Не плач, Тарзан

Катаріна Масетті - "Не плач, Тарзан" / Katarina Mazetti - "Tarzans tårar", 2003

     "Справа була от у чому. Коли береш, потрібно давати щось натомість, інакше загрузнеш у боргах".

     Я давно шаную творчість Масетті (див.відгук "Сімейна могила"). Тільки їй властиве вміння поєднувати комічне з трагічним неабияк "бере" читача і плутає його, змішуючи грішне з праведним. Це мені і подобається. Ще подобається те, що вона описує життя простих людей без витребеньок  і захмарних казок, описує ситуації, в яких був кожен хоча б раз, і, мабуть тому вона така близька своїм читачам. 
     Головні герої цього роману - вчителька малювання на пів-ставки Маріана і успішний бізнесмен Янне. Янне їздить на ламборгіні, крутиться у вищих колах і живе сам для себе. В той час, як Маріана ледь зводить кінці з кінцями, а на додачу має двох малолітніх дітей і чоловіка-шизофреніка. Починається все з того, що Маріана буквально падає на голову Янне, невдало впавши з тарзанки. А закінчується...А невідомо чим закінчується, бо Масетті майстер ставити три крапки. Нам лишається лише спостерігати за дуже непростими і специфічними стосунками, поки вони тривають. Кому з них вони принесуть задоволення, а кого розтопчуть? Що спільного в цих людей і як віднесеться до них життя? На жаль, на ці питання ніхто не має відповідей.
     Автор як завжди не поскупилася на колоритних шведів в своїй книзі. Чого вартий трудовик Йонте, з ногою, яка не випрямляється; Єнні, мати-одиначка, яка шукає своє щастя на сайтах знайомств; Шарлотта, високопосадовець в ЄС, яка вирішила змінити своє життя, etc. Окремий плюс роману в тому, що в ньому п'ятеро оповідачів, що дозволяє нам бачити історію з різних ракурсів, а саме: Маріана, Янне, Біллі (син М.), Белла (донька М.) і Міке (чоловік-шизофренік М.). Сама по собі книга не велика, її легко можна подужати за кілька годин та і сенсу глибокого в маси вона не несе. Однак якщо замислитись, вона зачіпає важливі питання. Що таке кохання і чим воно відрізняється від звички чи відданості? Як навчитися бути щасливим? Як змінити своє життя і т.п. В головних героїв роману воно геть різне, але проблема одна - вони нещасні. Зо дня на день вони проживають своє життя, допоки воно ж не дає їм шанс і не дарує їм зустріч, тим самим пропонуючи відкритися новому досвіду. Буде важко, незвично, страшно і дивно, але варто спробувати. Бо інакше все знову піде по колу і залишиться лиш у спогадах. У спогадах про літо, тарзанку і жінку, яка впала на тебе з неба.

     "Останнім часом мені почали подобатись жінки, які дратують мене: політиканші, які розмахують руками, експерти з гендерних питань, усілякі...ну так, усілякі тітки накшталт Тарзан".

     "Я подивилась на картку: "Ян Відінг" - і все, тільки номер мобільного в самому низу. Стопудово в нього модний телефон з кольоровим екраном. На таких грають в рулетку, знімають на відео родичів і заповнюють податкову декларацію. Не перериваючи бесіди".

Повернення з Африки

Corinne Hofmann - "Back from Africa"/ Корінна Хофманн - "Повернення з Африки", 2003

     "Ти зможеш зробити все, якщо пробуєш"

     Корінна Хофманн, в заміжжі Лепарморійо, (1960) - швейцарка німецького походження, яка вийшла заміж за воїна з племені Масаі. Magnum opus - "Біла Масаі". Книга "Повернення з Африки" є другою з чотирьох автобіографічних книг про Африку. У 2005 році першу книгу Хофманн "Біла Масаі" було екранізовано.

     Мені завжди буде цікаво читати про Африку. Напевно тому, що живучи в цивілізованій країні, іноді хочеться відчути вітер пригод, запах небезпеки та велич екзотики. На цей раз я в Кенії, точніше вже в кенійському аеропорту з Корінною та її однорічною донькою Напіраі. Корінні тривожно, вона боїться, що їх не випустять з країни, але все минає добре, хоч і не без складнощів. Вони проходять паспортний контроль і нарешті сідають на літак до Швейцарії з надією, що новий день принесе їм краще майбутнє.

