Ми були солдатами...і молодими

Harold G.Moore, Joseph L. Galloway - "We Were Soldiers Once...and Young"/

Гарольд Ґ. Мур, Джозеф Л. Ґелловей - "Ми були солдатами...і молодими", 1992.

Вид-во: Астролябія, 2018.

     "Це наша та їхня історія. Бо ж ми були колись солдатами...і молодими".

     Гел Мур (19220-2017) та Джо Гелловей (1941) - генерал-лейтенант та військовий журналіст, які пройшли через пекло і написали книгу про битву, яка змінила хід В'єтнамської війни.

                                

                                            

     Два роки. Цілих два роки мені знадобилося для того, щоб набратися мужності принаймні відкрити цю книгу. І це ще якщо врахувати, що я бачила екранізацію. Українці мало що знають про В'єтнамську війну і поява такого перекладу знаменує кінець епохи невігластва і замовчування цієї теми. 

     Після Другої Світової та війни у Кореї вище командування віддало наказ створити аеромобільні війська, оснащені гелікоптерами для якнайшвидшого пересування військових груп в ускладнених природних умовах В'єтнаму. Полковника Гаролда Мура разом з підлеглими відправляють у долину річки Я-Дранґ з наказом висадитись і знайти ворога. Ворога було знайдено одразу.  

     Книга важка. Ви будете чути крики поранених, постріли куль над головою, вигуки командирів та шум гвинтів евакуаційного гелікоптера. Біля вас вибухатимуть фосфорні та авіаційні бомби й артилерійські снаряди. Ви втомитесь, ви будете плакати, ви будете закривати книгу і озиратися, вишукуючи в очах людей довкола розуміння. Але його не буде, як не було й тоді. Герої  повернулися додому, в країну, яка зробила вигляд, що їх немає. Але пам'ять про ту битву живе в серцях людей і житиме вічно. 

постер екранізації книги

     "Ми знали, яким був В'єтнам, як ми виглядали, діяли і що говорили. В Америці ніхто більше не знав. А Голлівуд щоразу безбожно усе перекручував, гострячі криві політичні ножі костями наших полеглих братів. Тож ще раз і востаннє. Це розповідь про те, як усе було насправді, що воно означало для нас і що ми значили один для одного. А було воно не так як у фільмах. Коли все закінчилося, мертві не встали і не пішли собі геть, струсивши пил. Якщо когось з нас дивом не зачепило, він усе одно не уникнув травм. Ніхто не покинув В'єтнам таким самим юнаком, яким прийшов".

     "Під ногами все ще траплялися уламки кісток, частини зброї, гільзи, фрагменти артилерійських набоїв і ящиків для боєприпасів. Унаслідок цих відвідин я затямив одне - за недооцінку непоступливого ворога доводиться платити життям".

     "Серед негустих дерев посеред галявини два взводи роти "Браво" розкошували над бляшанками сухого пайка, коли почули відлуння перших пострілів. Досвідчені сержанти мовчки перезирнулися і все зрозуміли. "Їжте швидко, - сказали вони солдатам. - Ми вирушаємо". Битва в зоні висадки "Ікс" розпочалася".

     "Кремезний чорношкірий солдат, одягнутий лише в шорти та черевики, узяв величезними руками тіло білого. Його щоками текли сльози, він обережно пригорнув тіло до грудей і повільно рушив до медпункту. Я так і не дізнався, чи загиблий був його другом. Мабуть, ні. Це був жаль за полеглим товаришем по службі, біль, якого смерть завдає очевидцям".

     "Джо Ґелловей пригадував: "Кулі свистіли всього за декілька футів над головою. Я максимально притиснувся до землі, коли відчув, що хтось штурхнув мене черевиком під ребра. Повернув голову і глянув угору. Наді мною стояв головний сержант Безіл Пламлі. Він нахилився до мене і перекричав звуки пострілів: "Синку, лежачи на землі, фото не зробиш!" Усміхаючись, він випромінював спокій і впевненість. Я подумав: "Він має рацію. Усе одно помремо, тож можна робити фото стоячи". Я звівся і зробив декілька світлин. Пламлі подався до медпункту, дістав пістолет 45-го калібру і клацнув затвором. Він звернувся до доктора Каррари та інших медиків: "Джентльмени, приготуйтесь захищати власне життя!".

     "Джо Ґелловей востаннє сфотографував втомлених солдатів Тоні Недала, що скупчились навколо термітника, вхопив наплічник, гвинтівку і підійшов попрощатися зі мною. Ми стояли, вдивляючись один в одного. Зненацька ми заплакали, нікого не соромлячись; сльози, стікаючи вкритим червоним пилом обличчям, торували вузенькі доріжки. Я ледь спромігся видушити: "Розкажи Америці, що зробили ці сміливі хлопці, розкажи, як загинули її сини".

Вулиці Києва

 

Стефан Машкевич - "Улицы Киева. Ретропутешествие"/Стефан Машкевич - "Вулиці Києва. Ретроподорож"

Вид-во Фоліо, 2018

     "Вулиці можуть дуже багато розповісти - потрібно тільки вміти їх запитувати..."

     Якщо думаєте, що довго не було моїх відгуків, то правильно думаєте. Я хворіла, але мені вже легше і я навіть спеціально з'їздила на Софійську площу для гарного фото. Сьогодні я вам розповім про книгу, яка відкрила мені багато цікавих фактів про місто, в якому я живу.

     Київ. Місто з тисячолітньою історією зі своїм поглядом на світ. Але всяке місто роблять люди, вони наповнюють його, роблять йому на благо, живуть у ньому і помирають за нього. Книга напевно більше про людей та їхню історію. Історію перейменувань давніх вулиць, історію бруківки, київської цегли та історію людської пам'яті. Когось місто вшанувало, назвавши вулицю на його честь, комусь віддало цілу площу, а когось забуло. Не з власної волі, а через скороминущу політику. Вже зараз, коли повернуто більшість історичних назв, люди не розуміють чому вулиця має таке ім'я, на честь кого вона названа. І щоб такого не сталося з вами, ви маєте прочитати цю книгу. Особливо якщо живете в Києві як я.

