Дівчина у блакитному пальто

Моніка Гессе - "Дівчина у блакитному пальто"/ Monica Hesse - "Girl in the Blue Coat",

 2016

     "Я відчуваю, що мене вже захопила ця таємниця. Можливо це через Баса. А можливо тому, що це ще один спосіб наплювати на правила нацистів".

     Моніка Гессе - американська письменниця і журналістка, автор бестселерів у стилі нонфікшн і янг едалт. За книгу "Дівчина в блакитному пальто" отримала премію ім.Едгара Алана По. Зараз пише для Вашингтон Пост.

      Книга про війну це завжди відповідальність. Ти не маєш права на недостовірне відображення тих подій, тому потрібно підійти до написання серйозно і залучити якомога більше експертів щоб вийшла добра книга. Саме так зробила Гессе, коли писала "Дівчину у блакитному пальто". 

     У книзі йдеться про окупацію Голандії у Другу Світову. Юна Ханнеке заробляє тим, що дістає різні товари для своїх клієнтів на чорному ринку. Це можуть бути парфуми, сосиски, сигарети...Але одній постійній клієнтці нічого з того не потрібно. Їй потрібно щоб Ханнеке знайшла...людину. 

     Передусім ця книга не зовсім про війну. Вона про окупацію і злочини нацистської влади. А ще про дружбу і маленькі вчинки, які, як ефект метелика, можуть багато до чого призвести. Історія про юну любов, зраду, втрату і прощення на тлі воєнних подій, яка нікого не залишить байдужим.

     "Має ж бути якесь раціональне пояснення, знову кажу я собі. Люди не розчиняються у повітрі. Але насправді це брехня. Під час окупації люди розчиняються у повітрі кожен день".

     "Кава для неї, гаряче анісове молоко для мене. Вже два з половиною роки я терпіти не можу смак молока з анісом. Я пила його, коли почула по радіо, що Голандія здалася".

     " - Мені потрібно щоб ви знайшли одну людину, зниклу людину. Ця зникла дівчина єврейка і треба щоб ви знайшли її раніше ніж нацисти".

Як витратити мільйон, якого немає

Ґарік Корогодський - "Як витратити мільйон, якого немає, та інші історії єврейського хлопчика"/ Гарик Корогодский - "Как потратить миллион, которого нет, и другие истории еврейского мальчика"

Вид-во "Самміт-Книга", 2017, Київ. Т.1.

     "Навіть найменший заробіток не зробить нас біднішими".

     Ґарік Корогодський (4 серпня 1960) — бізнесмен, блогер, меценат, засновник благодійного фонду «Життєлюб». Активний блогер на Facebook. Соціальну мережу використовує як форму захисту бізнесу, має намір стати мером Києва.

     Якщо ти живеш у Києві, то ти точно знаєш ХТО такий Ґарік Корогодський. Якщо дуже коротко, то це єврейський хлопчик з Соломенки, який хотів більшого. Більшого ніж могло запропонувати йому оточення, більшого ніж міг запропонувати Київ. В цій книзі відомий епатажний бізнесмен у властивій йому манері розповідає про дитинство і свою родину, юність на Гідропарку і розкриття таланту картяра, студентські роки в Москві і початок "бізнесу" (читай спекуляцій :) ) в радянських умовах. 

     Під час читання (після теж) виникає одразу довіра і повага до автора, бо написано правдиво, без вилизаних моментів. Косякнув десь? Написав. Заборгував тисячі рублів? Написав. Погано вчився? Теж написав. А найголовніше - Корогодський не зробив з книги мотиваційної і коучінгової, він просто написав як в нього проходило тоді життя, усвідомлюючи, що цей шлях не для всіх. Є відверто смішні історії, є кумедні, є й сумні. Ілюстрації до майже кожної роблять читання розважливішим. Кому варто читати? Особам з віком від 18, відкритим до сприйняття чужого світогляду і ліберальним поглядам взагалі. Чи варто читати взагалі? Так, якщо хочете дізнатися як витратити мільйон, якого немає...

