Про що я говорю, коли я говорю про біг

 

Харукі Муракамі - "Про що я говорю, коли я говорю про біг"/ 村上 春樹 - 走ることについて語るときに僕の語ること (2007)

 Вид-во Ексмо, 2010

     "У всякому разі він так і не перейшов на крок".

     Так, ви дивитесь на фото, яке я зробила ще в листопаді, але краще пізно написати відгук ніж ніколи, вірно? 

     Чесно кажу, бігун з мене нікудишній. Для того, щоб прийти у форму мені потрібно довго розкачуватись і тренуватись, мої легені палають, а коли я бігаю, то пихкаю так, що перехожі озираються і шукають вівчарку. Але коли читаєш цю збірку Муракамі про біг, то розумієш, що ти далеко не одна така. Він почав бігати у 33 і зупинявся через кожні 200м. Але потім були марафони і ультрамарафони, тріатлони та будь-які змагання з бігу. Біг допоміг йому писати, розвантажував голову, коли це було необхідно, зміцнив тіло й розум. Чи було йому важко? Завжди. Чи бігає він зараз? Так. Чи радить він біг усім, як панацею? Ні. І саме тому це моя улюблена книга про спорт, в якій самі лише власні спостереження, а не нав'язливі поради. Збірка ідеальна для читання взимку в кав'ярні, бо коли надихатись, як не взимку?     

     "Писати книги я навчився завдяки щоденним пробіжкам. В основі лежить практичне переживання - природнє і фізіологічне. Як довго я витримаю? Наскільки жорстко зможу себе підганяти?"

     "Якось я брав інтерв'ю у олімпійського бігуна Тосіхіко Секо. Я спитав його: "Чи бувають у бігунів вашого рівня таке, що ви прокидаєтесь вранці і відчуваєте, що сьогодні бігти вам не хочеться. і ви кажете собі: "Не хочу бігти сьогодні, ліпше висплюся..." Він витріщився на мене так, ніби більш дебільного питання в житті не чув, і відповів: "Саме собою, буває. Мало не кожен день". 

     "Щиро писати про біг означає щиро писати про самого себе". Харукі Муракамі.

Ми були солдатами...і молодими

Harold G.Moore, Joseph L. Galloway - "We Were Soldiers Once...and Young"/

Гарольд Ґ. Мур, Джозеф Л. Ґелловей - "Ми були солдатами...і молодими", 1992.

Вид-во: Астролябія, 2018.

     "Це наша та їхня історія. Бо ж ми були колись солдатами...і молодими".

     Гел Мур (19220-2017) та Джо Гелловей (1941) - генерал-лейтенант та військовий журналіст, які пройшли через пекло і написали книгу про битву, яка змінила хід В'єтнамської війни.

                                

                                            

     Два роки. Цілих два роки мені знадобилося для того, щоб набратися мужності принаймні відкрити цю книгу. І це ще якщо врахувати, що я бачила екранізацію. Українці мало що знають про В'єтнамську війну і поява такого перекладу знаменує кінець епохи невігластва і замовчування цієї теми. 

     Після Другої Світової та війни у Кореї вище командування віддало наказ створити аеромобільні війська, оснащені гелікоптерами для якнайшвидшого пересування військових груп в ускладнених природних умовах В'єтнаму. Полковника Гаролда Мура разом з підлеглими відправляють у долину річки Я-Дранґ з наказом висадитись і знайти ворога. Ворога було знайдено одразу.  

     Книга важка. Ви будете чути крики поранених, постріли куль над головою, вигуки командирів та шум гвинтів евакуаційного гелікоптера. Біля вас вибухатимуть фосфорні та авіаційні бомби й артилерійські снаряди. Ви втомитесь, ви будете плакати, ви будете закривати книгу і озиратися, вишукуючи в очах людей довкола розуміння. Але його не буде, як не було й тоді. Герої  повернулися додому, в країну, яка зробила вигляд, що їх немає. Але пам'ять про ту битву живе в серцях людей і житиме вічно. 

постер екранізації книги

     "Ми знали, яким був В'єтнам, як ми виглядали, діяли і що говорили. В Америці ніхто більше не знав. А Голлівуд щоразу безбожно усе перекручував, гострячі криві політичні ножі костями наших полеглих братів. Тож ще раз і востаннє. Це розповідь про те, як усе було насправді, що воно означало для нас і що ми значили один для одного. А було воно не так як у фільмах. Коли все закінчилося, мертві не встали і не пішли собі геть, струсивши пил. Якщо когось з нас дивом не зачепило, він усе одно не уникнув травм. Ніхто не покинув В'єтнам таким самим юнаком, яким прийшов".