     "...тоді вулицю й перейменували на Боричів узвіз, яким вона була в давнину і по якому Перун був скинутий у Дніпро".

     "Поштова площа раніше була відома також як Різдвяна площа (від назви церкви, що стоїть на ній - Церкви Різдва)..."

     "Набережно-Хрещатицька вулиця раніше називалась... Хрещатиком. Вона починалася з Подолу і закінчувалась поблизу берегів історічної ріки Либідь. Коли у першій третині ХІХ ст. нинішний Хрещатик почав оформлюватися як головна вулиця міста, наву колишньої його частини, що на березі Дніпра, доповнили - і так вона перетворилась на Набережно-Хрещатицьку".

Танго смерті

 

Юрій Винничук - "Танго смерті", 2012.

Вид-во Фоліо.

     "Рука зі смичком торкається скрипки, і лунає мелодія танґа. Тепер гавкіт собак і людські голоси змушені прориватися крізь цю мелодію, та не тільки крізь мелодію, але й крізь спів - четверо чоловіків співають щось тихо-тихо. А потім рука одного з них тягнеться до в'язанки гранат..."

     Юрій Винничук (1952) - український  письменник, журналіст та редактор. За роман "Танго смерті отримав премію "Книга року BBC" за 2012 рік. 

     5 років - добрий час для книги, яка, як і добре вино, має настоятися і подихати. Саме стільки років в мене ця книга і нарешті я можу сказати, що прочитала її. Художній твір, в якому вигадка межує з історією змушує думати, що можливо таке справді могло бути - у сусідньому дворі, місті, або ж в іншому житті...

     Четверо хлопців дружать змалку. Їхні батьки загинули в трагедії Базару, зі спільного маючи тільки любов до України, бо один з них - українець, другий - жид, третій - поляк, а четвертий -  німець. Довоєнний Львів зачаровує колоритом і казковістю. Але настає велика війна. Хлопці переживають різноманітні пригоди, закохуються, навіть воюють, не полишаючи один одного в біді і не зраджуючи дружби. Аж тут книга переносить нас у наш час, до пана професора, який вивчає давний світ людей Аркануму, які вірили в те, що душа людей за певних обставин може переселитися...

     І хоч я тільки нещодавно повернулася зі Львова мене знову потягнуло туди. (Можливо в минулому житті я жила у Львові?) Закриваючи очі, я бачу, як оживають герої роману: як пані Голда кричить, що треба допомогти готувати, бо ж Іда виходить заміж, як Орест повертається додому зранку ледь посвітлілими вулицями, як Люція варить конфітури для свого коханого Яся...Скільки їх лишилося там? У спогадах, на фотокартках, на написах могил... 

А як не стане мене з тобою,

вкриють піски тіла,

стрінемось там, де маки рікою,

там, де їх тінь лягла.

Оркестр Янівського табору смерті - табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією.

     "Давні арканумці вірили в те, що кожна людина має дві душі, одну смертну і другу безсмертну, яка й переселяється в іншу людину. Пісні з "Книги Смерті" виконували не після смерті, а перед, тобто людині ще живій, але умираючій".

     "...а потім прийшли німаки і сказали, аби я всіх комуняків і жидів переписала. Ну, то щодо комуняків я не була така добра, нє, як вони поселилися в тих хатах, звідки вивезли людей на Сибір, то нехай знають, жи на чужих кістках забави не буде. Як всі виїжджали, то могли і вони пендзлювати на схід, але нє, лишилися, бо шкода було покидати такі люксусові помешкання з меблями і начинням. Але жидів? Кого? Того Ізю, котрий все, як мене зустріне, перехоплював з моїх рук відра з вугльом і казав: "Пані Хомикова! Я вам поможу, бо ви кобіта і вам не пасує того дричити!", альбо ту Хану, котра все мені якусь лаху дарувала, бо товстіла хутчше за мене? Чи пана Кона, котрий жив простісько наді мною і казав: "Пані Хомикова! Коли я на світанку чую ваш голос, то так, гейби я випив півлітра моцної кави і вже готовий іти тєжко працювати. Завдяки вам я на каві економлю, то дай вам Боже здоров'я, аби ви мене з летаргійного сну збудили".

     "- Жодних імен! Тямиш? Тільки псевда. Яке твоє?

      - Моє? Я собі ще не вибрав. Я взагалі не знав, що маю думати про псевдо.

      - Псевдо! - гаркнув вуйцьо і насупив брови.

      - Добре, най буде Хрін.

      - Хрін у нас уже є. І Грім, і Дуб, і Орел...

      - Тоді - Морква.

      - Здурів? Яка, в сраку, Морква?

    - Ну, якщо не можна Хрін, то най буде Морква. Або Буряк, Капуста, Горох, Біб, Калярепа, Трускавка... - Вуйцьові перехопило подих, і він почав скреготіти зубами. Але я сміливо продовжив: - Пастернак, Гарбуз...

      - Тпру! - спинив мене вуйцьо. - Най ті хрін - будеш Гарбузом".

Просто Маса

Борис Акунин - "Просто Маса"/ Борис Акунін - "Просто Маса".

Вид-во: АСТ, 2020.

     "На одному страху жодна влада довго триматися не може, навіть найжорстокіша. Для її міцності їй потрібно дещо більше - щось безтілесне, що вражає розум. Щось заворожуюче".