     "Чому я навчився у Гідропарку? Коли сідаєш грати, потрібно знати три речі - скільки збираєшся програти, скільки виграти і, найважливіше, як звалити".

     "Це вічне питання, у англійців є така прислів'я: "Що ліпше - бути великою рибою у маленькому ставку чи маленькою рибою у великому ставку?" Я для себе відповів однозначно - великою. І невпинно працювати над збільшенням свого ставку. Пізніше я пару разів піду на угоду з совістю, і це буде хороший досвід для того, щоб зрозуміти - навіть міністри і президенти маленькі рибки у великому ставку, бо сковані купою обмежень і зобов'язань. Тільки мистецтво або свій бізнес. Крапка. Брешу. Про мистецтво зрозумів тільки тепер. А тоді - про бізнес. Але це не рецепт для всіх, і про це теж необхідно пам'ятати".

Поміняй воду квітам

Валері Перрен - "Поміняй воду квітам"/ Valérie Perrin - "Changer l'eau des fleurs", 2018.

     "- ...Віолетто, чому б вам не почати життя заново?

    - Тому що це неможливо. Візьміть клаптик паперу і порвіть його, а потім зберіть усі клаптики і склейте скотчем - однаково залишаться заломи і розриви.

      - Маєте рацію, але писати на ньому можна все рівно.

      - Невже?

      - Так, якщо фломастер хороший".

     Валері Перрен - французька письменниця, фотограф і сценарист, володар багатьох літературних премій.

     Будь моя воля, то я б віднесла французьку літературу в окремий жанр мистецтва. Жанр, де панує особливий шарм, любов до простих, але водночас вишуканих деталей і легкість.

     Віолетта Туссен вже 20 років працює наглядачкою провінційного цвинтаря. До того вона працювала на залізничному переїзді - піднімала і опускала шлагбаум. а до того... зустріла чоловіка всього свого життя - Філіппа. Неосвічена, приземлена Віолетта шукає сенс свого життя і знаходить його тоді, коли її чоловік безслідно зникає. Вона тепер одна. Допомагає з похоронами, вислуховує рідних померлих за келихом вина, прибирає закинуті могили і продає квіти. А ще вона записує промови на кожному похороні в окремий зошит, аби потім відтворити цей день для тих, хто не зміг з певних причин з'явитися. Одного дня до самотньої Віолетти заходить марсельський комісар з прахом своєї матері. З цього дня її життя зміниться назавжди. 

     Ця книга ніби створена для фанатів деталей. Ви почуєте рев мотоцикла, відчуєте запах свіжевскопаних грядок і слухатимете розповідь Віолетти як ніби вона сидить перед вами. Трохи детектива, трохи мостів округу Медісон, трохи французьких музикантів 1960-х, а головне - в книзі є життя. Заради нього і читайте.

     "Віолетто, плющ душить дерева, ніколи не забувай обрізати його. Ніколи. Як тільки замислюєшся про що не треба і розумієш, що сутінь затягує тебе, бери секатор і ріж, поки рука не заболить".

     "Я відкрила шафку для спецій, щоб дістати лаврового листа, і знайшла Сашин лист - між оливковою олією і бальзамічним оцетом. Я скрізь розкладаю листи, щоб забути про них, а потім "раптово" знайти і зрадіти".

     "Муляри зачиняють сімейний склеп, а П'єр розповідає мені, що лікар познайомився зі своєю дружиною в день її весілля з іншим чоловіком. На самому початку балу вона підвернула кісточку, і Філіппа терміново викликали на свято. Він побачив наречену у білій сукні і закохався. Підняв її на руки, поніс до машини, щоб відвезти її до лікарні на рентген, і... не повернув молодому чоловікові. "Він освідчився їй, коли вправляв вивих!" - з посмішкою додає мій друг".

Навіщо вбили Кеннеді

Джеймс Дуглас - "Навіщо вбили Джона Кеннеді" / James W.Douglass - "JFK and Unspeakable", 2008.

     "Одна з рис характеру Кеннеді - мужність. Він був відважною людиною. Людиною, здатною прийняти рішення не дивлячись ні на що, людиною, здатною передивитись політику, тому що мав мужність так вчинити". Ф. Кастро.

