Вулиці Києва

 

Стефан Машкевич - "Улицы Киева. Ретропутешествие"/Стефан Машкевич - "Вулиці Києва. Ретроподорож"

Вид-во Фоліо, 2018

     "Вулиці можуть дуже багато розповісти - потрібно тільки вміти їх запитувати..."

     Якщо думаєте, що довго не було моїх відгуків, то правильно думаєте. Я хворіла, але мені вже легше і я навіть спеціально з'їздила на Софійську площу для гарного фото. Сьогодні я вам розповім про книгу, яка відкрила мені багато цікавих фактів про місто, в якому я живу.

     Київ. Місто з тисячолітньою історією зі своїм поглядом на світ. Але всяке місто роблять люди, вони наповнюють його, роблять йому на благо, живуть у ньому і помирають за нього. Книга напевно більше про людей та їхню історію. Історію перейменувань давніх вулиць, історію бруківки, київської цегли та історію людської пам'яті. Когось місто вшанувало, назвавши вулицю на його честь, комусь віддало цілу площу, а когось забуло. Не з власної волі, а через скороминущу політику. Вже зараз, коли повернуто більшість історичних назв, люди не розуміють чому вулиця має таке ім'я, на честь кого вона названа. І щоб такого не сталося з вами, ви маєте прочитати цю книгу. Особливо якщо живете в Києві як я.

     "...тоді вулицю й перейменували на Боричів узвіз, яким вона була в давнину і по якому Перун був скинутий у Дніпро".

     "Поштова площа раніше була відома також як Різдвяна площа (від назви церкви, що стоїть на ній - Церкви Різдва)..."

     "Набережно-Хрещатицька вулиця раніше називалась... Хрещатиком. Вона починалася з Подолу і закінчувалась поблизу берегів історічної ріки Либідь. Коли у першій третині ХІХ ст. нинішний Хрещатик почав оформлюватися як головна вулиця міста, наву колишньої його частини, що на березі Дніпра, доповнили - і так вона перетворилась на Набережно-Хрещатицьку".

Танго смерті

 

Юрій Винничук - "Танго смерті", 2012.

Вид-во Фоліо.

     "Рука зі смичком торкається скрипки, і лунає мелодія танґа. Тепер гавкіт собак і людські голоси змушені прориватися крізь цю мелодію, та не тільки крізь мелодію, але й крізь спів - четверо чоловіків співають щось тихо-тихо. А потім рука одного з них тягнеться до в'язанки гранат..."

     Юрій Винничук (1952) - український  письменник, журналіст та редактор. За роман "Танго смерті отримав премію "Книга року BBC" за 2012 рік. 

     5 років - добрий час для книги, яка, як і добре вино, має настоятися і подихати. Саме стільки років в мене ця книга і нарешті я можу сказати, що прочитала її. Художній твір, в якому вигадка межує з історією змушує думати, що можливо таке справді могло бути - у сусідньому дворі, місті, або ж в іншому житті...

     Четверо хлопців дружать змалку. Їхні батьки загинули в трагедії Базару, зі спільного маючи тільки любов до України, бо один з них - українець, другий - жид, третій - поляк, а четвертий -  німець. Довоєнний Львів зачаровує колоритом і казковістю. Але настає велика війна. Хлопці переживають різноманітні пригоди, закохуються, навіть воюють, не полишаючи один одного в біді і не зраджуючи дружби. Аж тут книга переносить нас у наш час, до пана професора, який вивчає давний світ людей Аркануму, які вірили в те, що душа людей за певних обставин може переселитися...

     І хоч я тільки нещодавно повернулася зі Львова мене знову потягнуло туди. (Можливо в минулому житті я жила у Львові?) Закриваючи очі, я бачу, як оживають герої роману: як пані Голда кричить, що треба допомогти готувати, бо ж Іда виходить заміж, як Орест повертається додому зранку ледь посвітлілими вулицями, як Люція варить конфітури для свого коханого Яся...Скільки їх лишилося там? У спогадах, на фотокартках, на написах могил... 

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Оркестр Янівського табору смерті - табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією.

     "Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з "Книги Смерті" виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій".

     "...а потім прийшли німаки і сказали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: "Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує того дричити!", альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутчше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною і казав: "Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене з летаргійного сну збудили".

     "- Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?

      - Моє? Я собі ще не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.

      - Псевдо! - гаркнув вуйцьо і насупив брови.