     Ніколи не почувалася так піднесено і ось це знову сталося. Нова книга Акуніна в мене і це неймовірне відчуття, так, ніби книга повернулася додому. В продовженні циклу про Фандоріна тепер (потрібен час, щоб змиритися) немає Фандоріна за відомих причин. Масахіро Сібата (можна просто Маса) пливе до берегів рідної Японії після того, як його названу Батьківщину захопили червоні і вщент сплюндрували її. Йому боляче дивитися на країну, рани якої смертельні, тому він з надією відшукати давно забутий шлях пливе до краю своєї молодості. Заводячи дивні знайомства і заснувавши згодом своє детективне агентство, Маса опиняється у патовому положенні. Про допомогу просять японський уряд, червоні, білі, якудза та прості японці, які зіграють велику роль у житті Сібати. Кому допоможе Маса? До якого табору приєднається? І чи відгадає він загадку всього свого життя?

     446 сторінок задоволення, ось що ви можете тримати в руках, як придбаєте цю книгу. Це книга про душу Японії, її вибір і напрямок розвитку. Кольорові репродукції картин відомих японських художників дозволять ліпше уявити тодішній світ і тодішнє уявлення про красу, а досконале знання автором історії та культури Японії робить книгу унікальним надбанням сучасної художньої літератури. 

     "Якщо стає забагато свободи, кожен належить сам собі і повинен вирішувати усе сам, народ починає горювати за неволею, коли усі разом і хтось вирішує за тебе. Тому що людина - істота стадна. Без свободи жити може, без порядку - ніяк".

     " - Або ти за них, або за нас. За кого ти - за трудящих або за кровопивць? За робочих і селян або за поміщиків та капіталістів? За голодних чи за жирних?

      "А чого це ви позбавилися від поміщиків з капіталістами і все одно голодні?" - спитав би Маса, якби з запальними революціонерами був сенс сперечатись". 

     "Ефекту було досягнено. Сандайме і Баба повелися однаково: насупили брови і подалися вперед. Хочеш, щоб японський служивий і японський бандит тебе уважно слухали, - скажи, що їхня честь та їхнє добре ім'я під загрозою".

Голова з площі Пігаль

Андрій Кокотюха - "Голова з площі Пігаль", 2020.

Вид-во Фоліо

     "Дверцята з пасажирського боку відчинилися. Хтось невидимий викинув на бруківку згорток - круглий предмет, замотаний у якусь велику шмату..."

     Восьма книга! Восьма книга серії вже в мене, прочитана і стоїть на поличці поряд зі своїми різнокольоровими сестрами - хіба не щастя? Історія Климентія Кошового продовжується.

     Париж, 1923 рік. Велику війну закінчено, а разом з тим закінчено поділ територій, згідно з яким Київ це Російська імперія, а Львів - Польська Республіка. Кошовий опинився у Парижі, де змушений жити як апатрид, підробляти сторожем у вар'єте і жити з думкою про втрачену надію на незалежність своєї країни. Після невеличкого інциденту зі стріляниною Кошового розшукує адвокат пані Лоран, яку підозрюють в жахливому і жорстокому вбивстві, а саме в тому, що вона відтяла голову власному чоловікові. Яке діло до неї Кошовому? Повне ім'я жінки - Магда Богданович-Лоран. 

     Український ретро роман - це просто знахідка для людей, які люблять детективи на тлі українських історичних подій. Київ, Львів, Перша світова, а згодом і Париж очима українця того часу. Розслідування нетрями європейського міста, яке потопає в мігрантах, бандитських бандах і скалічених душах. Серед них усіх Кошовий має знайти справжнього вбивцю і в нього є на це лише 3 дні.

     "- Ви когось або щось шукаєте. Без мене навряд знайдете. Voilá: ви шукаєте мене. Тут, довкола, скільки не візьми, куди не глянь, куди не кинь, всі знають Батара. Шукають, як щось треба. Ну, а Батар знає всіх, усе й про все. Кого-чого не знає, те легко виправити.

      - Я мав друга, який при першому знайомстві сказав щось подібне. Половина міста знає його, іншу половину - він".

     "Я француз, месьє Кошові, а нас вражають, навіть розчулюють певні історії. Француз не зрозуміє іншого француза, яущо той не дасть змоги чоловікові побачити кохану жінку".

Зім'ята постіль

 

Франсуаза Саґан - "Зім'ята постіль"/ Françoise Sagan - "Le lit défait", 1977.

     "...він подумав, що ніколи в житті не звикне до неї, а значить ніколи, ніколи в житті не розлюбить".

     Франсуаза Саґан (справжнє ім'я Françouse Quoirez) - (1935-2004), французька письменниця і драматургиня, якій ще за життя дали прізвисько "чарівний маленький монстр". Прославилася у 18 років, коли вийшов її дебютний роман "Добридень, смутку".

      Не знаю чим я керувалася при виборі цієї книги. Можливо хотіла почитати про красиву і наближену до класики історію кохання, де вона така вся неприступна, а він такий весь Марлон Брандо у Трамваї Бажання. Але в книзі все зовсім навпаки...

     5 років тому амбітна акторка Беатріс дозволила бути з собою молодому страховому агенту Едуару Маліграссу. Пройшли роки і тепер Едуар успішний письменник, п'єси якого ставлять по всьому світу, його ім'я на устах не тільки в Парижі, але й в Америці. Беатріс же продовжує грати ролі у стрічках категорії Б і подеколи тріумфує на сцені театру.  Їхня зустріч буде роковою. Ролі роздано, залишилося лише правдоподібно зіграти їх.

     До останньої сторінки я сподівалася на інакше закінчення. Але зараз, згадуючи все написане, я розумію, що іншого фіналу бути не могло. Вродлива і примхлива акторка, для якої бути з одним чоловіком це восьме диво світу і чуттєвий письменник, все життя якого - суцільна самопожертва, хто вони один для одного? У читача буде можливість більше дізнатися і можливо зрозуміти в якійсь мірі обох закоханих і зробити свій висновок, з яким навряд чи погодилась би автор роману. Письменник і акторка. Як довго вони пробудуть разом? Хто кохає, а хто дозволяє себе кохати і які несподіванки чекають на кожного? Відповідь є на першій і на останній сторінці.