     Ця книга написана жінкою, яка 4 роки жила в Кенії. Якось, будучи  там у відпустці з нареченим, Корінна побачила воїна з племені Масаі, в якого закохалась, вийшла заміж і народила йому дитину. Ці події повністю описані в дебютному аавтобіографічному творі Хофманн "Біла Масаі". Наша ж книга починається з фактичної втечі автора до рідної Швейцарії. А далі зустріч з батьками, пристосування до колись звичного, а тепер такого далекого ритму життя і головне - боротьба за право залишитись в країні. 

     Читати розповідь було цікаво головним чином тому, що сюжет не є вигаданим, це справжня історія, яка сталася на початку 1990-х. Це досвід жінки, яка пройшла з дитиною на руках важкий і довгий шлях; яка не здалася і тому зараз вона та, ким є - успішна і самодостатня медійна персона.  А ще вона вважається головноою феміністкою Швейцарії! Книга безперечно корисна, в ній Корінна описує всі перепони, з якими зіткнулася вдома: проблеми з пошуком роботи, проблеми з грошима, свій довгий адаптаційний період...Та попри все вона знайшла в собі сили не тільки встати на ноги, а ще й стрибнути вище голови. "Якби мені тоді, коли я жила в саморобній хатині в глушині Кенії, сказали, що я буду відомою письменницею, я б покрутила пальцем біля скроні", - її слова зараз. А ще вона сумнівалась, що в майбутньому побачить свого колишнього чоловіка-кенійця, але побачила і навіть познайомила його з донькою. Особисто я винесла з цієї книги її головний посил - якщо вийшло в мене, то вийде і у вас. Книга заряджає мотивацією і цілеспрямованістю, вражає впертістю і стійкістю героїні. А головне, коли ви думали, що Корінна вас вже нічим не здивує, вона вирішила підкорити "дах Африки" - Кіліманджаро, про що детально напише в бонусній главі. Хочеться сказати, що нашому суспільству потрібно більше таких книжок, де жінки постають не другорядними персонами чи подружками головних героїв, а сильними особистостями, які самі вершать свою долю. Ви ж будете читати такі книги, правда?

Лкетінга Лепарморійо і Корінна Хофманн

     "Я годинами сиділа в нашій хатці і нікуди не виходила, лише грала з Напіраі. Коли мені треба було в туалет - чоловік мене супроводжував. Вийти кудись самій було на межі фантастики".

     "І знову я вражена, як спонтанне рішення може змінити твоє життя, зламати звичний побут і прокласти нову дорогу. Це тільки питання достатньої сміливості зробити ці зміни".

Сповідь маски

Юкіо Місіма - "Сповідь маски"/三島 由紀夫 - "仮面の告白" , (1949)
Вид-во "Азбука", Санкт-Петербург, 2017
Переклад Б.Акуніна

     " -Ти не доживеш і до двадцяти.
       -Як ви можете говорити такі речі? - гірко посміхався я.
       -Давай поб'ємося об заклад!

       -Я ставлю на те, що доживу. Іншого вибору в мене немає. А ти став на те, що я помру".

    

     Юкіо Місіма (Хіраока Кімітаке), 1925-1970, японський письменник, драматург, актор, політичний діяч, один з ідеологів японських "правих". Автор 40 романів, 18 п'єс, численних збірок оповідань, есеїв, кіносценаріїв. Magnum opus - "Золотий Храм". Був знайомий з нобелівським лауреатом Кавабата Ясунарі. Після невдалого заклику і спроби повалити конституційний лад Японії у 1970 році вчинив ритуальне самогубство  (сеппуку) з посмертним відтинанням голови. Тричі номінований на Нобелівську премію.

     

 

     Я довго збиралася з думками, аби хоча б почати щось писати про цей твір. Назва книги цілком відповідає її змісту, це сповідь. Сповідь юнака, чоловіка перед майбутнім читачем. Це не простий біографічний твір, це розтин душі автора, прагнення відкрити своє єство, здійснити камін-аут. Якщо останнім часом доля не сильно посміхалася вам, то точно відкладіть цю книгу, не марнуйте свій час. Але якщо ви свідомо налаштовані вислухати автора, як кращий друг, то заваріть собі чаю і приготуйтеся слухати, але не засуджувати, адже так і вчиняють справжні друзі.