      - Добре, най буде Хрін.

      - Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел...

      - Тоді - Морква.

      - Здурів? Яка, в сраку, Морква?

    - Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка... - Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: - Пастернак, Гарбуз...

      - Тпру! - спинив мене вуйцьо. - Най ті хрін - будеш Гарбузом".

Просто Маса

Борис Акунин - "Просто Маса"/ Борис Акунін - "Просто Маса".

Вид-во: АСТ, 2020.

     "На одному страху жодна влада довго триматися не може, навіть найжорстокіша. Для її міцності їй потрібно дещо більше - щось безтілесне, що вражає розум. Щось заворожуюче".

     Ніколи не почувалася так піднесено і ось це знову сталося. Нова книга Акуніна в мене і це неймовірне відчуття, так, ніби книга повернулася додому. В продовженні циклу про Фандоріна тепер (потрібен час, щоб змиритися) немає Фандоріна за відомих причин. Масахіро Сібата (можна просто Маса) пливе до берегів рідної Японії після того, як його названу Батьківщину захопили червоні і вщент сплюндрували її. Йому боляче дивитися на країну, рани якої смертельні, тому він з надією відшукати давно забутий шлях пливе до краю своєї молодості. Заводячи дивні знайомства і заснувавши згодом своє детективне агентство, Маса опиняється у патовому положенні. Про допомогу просять японський уряд, червоні, білі, якудза та прості японці, які зіграють велику роль у житті Сібати. Кому допоможе Маса? До якого табору приєднається? І чи відгадає він загадку всього свого життя?

     446 сторінок задоволення, ось що ви можете тримати в руках, як придбаєте цю книгу. Це книга про душу Японії, її вибір і напрямок розвитку. Кольорові репродукції картин відомих японських художників дозволять ліпше уявити тодішній світ і тодішнє уявлення про красу, а досконале знання автором історії та культури Японії робить книгу унікальним надбанням сучасної художньої літератури. 

     "Якщо стає забагато свободи, кожен належить сам собі і повинен вирішувати усе сам, народ починає горювати за неволею, коли усі разом і хтось вирішує за тебе. Тому що людина - істота стадна. Без свободи жити може, без порядку - ніяк".

     " - Або ти за них, або за нас. За кого ти - за трудящих або за кровопивць? За робочих і селян або за поміщиків та капіталістів? За голодних чи за жирних?

      "А чого це ви позбавилися від поміщиків з капіталістами і все одно голодні?" - спитав би Маса, якби з запальними революціонерами був сенс сперечатись". 

     "Ефекту було досягнено. Сандайме і Баба повелися однаково: насупили брови і подалися вперед. Хочеш, щоб японський служивий і японський бандит тебе уважно слухали, - скажи, що їхня честь та їхнє добре ім'я під загрозою".

Голова з площі Пігаль

Андрій Кокотюха - "Голова з площі Пігаль", 2020.

Вид-во Фоліо

     "Дверцята з пасажирського боку відчинилися. Хтось невидимий викинув на бруківку згорток - круглий предмет, замотаний у якусь велику шмату..."

     Восьма книга! Восьма книга серії вже в мене, прочитана і стоїть на поличці поряд зі своїми різнокольоровими сестрами - хіба не щастя? Історія Климентія Кошового продовжується.

     Париж, 1923 рік. Велику війну закінчено, а разом з тим закінчено поділ територій, згідно з яким Київ це Російська імперія, а Львів - Польська Республіка. Кошовий опинився у Парижі, де змушений жити як апатрид, підробляти сторожем у вар'єте і жити з думкою про втрачену надію на незалежність своєї країни. Після невеличкого інциденту зі стріляниною Кошового розшукує адвокат пані Лоран, яку підозрюють в жахливому і жорстокому вбивстві, а саме в тому, що вона відтяла голову власному чоловікові. Яке діло до неї Кошовому? Повне ім'я жінки - Магда Богданович-Лоран. 

     Український ретро роман - це просто знахідка для людей, які люблять детективи на тлі українських історичних подій. Київ, Львів, Перша світова, а згодом і Париж очима українця того часу. Розслідування нетрями європейського міста, яке потопає в мігрантах, бандитських бандах і скалічених душах. Серед них усіх Кошовий має знайти справжнього вбивцю і в нього є на це лише 3 дні.