     "Він відчув жах. Едуар злякався незнайомої жінки, ніжної, жалісливої незнайомки, так не схожої на варварського ідола, якому він поклонявся. Але Беатріс швидко заспокоїла його.

      - Я плачу про себе, - сказала вона, - як завжди. Не хвилюйся".

     "Однак, - розгублено подумала вона, - я ж не закохана в нього по-справжньому. Я завжди знала, що ця субота настане, і мені не здавалося, що час йде надто повільно... Тоді звідки це запаморочливе хвилювання і несамовитий голод, якщо немає апетиту, як такого?"

     "Кожен в своєму стилі, але і він, Едуар, і той самий Рауль або його літобробник розповідали одну й ту саму історію: все те ж одвічне благання, той же жах і та ж вимога: не кидайте мене одного! І немає сенсу шукати щось нове".

Царство льоду

Хемптон Сайдз - "Царство льоду. Велика і жахлива експедиція U.S.S. "Жаннетта"/ Hampton Sides - "In the Kingdom of Ice", 2014    

     "Нехай безкрайні сніги стануть їм пухом, а люті полярні вітри розносять їхню скорботну пісню крізь століття".

     Хемптон Сайдз (1962) - американський історик, письменник і журналіст. Відомий своїми грандіозними роботами на історичну тему. Писав для таких журналів, як National Geographic, The Wall Street Journal, Esquire, The Washington Post та багато ін. 

     Я довго відкладала цю книгу. Чесно. Періодично гортаючи свою електронну бібліотеку і натикаючись на обкладинку, взважувала всі "за" і "проти", і кожного, КОЖНОГО разу відкладала, просто боючись не подужати емоційно. Сьогодні я її закінчила і готова поділитися з вами своїми відчуттями, думками і враженнями.

     Людство завжди прагнуло знати більше. І коли у кінці 19 століття питання "а що там за обрієм" набуло особливої гостроти - вони вирішили відправити експедицію аби дістатися Північного Полюсу.

     Коли питання з експедицією було остаточно вирішено - постало людське питання. Капітан Джордж Делонг особисто підбирав команду на корабель, який було названо "Жаннетта". 32 людини, які добровільно погодилися бути першопрохідцями, вирушили на пошуки нового шляху на північ і...корабельна аварія, дрейф паковим льодом, сніжна сліпота, люті шторми і морози, божевілля і голод, відчай і надія, непоступливість і впертість... 

     Ці декілька років експедиції увійшли в історію світу завдяки мужності і героїзму команди. Це історія про силу духу, вихід за межі людських можливостей і справжній героїзм. Це книга-потрясіння, книга-струс, книга-вибух у вашій голові. Ви маєте знати цю історію. Після неї ваш світогляд зміниться назавжди.

"Жаннетта"

капітан Джордж Делонг

     "Делонг світився від гордості за своє судно і моряків. "Я усім серцем відданий нашій цілі. Ми не зупинимось, допоки "Жаннетта" не вийде з ладу і не падемо ми самі...В нас чудова команда, чудова їжа і чудовий корабель. Думаю, що ми маємо все необхідне, аби дерзнути і перевірити, що під силу людині".

     "В них на обличчях не читалося ані радості, ані печалі - тільки рішучість, непоступливість і гордість".

     "На честь Делонга назвали гірський хребет на північному заході Аляски, а також два корабля. В Росії декілька островів відомі під спільною назвою острів Делонга...

      ...Сьогодні медаль Джорджа Мелвілла вважається найвищою флотською нагородою в США за досягнення у морській інженерії".

Меморіал на честь команди "Жаннетта", Нью-Йорк

Полліанна

Елеонор Портер - "Полліанна"/ Eleanor Hodgman Porter - "Pollyanna", 1913.

     "Знаєш, коли звикнеш шукаєш чому б зрадіти, іноді знаходиш ніби само собою. Ось і зараз так вийшло. Якщо постаратися, то майже у всьому можна відшукати що-небудь радісне і хороше".

     Елеонор Портер, (1868-1920) - американська письменниця, яка всього за кілька років письменницької кар'єри створила 4 томи коротких оповідань і 14 романів для дітей та дорослих.

     О, скільки разів я зустрічала відгуки на цю книгу у різних соцмережах! Якийсь час вона переслідувала мене скрізь, потім взяла тайм-аут аж до минулого тижня, коли цю книгу порадила мені колега з роботи. І тут я зрадила своїм правилам і здалася в полон культовій дитячій книзі. 

     Місто Бедінгсвіль - звичайне провінційне місто Америки початку 20ст.: багаті й бідні, жіночі благодійні збори, церква по неділях і нудьга, нудьга, нудьга. Міс Поллі - доволі забезпечена жінка, яка мешкає в багатому маєтку зовсім одна (за винятком прислуги). Репутацію вона має бездоганну, хоча сувора і жорстка без міри. Але з учора вона сама не своя, бо сьогодні до неї жити приїжджає племінниця Полліанна, яку міс Поллі ніколи не бачила.

     Місцями стиль письма нагадував мені книгу про Мері Поппінс - легко, просто і з мораллю. Дівчинка-сирота з її "грою в радість", оптимізмом і вмінням розтоплювати кригу в серцях людей не може не подобатись читачу, особливо молодшої вікової категорії. Книга вчить добру, турботі, вірі в себе і людей і найголовніше - радості. Купіть цю книгу своїй дитині.

     "...але потім я згадала, що ненавиджу дивитися на свої веснянки, і тут же зраділа, що не маю дзеркала. Ну, а коли я подивилася у вікно, то вид з нього мені так сподобався...І стало зовсім добре. Розумієте, Ненсі, коли шукаєш, чому б зрадіти, про все інше якось менше думаєш".

     "-Тітонько Поллі! Коли ж я буду жити? Ви зовсім не лишили мені часу!

      - Жити? Не розумію, що ти маєш на увазі, дитино? Ти живеш, чим би ти не займалась.