     "Під ногами все ще траплялися уламки кісток, частини зброї, гільзи, фрагменти артилерійських набоїв і ящиків для боєприпасів. Унаслідок цих відвідин я затямив одне - за недооцінку непоступливого ворога доводиться платити життям".

     "Серед негустих дерев посеред галявини два взводи роти "Браво" розкошували над бляшанками сухого пайка, коли почули відлуння перших пострілів. Досвідчені сержанти мовчки перезирнулися і все зрозуміли. "Їжте швидко, - сказали вони солдатам. - Ми вирушаємо". Битва в зоні висадки "Ікс" розпочалася".

     "Кремезний чорношкірий солдат, одягнутий лише в шорти та черевики, узяв величезними руками тіло білого. Його щоками текли сльози, він обережно пригорнув тіло до грудей і повільно рушив до медпункту. Я так і не дізнався, чи загиблий був його другом. Мабуть, ні. Це був жаль за полеглим товаришем по службі, біль, якого смерть завдає очевидцям".

     "Джо Ґелловей пригадував: "Кулі свистіли всього за декілька футів над головою. Я максимально притиснувся до землі, коли відчув, що хтось штурхнув мене черевиком під ребра. Повернув голову і глянув угору. Наді мною стояв головний сержант Безіл Пламлі. Він нахилився до мене і перекричав звуки пострілів: "Синку, лежачи на землі, фото не зробиш!" Усміхаючись, він випромінював спокій і впевненість. Я подумав: "Він має рацію. Усе одно помремо, тож можна робити фото стоячи". Я звівся і зробив декілька світлин. Пламлі подався до медпункту, дістав пістолет 45-го калібру і клацнув затвором. Він звернувся до доктора Каррари та інших медиків: "Джентльмени, приготуйтесь захищати власне життя!".

     "Джо Ґелловей востаннє сфотографував втомлених солдатів Тоні Недала, що скупчились навколо термітника, вхопив наплічник, гвинтівку і підійшов попрощатися зі мною. Ми стояли, вдивляючись один в одного. Зненацька ми заплакали, нікого не соромлячись; сльози, стікаючи вкритим червоним пилом обличчям, торували вузенькі доріжки. Я ледь спромігся видушити: "Розкажи Америці, що зробили ці сміливі хлопці, розкажи, як загинули її сини".

Вулиці Києва

 

Стефан Машкевич - "Улицы Киева. Ретропутешествие"/Стефан Машкевич - "Вулиці Києва. Ретроподорож"

Вид-во Фоліо, 2018

     "Вулиці можуть дуже багато розповісти - потрібно тільки вміти їх запитувати..."

     Якщо думаєте, що довго не було моїх відгуків, то правильно думаєте. Я хворіла, але мені вже легше і я навіть спеціально з'їздила на Софійську площу для гарного фото. Сьогодні я вам розповім про книгу, яка відкрила мені багато цікавих фактів про місто, в якому я живу.

     Київ. Місто з тисячолітньою історією зі своїм поглядом на світ. Але всяке місто роблять люди, вони наповнюють його, роблять йому на благо, живуть у ньому і помирають за нього. Книга напевно більше про людей та їхню історію. Історію перейменувань давніх вулиць, історію бруківки, київської цегли та історію людської пам'яті. Когось місто вшанувало, назвавши вулицю на його честь, комусь віддало цілу площу, а когось забуло. Не з власної волі, а через скороминущу політику. Вже зараз, коли повернуто більшість історичних назв, люди не розуміють чому вулиця має таке ім'я, на честь кого вона названа. І щоб такого не сталося з вами, ви маєте прочитати цю книгу. Особливо якщо живете в Києві як я.

     "...тоді вулицю й перейменували на Боричів узвіз, яким вона була в давнину і по якому Перун був скинутий у Дніпро".

     "Поштова площа раніше була відома також як Різдвяна площа (від назви церкви, що стоїть на ній - Церкви Різдва)..."

     "Набережно-Хрещатицька вулиця раніше називалась... Хрещатиком. Вона починалася з Подолу і закінчувалась поблизу берегів історічної ріки Либідь. Коли у першій третині ХІХ ст. нинішний Хрещатик почав оформлюватися як головна вулиця міста, наву колишньої його частини, що на березі Дніпра, доповнили - і так вона перетворилась на Набережно-Хрещатицьку".

Танго смерті

 

Юрій Винничук - "Танго смерті", 2012.

Вид-во Фоліо.

     "Рука зі смичком торкається скрипки, і лунає мелодія танґа. Тепер гавкіт собак і людські голоси змушені прориватися крізь цю мелодію, та не тільки крізь мелодію, але й крізь спів - четверо чоловіків співають щось тихо-тихо. А потім рука одного з них тягнеться до в'язанки гранат..."

     Юрій Винничук (1952) - український  письменник, журналіст та редактор. За роман "Танго смерті отримав премію "Книга року BBC" за 2012 рік. 

