз обличчя вам гарантую секунд на 10. Каррізі врахував все, бо в книзі і про людей, і про історію, і про мрії, і про поклик. Мені за атмосферою книга відсотків на 37 нагадала фільм "Шоколад" з Жюльєт Бінош. Тож якщо вам хоч трохи сподобався сюжет чи як я описала книгу - читайте, читайте і все.

     " - Ця історія починається з сірника, - сказав італієць. - Вона така ж тендітна, як сірник, та як, втім, і історія кожного з нас.

        Якоб Руман повернувся за стіл:

        - Так що там за три питання?

        - Хто такий Гузман? Хто такий я? І хто був тим чоловіком, хто закурив на "Титаніку"?".

     "Так, це насправді було занадто. І Гузман раптом поспівчував хлопцеві. В людини можна відібрати все: повагу, честь, гідність. Але якщо вбити його мрію - це кінець",

     "Але у будь-якому випадку як все ж таки дивно, що люди, єдині створіння, які усвідомлюють, що їм дароване життя, вічно шукають нові способи, аби один одного знищити".

Бал-маскарад

横溝 正史 - 仮面舞踏会 / Сейсі Йокомідзо - "Бал-маскарад"

     " - Вам знайома назва "Бал-маскарад"?

       - Ти про оперу?

       - А що, є така опера?

       - Це шедевр Верді. З чого раптом ти про це заговорила?

       - Я не про оперу. Я десь читала, що весь світ - суцільний бал-маскарад. І чоловіки, і жінки - усі носять маски. Велика людина написала ці слова. Мене вони просто захоплюють".

     Кінозірку Тієко Оторі вже називають чорною вдовою, бо вже третій її колишній чоловік загинув. А може його вбито? Минули роки, а чорні хмари вже нависли над новим коханим Тієко. Чи встигне приватний детектив Коске Кіндаіті відвернути злий рок? І чи зрадіє він своїй перемозі?

     Для хорошого японського детективу час завжди знайдеться, особливо якщо автор - Сейсі Йокомідзо. Я вже читала його "Селище восьми могил" і "Клан Інугамі", тому завзято взялася читати цю, укладач Борис Акунін розчарувати не може. Початок 1960-х, японське економічне диво в розпалі, як і мода на усе західне. Кінематограф, телебачення, музика  процвітають як ніколи. Знайшла своє місце під сонцем і Тієко Оторі, акторка і місцева зірка, яка своєю красою зводить чоловіків з розуму. Але не було б цієї книги, якби все було так  ладно. Вже троє колишніх чоловіків  Тієко померли при загадкових обставинах. Співпадіння це чи ні дізнається детектив Коске Кіндаіті, якого попросили зайнятися цією справою. Кому вигідна смерть молодих чоловіків? Хто так довго бажає зла популярній акторці? І як до цієї справи відноситься загадка з розкладеними сірниками?

     Одразу скажу - заведіть зошит і записуйте туди імена героїв, бо їх багато і в кожного як на зло є ім'я і прізвище :) Я не записувала, але мозок мій трохи кипів. В іншому ж мінусів я не знайшла, книга типовий класичний японський детектив, чоловіча японська версія творів Агати Крісті. Сюжет не заїжджений (хоча саме в Крісті є схожа книга, назву казати не буду, бо вгадаєте вбивцю), обставини класичні, герої типові для того часу, загадка в стилі "ніколи не здогадатись". Мій вирок - однозначно читати. А потім дивитись. А потім знову читати інакшу книгу Йокомідзо. а потім знову дивитись екранізацію. А потім знову чит...

     "На твердій чорній покришці запасного колеса лежав розчавлений коричневий метелик, схожий на інкрустований перламутром фамільний герб".

     "Коске Кіндаіті звернув увагу  на те, що сірники  не просто випали з коробки, а були розкладені в певному порядку. З двадцяти одного сірника сім були з червоними головками, а чотирнадцять - з зеленими, причому чотири сірники з червоними головками були надломлені, а три залишились цілими, половина сірників з зеленими головками також були надломлені, ніби злочинець або сам загиблий хотіли щось пояснити з їх допомогою".