      - Так, так, тітонько Поллі! Звісно, весь час доки я буду займатися, я не перестану дихати або рухатися. Але це не означає, що я буду жити. Адже коли я сплю, я теж дихаю, але я ж не живу.  Коли я кажу "жити", тітонько Поллі, я маю на увазі, що я можу робити те, шо схочеться".

Сила твоєї кішечки

Кара Кінґ - "Сила твоєї кішечки"/ Kara King - "The Power of the Pussy", 2012

     "Штука не в тому, щоб знайти гідного чоловіка. Головна складність - стати такою жінкою, щоб він захотів бути гідним тебе".

     Кара Кінг - колишня ведуча програми на радіо Маямі, зараз - щаслива дружина і автор книг.

     - Розумна жінка не лякається провокативних назв, - подумала я, коли завантажувала книгу на телефон. Прочитавши коротку анотацію, я зрозуміла, що до "Монологів вагіни" їй як мені до Риму в карантин. Почавши читати - упевнилася в цьому, проте вона все-таки знайде свого читача.
     В книзі автор розповідає про базові чесноти, які повинен мати твій обранець. Про те, якою ти повинна бути, щоб зустріти того єдиного. Що дозволяти чоловіку, після яких вчинків тікати світ за очі, за що хвалити, як нагороджувати і як себе любити. У кінці книги є певний списочок питань, на які ти маєш чесно відповісти і тоді ти побачиш що спиняє тебе на шляху до "довго і щасливо".
     Як на мене, то те, що написано у книзі можна скоротити до декількох тверджень, які мають бути в голові у кожної жінки, а саме:

- Люби себе.

- Поважай себе і не зраджуй своїм принципам.

- Будь з тим, хто вчинками робить тебе щасливою.

- Не зв'язуйся з брехунами, аб'юзерами, наркоманами, алкоголіками і ледарями.

- Приймай свої і чужі недоліки, навчись їх любити.
     Такі книги однозначно потрібні. Їх повинні читати жінки, в яких занижена самооцінка, які пережили емоційне розставання або ті дівчата і жінки, які зневірилися у тому, що знайдуть свою половину, не знаючи, що своїми руками руйнують своє майбутнє щастя. Не буду казати, що я в білому пальто і скажу, що декілька абзаців здалися мені сильними. Декілька порад здалися мені не банальними. І декілька сторінок я прогорнула, тому що було відверто нецікаво. Але якщо навіть одна жінка після цієї книги вирішить змінити щось в своєму житті, книга надрукована не даремно.

     "Якщо ти розумна жінка, тебе буде приваблювати те, як чоловік до тебе ставиться".

     "Впевненість у собі миттєво робить людину привабливою. Як і усвідомлення і прийняття того, хто ти є. Як і вірність принципам. Коли людина впевнена у собі, їй легко розслабитися і бути собою в присутності інших. Тоді і всі навколо щасливі, розслаблені і не відчувають жодних незручностей. Впевненість у собі ніяк не залежить від твоєї зовнішності. Бути впевненою у собі - значить бути собою і не вибачатися за це".

     "У світі багато жінок, які намагаються перекроїти себе і стати такими, якими їх хочуть бачити чоловіки. Це абсолютно не вірно. Протягом усіх відносин ти відчуватимеш дискомфорт. В результаті тобі набридне прикидатися. Така тактика не принесе результата, тому що врешті-решт хтось з вас не витримає. Або ж він побачить твою акторську гру і це його відштовхне, або ж тобі набридне своя роль, і ти здашся".

Я їм тишу ложками

Майкл Фінкель - "Я їм тишу ложками"/Michael Finkel - "The Stranger in the Woods", 2017.

     "Більш за все він мріяв про тишу: "Я би ніс її, скільки зміг, їв би ложками, смакував би потроху, насолоджувався смаком. Я б її святкував".

     Майкл Фінкель, (1969) - американський журналіст і письменник, одну з його книг екранізовано під назвою "Правдива історія" (2015).

     Сьогодні мій відгук буде про книгу для інтровертів. Саме так я окреслила її, бо хто як не вони можуть спробувати зрозуміти людину, яка прожила відлюдником у лісі 27 років?

     Штат Мен, Північний Став. Протягом поколінь поселенням ходить легенда про відлюдника, який живе у лісі. Ніхто його ніколи не бачив (хоча шукали), але щоразу він дає про себе знати, крадучи в домах містян. Це може бути светр, книжка, балон пропану чи автомобільний чохол. 27 років люди бояться крадіжок і вторгнення в їхні оселі, вони залишають йому їжу надворі, але її ніхто не торкається. Всі вже списують легенду на чутки, а крадіжки на простих крадіїв, коли одного ранку єгер затримує чоловіка, який хотів вкрасти їжу в дитячому таборі.

     Маємо подякувати автору, ця біографічна книга не має на меті вибілити образ Крістофера Найта. Автор співчуває йому, намагається докопатися до істинної причини його рішення, але не облишає увагою той факт, що Найт, облаштовуючи своє комфортне життя в лісі, здійснив понад 1000 крадіжок в місцевих, тим самим здійснюючи не тільки фізичну кражу, але й психологічне насильство протягом років. Реальна розповідь автора про зустрічі з Найтом і його життя у лісі перемежовується роздумами на тему самітництва, висловами відомих людей, є навіть пара цитат Джона Маккейна в тему книги. Закінчується вона життєво, логічно, місцями навіть сумно, але прочитайте самі. Особисто для себе я винесла з книги достатньо уроків, щоб мій внутрішній інтроверт одного разу не зібрався і не пішов жити в Дарницькі ліси. Чого і вам бажаю. Зберігайте спокій і гармонію в собі, а головне читайте розумні книги.

Крістофер Найт перед втечею/ затриманий Крістофер Найт

     "Карл Юнг казав, що лише інтроверт може побачити "всю глибину людської дурості".