     5 років - добрий час для книги, яка, як і добре вино, має настоятися і подихати. Саме стільки років в мене ця книга і нарешті я можу сказати, що прочитала її. Художній твір, в якому вигадка межує з історією змушує думати, що можливо таке справді могло бути - у сусідньому дворі, місті, або ж в іншому житті...

     Четверо хлопців дружать змалку. Їхні батьки загинули в трагедії Базару, зі спільного маючи тільки любов до України, бо один з них - українець, другий - жид, третій - поляк, а четвертий -  німець. Довоєнний Львів зачаровує колоритом і казковістю. Але настає велика війна. Хлопці переживають різноманітні пригоди, закохуються, навіть воюють, не полишаючи один одного в біді і не зраджуючи дружби. Аж тут книга переносить нас у наш час, до пана професора, який вивчає давний світ людей Аркануму, які вірили в те, що душа людей за певних обставин може переселитися...

     І хоч я тільки нещодавно повернулася зі Львова мене знову потягнуло туди. (Можливо в минулому житті я жила у Львові?) Закриваючи очі, я бачу, як оживають герої роману: як пані Голда кричить, що треба допомогти готувати, бо ж Іда виходить заміж, як Орест повертається додому зранку ледь посвітлілими вулицями, як Люція варить конфітури для свого коханого Яся...Скільки їх лишилося там? У спогадах, на фотокартках, на написах могил... 

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Оркестр Янівського табору смерті - табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією.

     "Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з "Книги Смерті" виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій".

     "...а потім прийшли німаки і сказали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: "Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує того дричити!", альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутчше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною і казав: "Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене з летаргійного сну збудили".

     "- Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?

      - Моє? Я собі ще не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.

      - Псевдо! - гаркнув вуйцьо і насупив брови.

      - Добре, най буде Хрін.

      - Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел...

      - Тоді - Морква.

      - Здурів? Яка, в сраку, Морква?

    - Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка... - Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: - Пастернак, Гарбуз...

      - Тпру! - спинив мене вуйцьо. - Най ті хрін - будеш Гарбузом".

Просто Маса

Борис Акунин - "Просто Маса"/ Борис Акунін - "Просто Маса".

Вид-во: АСТ, 2020.

     "На одному страху жодна влада довго триматися не може, навіть найжорстокіша. Для її міцності їй потрібно дещо більше - щось безтілесне, що вражає розум. Щось заворожуюче".

     Ніколи не почувалася так піднесено і ось це знову сталося. Нова книга Акуніна в мене і це неймовірне відчуття, так, ніби книга повернулася додому. В продовженні циклу про Фандоріна тепер (потрібен час, щоб змиритися) немає Фандоріна за відомих причин. Масахіро Сібата (можна просто Маса) пливе до берегів рідної Японії після того, як його названу Батьківщину захопили червоні і вщент сплюндрували її. Йому боляче дивитися на країну, рани якої смертельні, тому він з надією відшукати давно забутий шлях пливе до краю своєї молодості. Заводячи дивні знайомства і заснувавши згодом своє детективне агентство, Маса опиняється у патовому положенні. Про допомогу просять японський уряд, червоні, білі, якудза та прості японці, які зіграють велику роль у житті Сібати. Кому допоможе Маса? До якого табору приєднається? І чи відгадає він загадку всього свого життя?

     446 сторінок задоволення, ось що ви можете тримати в руках, як придбаєте цю книгу. Це книга про душу Японії, її вибір і напрямок розвитку. Кольорові репродукції картин відомих японських художників дозволять ліпше уявити тодішній світ і тодішнє уявлення про красу, а досконале знання автором історії та культури Японії робить книгу унікальним надбанням сучасної художньої літератури. 

     "Якщо стає забагато свободи, кожен належить сам собі і повинен вирішувати усе сам, народ починає горювати за неволею, коли усі разом і хтось вирішує за тебе. Тому що людина - істота стадна. Без свободи жити може, без порядку - ніяк".

     " - Або ти за них, або за нас. За кого ти - за трудящих або за кровопивць? За робочих і селян або за поміщиків та капіталістів? За голодних чи за жирних?

      "А чого це ви позбавилися від поміщиків з капіталістами і все одно голодні?" - спитав би Маса, якби з запальними революціонерами був сенс сперечатись". 

     "Ефекту було досягнено. Сандайме і Баба повелися однаково: насупили брови і подалися вперед. Хочеш, щоб японський служивий і японський бандит тебе уважно слухали, - скажи, що їхня честь та їхнє добре ім'я під загрозою".

Голова з площі Пігаль

Андрій Кокотюха - "Голова з площі Пігаль", 2020.

Вид-во Фоліо

     "Дверцята з пасажирського боку відчинилися. Хтось невидимий викинув на бруківку згорток - круглий предмет, замотаний у якусь велику шмату..."