     А почалося все у 1925-му році, коли на світ народився хворобливий Місіма. Спогади дитинства, розповіді про школу і перше захоплення...хлопцем. Суворе виховання, намагання жити звичайним життям, а далі війна, яка докорінно змінить майбутнє автора. 

    Скажу чесно, не одразу я вхопила ритм книги. Автор вів мене за руку спочатку повільно,а потім ніби в яму бУхав, хоча...Може в нього така манера? Головний мотив цієї книги - краса і смерть, втім як і у всіх творах Місіми. Автор препарує власну душу для читача, веде його крізь всі свої внутрішні дискусії, сумніви та рішення. Місіма пише простими, інколи аж занадто, словами про складне і головне для нього. Манера його писання складає все так, ніби автор сидить перед нами з руками на колінах і потроху, тихим, але твердим голосом виливає душу. Для мене це був зовсім новий досвід читання японського письменника. Зараз, відклавши книгу і проговоривши її, я можу сказати, що  вона мені сподобалась своїм характером. Твердим, всупереч всьому. Впертим - заради себе. І націленим - заради всіх. Саме такий характер і був у Хіраока Кімітаке.

     "Я вирішив закохатися в яку-небудь дівчину, відмовившись від фізичного бажання. Напевно, це був найбезглуздіший задум за всю історію людства".

     "Якщо я насправді кохаю Соноко, то просто зобов'язаний бігти від неї якомога далі". 

Нехай буде ранок

Sayed Kashua - "Let it be morning"/ Сайєд Кашуа - "Нехай буде ранок", (2006)

     "Зараз вже немає вибору, немає вороття. Я не можу дозволити собі скиглити про те, що я міг зробити, але не зробив. Я маю зібратися і робити те, що мушу. Я мушу вижити".

     Сайєд Кашуа, (1975) - ізраїльський араб, письменник і журналіст з Тіри, відомий своїми книгами і гумористичною колонкою на івриті.

     Я вже не пригадаю точно коли скачала цю книгу. Пам'ятаю лише, що зацікавила проблематика і особистість самого автора. Написана в 2006 книга актуальна зараз, як ніколи, особливо на тлі прийнятого в липні закону в Ізраїлі.

     Про що книга? Вона про життя-буття ізраїльського араба. Про того, хто хоч і перебуває (мешкає/працює) в Ізраїлі, але не прийнятий оточенням, як повноцінна людина. Оповідь йде від першої особи, араба без імені, який з родиною перебрався до арабського селища під Ізраїлем. Втомлений від дискримінації і утиску прав, він сподівається віднайти спокій серед таких, як і він, але одного ранку селище оточене колючим дротом, відрізане від постачання, а за колючою стіною стоять озброєні солдати і танки.

     Однозначно скажу, що книга варта часу, витраченого на неї. Недарма автор має премію від прем'єр-міністра Ізраїля. Проте читається вона повільно, і зовсім не тому, що вона не цікава, просто деякі моменти описані настільки реалістично, що мороз пробігає по шкірі. Відчай, розгубленість, розпач - все це відчуває людина, коли стикається з тим, про що говорить автор. Головні герої книги - мешканці простого арабського селища, де живуть не тільки араби, але й євреї, палестинці, єгиптяни. Вони багаті підприємці, середньої руки менеджери, нелегальні наймані робітники, всі разом вони живуть згуртованою громадою, але триватиме це рівно до зовнішньої загрози.

     Насправді Кашуа підіймає важливі питання в своїй праці. Дискримінація, расизм, ксенофобія - і все це коїться в Ізраїлі, мешканці якого постраждали від цих явищ найбільше. Читача не змушують пристати до точки зору автора, лише м'яко підштовхують зробити висновок, задатись питанням "чому?". Автор спробував донести, що той, хто в білому - не завжди дорівнює миротворець, а араб - не завжди дорівнює терорист. Хто є хто в цьому протистоянні зараз вирішувати вам, та перед тим все-таки прочитайте цю книгу.