     "- Ви когось або щось шукаєте. Без мене навряд знайдете. Voilá: ви шукаєте мене. Тут, довкола, скільки не візьми, куди не глянь, куди не кинь, всі знають Батара. Шукають, як щось треба. Ну, а Батар знає всіх, усе й про все. Кого-чого не знає, те легко виправити.

      - Я мав друга, який при першому знайомстві сказав щось подібне. Половина міста знає його, іншу половину - він".

     "Я француз, месьє Кошові, а нас вражають, навіть розчулюють певні історії. Француз не зрозуміє іншого француза, яущо той не дасть змоги чоловікові побачити кохану жінку".

Зім'ята постіль

 

Франсуаза Саґан - "Зім'ята постіль"/ Françoise Sagan - "Le lit défait", 1977.

     "...він подумав, що ніколи в житті не звикне до неї, а значить ніколи, ніколи в житті не розлюбить".

     Франсуаза Саґан (справжнє ім'я Françouse Quoirez) - (1935-2004), французька письменниця і драматургиня, якій ще за життя дали прізвисько "чарівний маленький монстр". Прославилася у 18 років, коли вийшов її дебютний роман "Добридень, смутку".

      Не знаю чим я керувалася при виборі цієї книги. Можливо хотіла почитати про красиву і наближену до класики історію кохання, де вона така вся неприступна, а він такий весь Марлон Брандо у Трамваї Бажання. Але в книзі все зовсім навпаки...

     5 років тому амбітна акторка Беатріс дозволила бути з собою молодому страховому агенту Едуару Маліграссу. Пройшли роки і тепер Едуар успішний письменник, п'єси якого ставлять по всьому світу, його ім'я на устах не тільки в Парижі, але й в Америці. Беатріс же продовжує грати ролі у стрічках категорії Б і подеколи тріумфує на сцені театру.  Їхня зустріч буде роковою. Ролі роздано, залишилося лише правдоподібно зіграти їх.

     До останньої сторінки я сподівалася на інакше закінчення. Але зараз, згадуючи все написане, я розумію, що іншого фіналу бути не могло. Вродлива і примхлива акторка, для якої бути з одним чоловіком це восьме диво світу і чуттєвий письменник, все життя якого - суцільна самопожертва, хто вони один для одного? У читача буде можливість більше дізнатися і можливо зрозуміти в якійсь мірі обох закоханих і зробити свій висновок, з яким навряд чи погодилась би автор роману. Письменник і акторка. Як довго вони пробудуть разом? Хто кохає, а хто дозволяє себе кохати і які несподіванки чекають на кожного? Відповідь є на першій і на останній сторінці.

     "Він відчув жах. Едуар злякався незнайомої жінки, ніжної, жалісливої незнайомки, так не схожої на варварського ідола, якому він поклонявся. Але Беатріс швидко заспокоїла його.

      - Я плачу про себе, - сказала вона, - як завжди. Не хвилюйся".

     "Однак, - розгублено подумала вона, - я ж не закохана в нього по-справжньому. Я завжди знала, що ця субота настане, і мені не здавалося, що час йде надто повільно... Тоді звідки це запаморочливе хвилювання і несамовитий голод, якщо немає апетиту, як такого?"

     "Кожен в своєму стилі, але і він, Едуар, і той самий Рауль або його літобробник розповідали одну й ту саму історію: все те ж одвічне благання, той же жах і та ж вимога: не кидайте мене одного! І немає сенсу шукати щось нове".

Царство льоду

Хемптон Сайдз - "Царство льоду. Велика і жахлива експедиція U.S.S. "Жаннетта"/ Hampton Sides - "In the Kingdom of Ice", 2014    

     "Нехай безкрайні сніги стануть їм пухом, а люті полярні вітри розносять їхню скорботну пісню крізь століття".

     Хемптон Сайдз (1962) - американський історик, письменник і журналіст. Відомий своїми грандіозними роботами на історичну тему. Писав для таких журналів, як National Geographic, The Wall Street Journal, Esquire, The Washington Post та багато ін. 

     Я довго відкладала цю книгу. Чесно. Періодично гортаючи свою електронну бібліотеку і натикаючись на обкладинку, взважувала всі "за" і "проти", і кожного, КОЖНОГО разу відкладала, просто боючись не подужати емоційно. Сьогодні я її закінчила і готова поділитися з вами своїми відчуттями, думками і враженнями.

     Людство завжди прагнуло знати більше. І коли у кінці 19 століття питання "а що там за обрієм" набуло особливої гостроти - вони вирішили відправити експедицію аби дістатися Північного Полюсу.