     Восьма книга! Восьма книга серії вже в мене, прочитана і стоїть на поличці поряд зі своїми різнокольоровими сестрами - хіба не щастя? Історія Климентія Кошового продовжується.

     Париж, 1923 рік. Велику війну закінчено, а разом з тим закінчено поділ територій, згідно з яким Київ це Російська імперія, а Львів - Польська Республіка. Кошовий опинився у Парижі, де змушений жити як апатрид, підробляти сторожем у вар'єте і жити з думкою про втрачену надію на незалежність своєї країни. Після невеличкого інциденту зі стріляниною Кошового розшукує адвокат пані Лоран, яку підозрюють в жахливому і жорстокому вбивстві, а саме в тому, що вона відтяла голову власному чоловікові. Яке діло до неї Кошовому? Повне ім'я жінки - Магда Богданович-Лоран. 

     Український ретро роман - це просто знахідка для людей, які люблять детективи на тлі українських історичних подій. Київ, Львів, Перша світова, а згодом і Париж очима українця того часу. Розслідування нетрями європейського міста, яке потопає в мігрантах, бандитських бандах і скалічених душах. Серед них усіх Кошовий має знайти справжнього вбивцю і в нього є на це лише 3 дні.

     "- Ви когось або щось шукаєте. Без мене навряд знайдете. Voilá: ви шукаєте мене. Тут, довкола, скільки не візьми, куди не глянь, куди не кинь, всі знають Батара. Шукають, як щось треба. Ну, а Батар знає всіх, усе й про все. Кого-чого не знає, те легко виправити.

      - Я мав друга, який при першому знайомстві сказав щось подібне. Половина міста знає його, іншу половину - він".

     "Я француз, месьє Кошові, а нас вражають, навіть розчулюють певні історії. Француз не зрозуміє іншого француза, яущо той не дасть змоги чоловікові побачити кохану жінку".

Зім'ята постіль

 

Франсуаза Саґан - "Зім'ята постіль"/ Françoise Sagan - "Le lit défait", 1977.

     "...він подумав, що ніколи в житті не звикне до неї, а значить ніколи, ніколи в житті не розлюбить".

     Франсуаза Саґан (справжнє ім'я Françouse Quoirez) - (1935-2004), французька письменниця і драматургиня, якій ще за життя дали прізвисько "чарівний маленький монстр". Прославилася у 18 років, коли вийшов її дебютний роман "Добридень, смутку".

      Не знаю чим я керувалася при виборі цієї книги. Можливо хотіла почитати про красиву і наближену до класики історію кохання, де вона така вся неприступна, а він такий весь Марлон Брандо у Трамваї Бажання. Але в книзі все зовсім навпаки...

     5 років тому амбітна акторка Беатріс дозволила бути з собою молодому страховому агенту Едуару Маліграссу. Пройшли роки і тепер Едуар успішний письменник, п'єси якого ставлять по всьому світу, його ім'я на устах не тільки в Парижі, але й в Америці. Беатріс же продовжує грати ролі у стрічках категорії Б і подеколи тріумфує на сцені театру.  Їхня зустріч буде роковою. Ролі роздано, залишилося лише правдоподібно зіграти їх.

     До останньої сторінки я сподівалася на інакше закінчення. Але зараз, згадуючи все написане, я розумію, що іншого фіналу бути не могло. Вродлива і примхлива акторка, для якої бути з одним чоловіком це восьме диво світу і чуттєвий письменник, все життя якого - суцільна самопожертва, хто вони один для одного? У читача буде можливість більше дізнатися і можливо зрозуміти в якійсь мірі обох закоханих і зробити свій висновок, з яким навряд чи погодилась би автор роману. Письменник і акторка. Як довго вони пробудуть разом? Хто кохає, а хто дозволяє себе кохати і які несподіванки чекають на кожного? Відповідь є на першій і на останній сторінці.

     "Він відчув жах. Едуар злякався незнайомої жінки, ніжної, жалісливої незнайомки, так не схожої на варварського ідола, якому він поклонявся. Але Беатріс швидко заспокоїла його.

      - Я плачу про себе, - сказала вона, - як завжди. Не хвилюйся".

     "Однак, - розгублено подумала вона, - я ж не закохана в нього по-справжньому. Я завжди знала, що ця субота настане, і мені не здавалося, що час йде надто повільно... Тоді звідки це запаморочливе хвилювання і несамовитий голод, якщо немає апетиту, як такого?"

     "Кожен в своєму стилі, але і він, Едуар, і той самий Рауль або його літобробник розповідали одну й ту саму історію: все те ж одвічне благання, той же жах і та ж вимога: не кидайте мене одного! І немає сенсу шукати щось нове".