     "Я вже не маю терпіння для їхніх суперечок. Мені реально "по барабану". Я знаю, що ситуація достатньо кепська і без палестинської Інтіфади (повстання) або ізраїльської окупації чи чергового суїцидника-бомбиста, що переховується в нашому селі. У будь-якому випалку справи погані".

  

     "...я критикував арабського лідера в Ізраїлі, коли вони (євреї) критикували його, я засудив ісламістський рух тоді, коли вони засудили його,я тужив за кожним загиблим євреєм, що загинув внаслідок терористичної атаки. Я почувався винним, я проклинав суїцидників-бомбистів, називав їх холоднокровними вбивцями. Я проклинав Бога, Рай, себе. Особливо себе за все це, що я робив аби втриматися на своїй роботі".

Не прощаюсь

Б.Акунин - "Не прощаюсь"/Б.Акунін - "Не прощаюсь", 2018

Вид-во "Захаров", Москва

     "Не покаравший зло не лучше сотворившего зло"

     І ось подолана остання книга про Ераста Петровича Фандоріна. Не хочеться вірити, що я більше не "побачу" ідеального пробору, не "почую" говірку обрусілого Масахіро Сібати, не стану свідком приголомшливих справ і грандіозних історичних подій того часу. Чудова серія історичного детективу добігла кінця і нам, читачам, лишається тільки насолодитись гідним фіналом, як останнім акордом улюбленої пісні.

     На цей раз Акунін "воскрешає" Фандоріна, щоб занурити його у вир 1918-го року, в самісінький центр революційної боротьби (та чи одної?). Білі, червоні, чорні, зелені...Сьогодні тебе, а завтра ти. Беззаконня і хаос правлять світом, і саме в цей час на сцену виходить Ераст Петрович, щоб вкотре допомогти.

     І знову Акунін на висоті! Вкотре автор довів, що має неабиякий письменницький хист, адже так писати і "тримати" свого читача може не кожен. Книга повністю відповідає усім попереднім по стилю і по змісту написаного, лишень був помітний маленький надрив у тих місцях, про які, певно, автору важко було писати. Неодноразово в позитивному ключі згадується Україна і її воля до незалежності, що не може не радувати. Сам сюжет книги не затаскан, немає такого, що ті проти тих, тому той проти онтого. Взагалі написано живо, розумно і настільки цікаво, наскільки взагалі можна було написати про 1918-й. 

     З жалем відкладаю книгу в бік, розуміючи, що пішла ціла епоха. Та чи не зарано я сумую? Адже назва книги - "Не прощаюсь"...

     "Фандорин был именно таким: элегантным и импозантным. Только никакой пошлости в нём не было. Потому что пошлость - это когда низменное прикидывается возвышенным, а Эраст Петрович был явно не из тех, кто прикидывается".

     "...вернулись домой. Посмотреть, что с Москвой. И я увидел, что там, в моём родном городе, стало совсем нельзя жить. Не оттого, что красный террор, а оттого, что никто ему не противостоит. Люди просто живут и ждут, чем всё закончится. Служат за паёк, ходят в синематограф, шепчутся о п-политике, играют в карты...Знаете, у меня нет претензий к плохим людям. С ними ясно: они на стороне Зла. Но мне тяжело смотреть на хороших людей, которые неумны или слабы".    

Читець

Bernhard Schlink - "Der Vorleser"/ Бернгард Шлінк - "Читець", (1995).

Видавництво "Фоліо", 2016.

     "Можливість показати пальцем на винуватців не рятувала нас від сорому. Зате долала пов'язані з цим страждання".

     Бернгард Шлінк (Bernhard Schlink) - німецький письменник і правник 1944-го року народження. Починав з детективних романів, які були вельми успішні. Єдиний німецький письменник, популярність якого в Європі та США порівняна з феноменальним успіхом П.Зюскінда.

     Я вірю в те, що книга обирає читача, а не навпаки. Бо якось так вже стається в моєму житті, що цікава мені література приходить до мене вчасно і, відповідно, лишається в мені надовго. Цей роман  не став винятком, бо ж як може лишити байдужою книга про післявоєнних німців? Головною темою роману є згубне кохання. Любовний зв'язок між 15-літнім і 38-річною. Він - випускник старших класів. Вона - кондуктор трамваю. Вони разом і проводять час так, як їм заманеться. А ще він їй читає.