     Джеймс Дуглас, (1937) - борець за мир і письменник, в центрі багатьох книг якого знаходяться духовні аспекти проти загрози ядерної війни. На цей момент працює над книгою про замах на Мартіна Лютера Кінга, Роберта Кеннеді і Малькольма Ікса.

     З самого початку карантину і до сьогодні я думала лише над одним питанням - "хто і чому вбив президента Кеннеді". Сьогодні я вже маю обгрунтовану відповідь. А ви? Що ви знаєте про цей найбільш зухвалий і відомий у світі замах? Якщо ваша відповідь обежується лише "його вбило ЦРУ", то книга для вас просто маст рід. 

     Різні версії цього вбивства описані вже багато разів, але ця праця - найретельніше й найоб'єктивніше розслідування не тільки того, як і хто це зробив, скільки чому, а головне - навіщо. Кому було це вигідно? Кому заважав президент? Після Карибської кризи Кеннеді вирішив припинити холодну війну і гонку озброєнь. Почав таємно листуватися з Хрущовим і налагодив канал зв'язку з ворогом, Фіделем Кастро. Але все вирішили за нього. 

     Ця книга не одна з параноїдальних теорій змови. Це титанічна праця років, років досліджень, вивчень і інтерв'ю. Будьте готові до надзвичайної кількості імен, років і дат. Будьте готові до 1200 сторінок в мобільній версії. Будьте готові до правди. Адже автор зібрав усі можливі матеріали аби надати нам можливість побачити світ крізь темряву. Розсіяти туман і побачити світ зовсім інакшим. Інакшим. Після цієї книги.

     Що було б якби замаху вдалося запобігти? Що було б якби Кеннеді обрали на другий строк? Джеймс Дуглас вважає, що світ сьогодні виглядав би зовсім інакше, якби Кеннеді залишився живим. А як гадаєте ви?

     "20 липня 1961 року: на засіданні Ради національної безпеки Об'єднаний комітет начальників штабів та голова ЦРУ Аллен Даллас представляють план превентивного ядерного удару по Радянському Союзу "в кінці 1963 року після посиленого нагнітання напруженості у відносинах". Президент Кеннеді залишає засідання зі словами, адресованими держсекретарю Діну Раску: "І ми вважаємо себе людьми?!".

     "Коли Малькольм Кілдафф наступного дня оголосив про смерть президента Кеннеді в Парклендській лікарні, він насправді оголосив про смерть більше 50 000 американських солдатів і трьох мільйонів в'єтнамців, камбоджійців, і лаосців у війні, яка буде продовжуватися до 1975 року". 

     "В своєму записнику Кеннеді сформулював рішення проблеми війни і вказав на труднощі його реалізації: "Загальновизнано, шо рішенням може стати всесвітня організація з чітким дотриманням законів. Але все не так просто. Якщо немає відчуття того, що війна - це найвище зло, відчуття достатньо сильного для того, щоб об'єднати нації, тоді практично неможливо створити подібний міжнародний план". 

Короткі слова - величні дії

Мікаель Юрас - "Короткі слова - величні ліки"/ Michaël Uras - "Aux petits mots, les grands remedes", 2016.

     "Що стосується мене, я ніколи не писав і ніколи не буду писати. Я надто багато прочитав для того, щоб писати: займатися плагіатом мені не цікаво". 

     Мікаель Юрас, (1977) - французький письменник, родом із Сардинії. Зараз є професором сучасної літератури. 

     Два тижні. Рівно два тижні потрібно було мені аби сісти і написати кілька слів про цю книгу. І справа навіть не в тому, що я зачиталася наступною книгою в 1200 сторінок, річ у тому, що французька література, яка трапляється мені доволі неоднозначна і я довго збираюся з думками щоб упорядкувати свої враження. Цей роман про не дуже щасливого молодого чоловіка на ім'я Алекс, який має професію бібліотерапевт. Головний його функціонал - підбирати чи то виписувати людям книги щоб позбавити пацієнта психологічних проблем, бар'єрів у житті або навіть допомогти змінити саме життя за допомогою читання потрібної літератури. Станом на зараз в Алекса є три цікавих пацієнти, яким дуже потрібна його допомога і колишня дівчина, яка кинула його саме через його фах. Врешті-решт Алекс розуміє, що книги - його спасіння і починає прописувати книги самому собі...