     "Він якось прихватив екземпляр "Улісса", але той, можливо, був єдиною книгою, яку Найт не зміг дочитати. "У чому там взагалі сенс? Я так підозрюю, що Джойс просто пожартував. Він тримав рот на замку, а люди вичитували в ній те, що він зроду не писав. Псевдоінтелектуали дуже полюбляють мимохідь зронити, що "Улісс" - їх улюблений твір. В мене мозок вибухне, якщо я її дочитаю".

     "В наші дні в Японії налічується мільйон протестуючих відлюдників. Їх називають хікікоморі - "ті, що закрилися всередину". Більшість з них чоловіки, від учнів останніх класів до дорослих чоловіків. Хікікоморі протестують проти японської культури - конформістської, побудованої на постійному змаганні і тиску. Вони зачиняються у своїх кімнатах в батьківських будинках і майже не полишають їх, часто - роками. Дні за днями вони проводять за читанням або комп'ютерними іграми. Батьки залишають їжу їм під дверима, а  психологи пропонують консультації онлайн. Японські ЗМІ прозвали їх "втрачене покоління" та "зниклий мільйон".

Жінка на сходах

Бернхард Шлінк - "Жінка на сходах"/ Bernhard Schlink - "Die Frau auf der Treppe", 2014.

     " - Вас не пустили?

       - Картина пошкоджена. Схоже, що по правій нозі провели запальничкою.

       - Гундлах?

      - Так, він. Каже, що ніби випадково. Тільки це було не випадково, а навмисно. Я одразу це побачив".

     Так як цього автора я вже читала (див.відгук "Читець"), то на його особистості зупинятися не буду, а просто напишу свій короткий відгук на цю новелу. 

     До адвоката приходить пара. Він - молодий Художник, вона - його супутниця і Муза. Але в їхніх стосунках є третій, а саме Власник картини художника. За словами Художника Власник систематично пошкоджує картину, а тому Художник прийшов до адвоката, щоб отримати дозвіл на реставрацію своєї картини. Виявляється, що на картині зображена жінка, що спускається сходами, колишня дружина Власника - Муза. Події набирають обертів, коли двоє чоловіків змовилися щодо картини. І щодо Музи теж.

     Книга читалася мені довго. Багато описів, роздумів німця про 1960-ті в ГДР, роздумів "а що б було, якби..." і споглядань на минуле. Автору 75 років і це дуже відчувається по наповненості еротикою, по равликовій швидкості подій і по загальному флегматизму книги. З книги я винесла одне  - консерватизм і новаторство це тотожні поняття, бо є крайніми точками людського вибору. Тримайтеся золотої середини і ви не закінчите як герої цієї новели.

     " - Жінка, що спускається сходами. - Він обвів очима кабінет. - Це велика картина. Бачите двері? Картина трохи більша. 

       - Конкретна жінка?

       - Це дружина... - в його голосі з'явилася вперта нота, - колишня дружина Гундлаха".

     "...а тепер, обертаючись назад, я не знаю, що в минулому було для мене тягарем, а шо подарунком, чи справедлива ціна, яку довелося заплатити за успіх, і що справдилося в моїх зустрічах з жінками,а  що не далося мені в руки".

Шоколадна лавка в Парижі

Дженні Колган - "Шоколадна лавка в Парижі"/Jenny Colgan - "The Loveliest Chocolate Shop in Paris", 2013

     "...ті, що сподобаються, залишиш собі, а з іншими піднімемося сюди, пустимо їх за вітром і загадаємо: нехай ті, хто їх підбере, будуть такими ж щасливими, як ми з тобою.

   ...з тих пір на подарункових коробках з шоколадної лавки Тьєррі в кутку з'явилася малесенька, ледь помітна печатка у вигляді капелюха".

     Дженні Колган (1972) - шотландська письменниця, яка пише переважно комедійні романтичні новели. Мешкає у Франції і Британії. 

     Початок літа - ідеальний час для такої романтичної і чарівної книги, бо: а) легенький сюжет з харизматичними персонажами; б) книга насичена історіями, які ти ніби проживаєш сам; і в) книга про шоколад це завжди гарна ідея!

     Анна Трент - 30-літня дегустаторка шоколаду на фабриці шоколаду в англійській провінції. Після нещасного випадку на виробництві працювати вона там більше не може. Але може скористатися запрошенням бути помічницею в авторській шоколадній майстерні. В центрі Парижа. У відомого на весь світ шоколатьє. Що станеться з Анною в перший же день? Як складеться її доля і яка історія 40-річної давнини пов'язує шоколатьє зі знайомою Анни? Закінчення історії вразить вас.

     Чудовий вибір книги як для 20-річної дівчини, так і для її мами. Вік не важливий, коли хочеш почитати романтичну (але не занадто!) історію, де все закінчується так, як може закінчитись і в житті. Дівчата, ви прочитаєте цю книгу залпом, обіцяю. 

     "Ось я лежу на підлозі, з ніг до голови залита рідким шоколадом, посміююсь як дурненька і не можу зупинитися. Наді мною схиляються якісь люди. Деяких я впізнаю. Але ніхто крім мене не сміється. Чомусь від цього ще смішніше".

     "Люди вже поспішають до барів заради раннього аперитиву. До столика біля входу у заклад навпроти винесли маленькі келихи "Перно". Ще я помітила на підносі банку оливок і тарілку смаженого м'яса. Значить, гості постійні. Чоловік і жінка середніх років поглинуті жвавою розмовою. Цікаво, про що вони говорять? "Як же це прекрасно, - подумала я, - прожити разом стільки років і досі не вичерпати теми для розмов!"

     "Він дістав з білої коробки новенького солом'яного капелюха, підняв високо над загородженням і - у-ух! - дозволив вітру підняти його в повітря і унести. Капелюх перекидався в небі і летів над димовими трубами, церковними дзвонами та шпилями. Тьєррі дивився, як капелюшок крутився, а стрічки майоріли на вітрі. Капелюх підіймався усе вище й вище, а потім розтанув у блакиті неба і зник з поля зору".