     До книги я не мала упередженого ставлення, бо ще не бачила екранізацію (де, кажуть, неперевершена Кейт Вінслет), тож сповна могла іти за автором із заплющеними очима. Раніше не читавши Шлінка, тепер я розумію чому він такий популярний. Бернгард Шлінк має майже унікальну здібність "тримати" свого читача і "чіпляти" його якимось, здавалося б, другорядним моментом у книзі чи нашвидко сказаним словом. Розповідь роману охоплює майже 40-річний період і за цей час, окрім любовної гілки сюжету, перед нами постає осмислення різними поколіннями німців злочинів періоду Голокосту і війни, розрив у поглядах між батьками і дітьми. Шлінк намацав саме ту суперечливу тему, яка і зараз викликає палкі суперечки і дискусії у всьому світі. Напевно саме тому, його роман не втрачає своєї актуальності і видається рік за роком. Якщо вже дуже коротко, то це одна з найпронизливіших книг з усіх, які я читала. Сухо, пронизливо, влучно, і тому так прекрасно.

     "Я піднімаюсь сходами і тисну на дзвінок. Але двері не відчиняю. Я прокидаюсь і тільки знаю, що поклав руку на кнопку дзвінка і натиснув на неї". 

Ресторан на Карибах

Melinda and Robert Blanchard - "A trip to the beach"/ Мелінда і Роберт Бланчард - "Подорож на пляж" (2000)

     "За дуже короткий час нас зв'язала спільна справа - будівництво, поєднала одна мета - перетворити місцеву руїну на ресторан".

Подружжя Бланчард (Боб і Мелінда) - бізнесмени-авантюристи і за сумісництвом автори цього тревелогу, власники ресторанчику на Карибах. 

     Що потрібно для того, щоб почати власну справу? Хтось потребує підтримки близьких, комусь забракне рішучості...А комусь достатньо накидати приблизний план на аркуші посеред пляжу, як у випадку Мелінди і Боба Бланчард. 

     А почалося все з відпустки. Першої незабутньої відпустки двох американців на затишний острів Анґілья. За нею була друга, третя...і після енної подорожі до карибського раю Бланчарди загораються ідеєю відкрити тут свій ресторан. І все було б нічого, якби не багато карибських "але". Мені, як спеціалісту ресторанної галузі, було цікаво як автори впораються з посталими перед ними викликами, бо написати свої бажання на листочку це одне, а правильно втілити їх - зовсім інше. Читати книгу було доволі лячно і лише місцями весело, бо коли ти ресторатор за фахом, то...ви мене зрозуміли:) Часом, я читала цю біографію приблизно так само, як ви дивитесь фільм жахів. За цей час мій хлопець вже звик до моїх раптових вигуків типу "І кого вони взяли на роботу?!", "Вони що, цього не знали?!", "Навіщо вони це зробили?!", etc. Бо стриматись реально було неможливо, очевидні помилки і прорахунки буквально змушували мене підстрибувати! Та спокійна манера оповіді Мелінди стишувала мою внутрішню бурю і я лише сподівалася, що вони і постачання налагодять, і з персоналом впораються і багато чого іншого. Книга містить чимало кумедних моментів, посміхнутись є над чим. Тут і особливості місцевого спілкування, анґільська митниця, острівна гра у доміно, перегони човнів і навіть Сандра Баллок! Читайте, аби дізнатись як пара амбітних американців сколихнула карибський острів і повністю змінила своє життя! 

     "- Знаєш, мені було б набагато спокійніше, якби в нас були якісь альтернативні варіанти. Чим ми ще можемо зайнятися? Я поки впевнена лише в одному: за що б ми не взялись, компаньйони нам більше не потрібні. Тільки ти і я. 

      - Ніяких компаньйонів, - заявив Боб і підняв келих так, ніби промовив тост. Я не засмучусь, навіть якщо ми не заробимо золотих гір. Мені хочеться мати маленьку справу. І щоб ніякого псування нервів. Тільки ти і я. Ось це насправді те, що треба".