     Роман доволі монотонний сам по собі, це не про людину-думку і не про людину-дію, це про людину-течію. Незчисленні посилання на забутих авторів та їхні твори, претензійність, замах, але не достатній для такого задуму. Незважаючи на рецензію Амелі Нотомб, вважаю книгу не до кінця продуманою і без моралі як такої у кінці. Герой закінчив там, де й починав, нехай і з якимись здобутками, але ж... Не знаю як вам розказати про що книга. Це не про пошук себе, не про боротьбу з чимось чи кимось, це просто книга про книги і людей, які їх читають. Тож раджу цю книгу тільки тим, хто їде в поїзді і під рукою немає нічого іншого.

     "Суспільство, основа якого - постійне зіставлення рейтингів, в якому весь час ставлять оцінки лікарям, перукарям, ресторанам - мертве суспільство, тому що одного разу і йому теж поставлять оцінку".

     "Дякую за содову. Моя мати відмовляється її купувати: американський імперіалізм і тому подібна маячня. Це її улюблені аргументи. Я більше їй не протиречу. Я не втискую політику наймогутнішої країни світу в стакан. Вибачте".

     "Біля каси моя сусідка стояла попереду мене. Банка варення. Літр молока. Порція салату на одну людину. Два ломтики шинки. Один рублений біфштекс. Самотність переслідує самотніх людей навіть у супермаркеті. Дивлячись на килим, що рухався під нашими ногами, я розумів тих, хто штовхав перед собою візок. В них родини, вони набрали для родини багато йогуртів. Цілі прошарки продуктів. Продукти яскраві. Для самотніх є продукти в більш тьмяних упаковках: в самотньому домі немає інших людей, яких товар може спокусити". 

Записки з третього рейху

Джулія Бойд - "Записки з третього Рейху"/Julia Boyd - "Travellers in the Third Reich"

     "Страх з кожного з нас зробив боягузів"

     Джулія Бойд - британська письменниця, автор багатьох досліжницьких книжок, жінка колишнього посла Британії в Японії. Мешкає в Лондоні.

     Останнім часом читаю тільки документальну, біографічну чи дослідницьку літературу. Художня література за початок року значно здала свої позиції, можливо через вибір європейських авторів чи просто вона не витримала конкуренції як, наприклад, з цією книгою про подорожі до Третього Рейху. З фільмів про довоєнний період ми знаємо, що туризм в ті роки (до Другої Світової) набув популярності і значного розвитку. І поштовхом до такого зростання подорожей стало закінчення Першої Світової і як наслідок примирення народів, ознайомлення з іншою культурою, традиціями і т.п. Плин життя привів до того, що колишні найзятіші вороги, як то британці і німці стали тісно взаємодіяти. Перші відправляли на навчання до Третього Рейху своїх дітей. Другі їх гостинно приймали, не забуваючи гостинно напихувати їм про нацизм, арійців і біду світу - євреїв. Перші в цьому нічого поганого не бачили, звертаючи все на перебільшення ЗМІ і полохливі очі панікерів-дітей. А другі потихеньку "відвойовували" позицію сильного у цьому обміні, опираючись на свої сильні аргументи. 

     Джулія Бойд недарма назвала свою книгу "записками". По суті це або листи подорожуючих Третім Рейхом у цей час, або окремі записки і нотатки щодо подорожей. Збірка і підведення висновків з листів, записок і розмов абсолютно різних людей (студентів, професорів, митців, домогосподарок, американських чоловіків середнього класу і т.д.) про їхні спостереження під час мандрівки. В якийсь час ти починаєш думати "хіба це не було очевидним?", в деякий ти десь навіть встаєш на бік німців, особливо у важкий час після Першої Світової, коли обдумуєш їхні настрої. А в деякий дивуєшся наївності бойових британських офіцерів, що пройшли Першу війну і в 1930-ті гнівно всіх переконували, що хто-хто, а Гітлер за мир. Радити літературу це невдячна справа, але ця книга сподобається усім історикам і любителям оживити історичні кадри в своїй уяві. Бережіть себе і читайте тільки добрі книги.