Дівчина у блакитному пальто

Моніка Гессе - "Дівчина у блакитному пальто"/ Monica Hesse - "Girl in the Blue Coat",

 2016

     "Я відчуваю, що мене вже захопила ця таємниця. Можливо це через Баса. А можливо тому, що це ще один спосіб наплювати на правила нацистів".

     Моніка Гессе - американська письменниця і журналістка, автор бестселерів у стилі нонфікшн і янг едалт. За книгу "Дівчина в блакитному пальто" отримала премію ім.Едгара Алана По. Зараз пише для Вашингтон Пост.

      Книга про війну це завжди відповідальність. Ти не маєш права на недостовірне відображення тих подій, тому потрібно підійти до написання серйозно і залучити якомога більше експертів щоб вийшла добра книга. Саме так зробила Гессе, коли писала "Дівчину у блакитному пальто". 

     У книзі йдеться про окупацію Голандії у Другу Світову. Юна Ханнеке заробляє тим, що дістає різні товари для своїх клієнтів на чорному ринку. Це можуть бути парфуми, сосиски, сигарети...Але одній постійній клієнтці нічого з того не потрібно. Їй потрібно щоб Ханнеке знайшла...людину. 

     Передусім ця книга не зовсім про війну. Вона про окупацію і злочини нацистської влади. А ще про дружбу і маленькі вчинки, які, як ефект метелика, можуть багато до чого призвести. Історія про юну любов, зраду, втрату і прощення на тлі воєнних подій, яка нікого не залишить байдужим.

     "Має ж бути якесь раціональне пояснення, знову кажу я собі. Люди не розчиняються у повітрі. Але насправді це брехня. Під час окупації люди розчиняються у повітрі кожен день".

     "Кава для неї, гаряче анісове молоко для мене. Вже два з половиною роки я терпіти не можу смак молока з анісом. Я пила його, коли почула по радіо, що Голандія здалася".

     " - Мені потрібно щоб ви знайшли одну людину, зниклу людину. Ця зникла дівчина єврейка і треба щоб ви знайшли її раніше ніж нацисти".

Як витратити мільйон, якого немає

Ґарік Корогодський - "Як витратити мільйон, якого немає, та інші історії єврейського хлопчика"/ Гарик Корогодский - "Как потратить миллион, которого нет, и другие истории еврейского мальчика"

Вид-во "Самміт-Книга", 2017, Київ. Т.1.

     "Навіть найменший заробіток не зробить нас біднішими".

     Ґарік Корогодський (4 серпня 1960) — бізнесмен, блогер, меценат, засновник благодійного фонду «Життєлюб». Активний блогер на Facebook. Соціальну мережу використовує як форму захисту бізнесу, має намір стати мером Києва.

     Якщо ти живеш у Києві, то ти точно знаєш ХТО такий Ґарік Корогодський. Якщо дуже коротко, то це єврейський хлопчик з Соломенки, який хотів більшого. Більшого ніж могло запропонувати йому оточення, більшого ніж міг запропонувати Київ. В цій книзі відомий епатажний бізнесмен у властивій йому манері розповідає про дитинство і свою родину, юність на Гідропарку і розкриття таланту картяра, студентські роки в Москві і початок "бізнесу" (читай спекуляцій :) ) в радянських умовах. 

     Під час читання (після теж) виникає одразу довіра і повага до автора, бо написано правдиво, без вилизаних моментів. Косякнув десь? Написав. Заборгував тисячі рублів? Написав. Погано вчився? Теж написав. А найголовніше - Корогодський не зробив з книги мотиваційної і коучінгової, він просто написав як в нього проходило тоді життя, усвідомлюючи, що цей шлях не для всіх. Є відверто смішні історії, є кумедні, є й сумні. Ілюстрації до майже кожної роблять читання розважливішим. Кому варто читати? Особам з віком від 18, відкритим до сприйняття чужого світогляду і ліберальним поглядам взагалі. Чи варто читати взагалі? Так, якщо хочете дізнатися як витратити мільйон, якого немає...

     "Чому я навчився у Гідропарку? Коли сідаєш грати, потрібно знати три речі - скільки збираєшся програти, скільки виграти і, найважливіше, як звалити".

     "Це вічне питання, у англійців є така прислів'я: "Що ліпше - бути великою рибою у маленькому ставку чи маленькою рибою у великому ставку?" Я для себе відповів однозначно - великою. І невпинно працювати над збільшенням свого ставку. Пізніше я пару разів піду на угоду з совістю, і це буде хороший досвід для того, щоб зрозуміти - навіть міністри і президенти маленькі рибки у великому ставку, бо сковані купою обмежень і зобов'язань. Тільки мистецтво або свій бізнес. Крапка. Брешу. Про мистецтво зрозумів тільки тепер. А тоді - про бізнес. Але це не рецепт для всіх, і про це теж необхідно пам'ятати".

Поміняй воду квітам

Валері Перрен - "Поміняй воду квітам"/ Valérie Perrin - "Changer l'eau des fleurs", 2018.

     "- ...Віолетто, чому б вам не почати життя заново?

    - Тому що це неможливо. Візьміть клаптик паперу і порвіть його, а потім зберіть усі клаптики і склейте скотчем - однаково залишаться заломи і розриви.

      - Маєте рацію, але писати на ньому можна все рівно.

      - Невже?

      - Так, якщо фломастер хороший".

     Валері Перрен - французька письменниця, фотограф і сценарист, володар багатьох літературних премій.

     Будь моя воля, то я б віднесла французьку літературу в окремий жанр мистецтва. Жанр, де панує особливий шарм, любов до простих, але водночас вишуканих деталей і легкість.