     Коли питання з експедицією було остаточно вирішено - постало людське питання. Капітан Джордж Делонг особисто підбирав команду на корабель, який було названо "Жаннетта". 32 людини, які добровільно погодилися бути першопрохідцями, вирушили на пошуки нового шляху на північ і...корабельна аварія, дрейф паковим льодом, сніжна сліпота, люті шторми і морози, божевілля і голод, відчай і надія, непоступливість і впертість... 

     Ці декілька років експедиції увійшли в історію світу завдяки мужності і героїзму команди. Це історія про силу духу, вихід за межі людських можливостей і справжній героїзм. Це книга-потрясіння, книга-струс, книга-вибух у вашій голові. Ви маєте знати цю історію. Після неї ваш світогляд зміниться назавжди.

"Жаннетта"

капітан Джордж Делонг

     "Делонг світився від гордості за своє судно і моряків. "Я усім серцем відданий нашій цілі. Ми не зупинимось, допоки "Жаннетта" не вийде з ладу і не падемо ми самі...В нас чудова команда, чудова їжа і чудовий корабель. Думаю, що ми маємо все необхідне, аби дерзнути і перевірити, що під силу людині".

     "В них на обличчях не читалося ані радості, ані печалі - тільки рішучість, непоступливість і гордість".

     "На честь Делонга назвали гірський хребет на північному заході Аляски, а також два корабля. В Росії декілька островів відомі під спільною назвою острів Делонга...

      ...Сьогодні медаль Джорджа Мелвілла вважається найвищою флотською нагородою в США за досягнення у морській інженерії".

Меморіал на честь команди "Жаннетта", Нью-Йорк

Полліанна

Елеонор Портер - "Полліанна"/ Eleanor Hodgman Porter - "Pollyanna", 1913.

     "Знаєш, коли звикнеш шукаєш чому б зрадіти, іноді знаходиш ніби само собою. Ось і зараз так вийшло. Якщо постаратися, то майже у всьому можна відшукати що-небудь радісне і хороше".

     Елеонор Портер, (1868-1920) - американська письменниця, яка всього за кілька років письменницької кар'єри створила 4 томи коротких оповідань і 14 романів для дітей та дорослих.

     О, скільки разів я зустрічала відгуки на цю книгу у різних соцмережах! Якийсь час вона переслідувала мене скрізь, потім взяла тайм-аут аж до минулого тижня, коли цю книгу порадила мені колега з роботи. І тут я зрадила своїм правилам і здалася в полон культовій дитячій книзі. 

     Місто Бедінгсвіль - звичайне провінційне місто Америки початку 20ст.: багаті й бідні, жіночі благодійні збори, церква по неділях і нудьга, нудьга, нудьга. Міс Поллі - доволі забезпечена жінка, яка мешкає в багатому маєтку зовсім одна (за винятком прислуги). Репутацію вона має бездоганну, хоча сувора і жорстка без міри. Але з учора вона сама не своя, бо сьогодні до неї жити приїжджає племінниця Полліанна, яку міс Поллі ніколи не бачила.

     Місцями стиль письма нагадував мені книгу про Мері Поппінс - легко, просто і з мораллю. Дівчинка-сирота з її "грою в радість", оптимізмом і вмінням розтоплювати кригу в серцях людей не може не подобатись читачу, особливо молодшої вікової категорії. Книга вчить добру, турботі, вірі в себе і людей і найголовніше - радості. Купіть цю книгу своїй дитині.

     "...але потім я згадала, що ненавиджу дивитися на свої веснянки, і тут же зраділа, що не маю дзеркала. Ну, а коли я подивилася у вікно, то вид з нього мені так сподобався...І стало зовсім добре. Розумієте, Ненсі, коли шукаєш, чому б зрадіти, про все інше якось менше думаєш".

     "-Тітонько Поллі! Коли ж я буду жити? Ви зовсім не лишили мені часу!

      - Жити? Не розумію, що ти маєш на увазі, дитино? Ти живеш, чим би ти не займалась.

      - Так, так, тітонько Поллі! Звісно, весь час доки я буду займатися, я не перестану дихати або рухатися. Але це не означає, що я буду жити. Адже коли я сплю, я теж дихаю, але я ж не живу.  Коли я кажу "жити", тітонько Поллі, я маю на увазі, що я можу робити те, шо схочеться".