     "...розповідь Вулфа закінчується зворушливими рядками прощання: "Цій стародавній німецькій землі з усією її правдою, славою, красою, магією і її трагедією, цій темній землі, цьому стародавньому краю, який я так довго любив, я сказав "Прощавай".

     "За спостереженнями Франка, жінки найбільше були незадоволені договором в цілому, а старі особливо обурювалися з приводу втрати колоній. "Ліпше заплатити будь-які гроші, ніж втрачати територію...Союзники намагаються роздробити нас...вони хочуть повністю нас знищити...ми повірили Вільсону, а він нас зрадив". Деякі німці малювали майбутнє в ще густіших фарбах: "Зараз нам доведеться з пелюшок навчати наших дітей ненавидіти, аби років за тридцять, коли настане час..."

     "Складається враження, що навіть ті подорожуючі, які негативно відносилися до нацизму, інстинктивно намагалися не думати про політичний режим. В їхньому серці жила справжня Німеччина, країна, яка, попри все, продовжувала дивувати і радувати".

Могила в горах

Ханс Русенфельдт і Мікаель Юрт - "Могила  в горах"/ Hans Rosenfeldt, Michael Hjorth - "Fjällgraven", 2012.

     "Над відкритим суспільством нависла загроза. Необхідно захищати демократію. Звісно, нинішні часи потребують жорсткості. Але це? Як, чорт забирай, з цього виплутуватися?"

     Ханс Розенфельдт, (1964) і Мікаель Юрт , (1963) - двоє шведських письменників і двоє друзів, які пишуть і окремо, але не цю серію про Себастіана Бергмана, яку, до речі, екранізовано як міні-серіал. Розенфельдт відомий у світі перш за все як творець нашумівшого серіалу "Міст", адаптованого декількома країнами. А Юрт більш відомий як сценарист і письменник кримінального жанру.

     В часи засилля кримінальних детективів важко знайти щось дійсно вагоме, бо всі ноти вже записані, а всі літери придумані. Але. Скандинавські автори це те, що може врятувати цей жанр, бо це майже те єдине, що ще свіже для нас, не клішоване і інше, просто інше. 

     Випадкова туристка знаходить шість скелетів в горах. Четверо дорослих і двоє дітей. Група шведських поліцейських із Себастіаном Бергманом в команді визначає, що похованню 6 років і починає розшукувати ймовірних зниклих. Афганська емігрантка розшукує свого зниклого чоловіка за допомогою журналіста місцевої газети. Ці дві справи пов'язані? Але як? Коли розслідування поліції заходить у глухий кут вони розуміють, що ця справа більша за 6 трупів у горах. Ця справа - безпека країни.

     Ця книга - третя з серії, і мінус у тому, що в третій книзі розповідається про попередні, тому почати читати з початку не вийде. Головний герой - стандартний для жанру 50-літній одинак-гівнюк, якого не дуже люблять, хоча й поважають колеги, а жінки від нього просто в захваті. Єдине, що я пролистувала в книзі цілими сторінками - внутрішні роздуми й переживання Бергмана щодо його особистого життя, яких було ну дуже багато. Ну і 4 сюжетні лінії це багато, тому готуйтеся запам'ятовувати імена. Але в цілому книга гарна своєю небанальністю і хорошим стилем письма. В кінці ви здивуєтесь, а це вже точно показник якості.

     "Настали нові часи, тепер першочерговою задачею тих, кому належало захищати країну,  стала боротьба з тероризмом та екстремізмом. Вони раптом стикнулися з невидимим ворогом без воєнної форми, і правила гри змінилися. Таємниці стали масштабнішими. Методи грубішими. Відкрите суспільство стало закритим, і під кінець створена таємницями отрута стала проникати назовні".

     "Мехран обережно прийняв телефон. Він здався йому важче, ніж був. Повний розбитих мрій і розтоптаних надій. Вони залишилися в нього".