     Віолетта Туссен вже 20 років працює наглядачкою провінційного цвинтаря. До того вона працювала на залізничному переїзді - піднімала і опускала шлагбаум. а до того... зустріла чоловіка всього свого життя - Філіппа. Неосвічена, приземлена Віолетта шукає сенс свого життя і знаходить його тоді, коли її чоловік безслідно зникає. Вона тепер одна. Допомагає з похоронами, вислуховує рідних померлих за келихом вина, прибирає закинуті могили і продає квіти. А ще вона записує промови на кожному похороні в окремий зошит, аби потім відтворити цей день для тих, хто не зміг з певних причин з'явитися. Одного дня до самотньої Віолетти заходить марсельський комісар з прахом своєї матері. З цього дня її життя зміниться назавжди. 

     Ця книга ніби створена для фанатів деталей. Ви почуєте рев мотоцикла, відчуєте запах свіжевскопаних грядок і слухатимете розповідь Віолетти як ніби вона сидить перед вами. Трохи детектива, трохи мостів округу Медісон, трохи французьких музикантів 1960-х, а головне - в книзі є життя. Заради нього і читайте.

     "Віолетто, плющ душить дерева, ніколи не забувай обрізати його. Ніколи. Як тільки замислюєшся про що не треба і розумієш, що сутінь затягує тебе, бери секатор і ріж, поки рука не заболить".

     "Я відкрила шафку для спецій, щоб дістати лаврового листа, і знайшла Сашин лист - між оливковою олією і бальзамічним оцетом. Я скрізь розкладаю листи, щоб забути про них, а потім "раптово" знайти і зрадіти".

     "Муляри зачиняють сімейний склеп, а П'єр розповідає мені, що лікар познайомився зі своєю дружиною в день її весілля з іншим чоловіком. На самому початку балу вона підвернула кісточку, і Філіппа терміново викликали на свято. Він побачив наречену у білій сукні і закохався. Підняв її на руки, поніс до машини, щоб відвезти її до лікарні на рентген, і... не повернув молодому чоловікові. "Він освідчився їй, коли вправляв вивих!" - з посмішкою додає мій друг".

Навіщо вбили Кеннеді

Джеймс Дуглас - "Навіщо вбили Джона Кеннеді" / James W.Douglass - "JFK and Unspeakable", 2008.

     "Одна з рис характеру Кеннеді - мужність. Він був відважною людиною. Людиною, здатною прийняти рішення не дивлячись ні на що, людиною, здатною передивитись політику, тому що мав мужність так вчинити". Ф. Кастро.

     Джеймс Дуглас, (1937) - борець за мир і письменник, в центрі багатьох книг якого знаходяться духовні аспекти проти загрози ядерної війни. На цей момент працює над книгою про замах на Мартіна Лютера Кінга, Роберта Кеннеді і Малькольма Ікса.

     З самого початку карантину і до сьогодні я думала лише над одним питанням - "хто і чому вбив президента Кеннеді". Сьогодні я вже маю обгрунтовану відповідь. А ви? Що ви знаєте про цей найбільш зухвалий і відомий у світі замах? Якщо ваша відповідь обежується лише "його вбило ЦРУ", то книга для вас просто маст рід. 

     Різні версії цього вбивства описані вже багато разів, але ця праця - найретельніше й найоб'єктивніше розслідування не тільки того, як і хто це зробив, скільки чому, а головне - навіщо. Кому було це вигідно? Кому заважав президент? Після Карибської кризи Кеннеді вирішив припинити холодну війну і гонку озброєнь. Почав таємно листуватися з Хрущовим і налагодив канал зв'язку з ворогом, Фіделем Кастро. Але все вирішили за нього. 

     Ця книга не одна з параноїдальних теорій змови. Це титанічна праця років, років досліджень, вивчень і інтерв'ю. Будьте готові до надзвичайної кількості імен, років і дат. Будьте готові до 1200 сторінок в мобільній версії. Будьте готові до правди. Адже автор зібрав усі можливі матеріали аби надати нам можливість побачити світ крізь темряву. Розсіяти туман і побачити світ зовсім інакшим. Інакшим. Після цієї книги.

     Що було б якби замаху вдалося запобігти? Що було б якби Кеннеді обрали на другий строк? Джеймс Дуглас вважає, що світ сьогодні виглядав би зовсім інакше, якби Кеннеді залишився живим. А як гадаєте ви?

     "20 липня 1961 року: на засіданні Ради національної безпеки Об'єднаний комітет начальників штабів та голова ЦРУ Аллен Даллас представляють план превентивного ядерного удару по Радянському Союзу "в кінці 1963 року після посиленого нагнітання напруженості у відносинах". Президент Кеннеді залишає засідання зі словами, адресованими держсекретарю Діну Раску: "І ми вважаємо себе людьми?!".

     "Коли Малькольм Кілдафф наступного дня оголосив про смерть президента Кеннеді в Парклендській лікарні, він насправді оголосив про смерть більше 50 000 американських солдатів і трьох мільйонів в'єтнамців, камбоджійців, і лаосців у війні, яка буде продовжуватися до 1975 року". 

     "В своєму записнику Кеннеді сформулював рішення проблеми війни і вказав на труднощі його реалізації: "Загальновизнано, шо рішенням може стати всесвітня організація з чітким дотриманням законів. Але все не так просто. Якщо немає відчуття того, що війна - це найвище зло, відчуття достатньо сильного для того, щоб об'єднати нації, тоді практично неможливо створити подібний міжнародний план". 

Короткі слова - величні дії

Мікаель Юрас - "Короткі слова - величні ліки"/ Michaël Uras - "Aux petits mots, les grands remedes", 2016.

     "Що стосується мене, я ніколи не писав і ніколи не буду писати. Я надто багато прочитав для того, щоб писати: займатися плагіатом мені не цікаво". 

     Мікаель Юрас, (1977) - французький письменник, родом із Сардинії. Зараз є професором сучасної літератури. 

     Два тижні. Рівно два тижні потрібно було мені аби сісти і написати кілька слів про цю книгу. І справа навіть не в тому, що я зачиталася наступною книгою в 1200 сторінок, річ у тому, що французька література, яка трапляється мені доволі неоднозначна і я довго збираюся з думками щоб упорядкувати свої враження. Цей роман про не дуже щасливого молодого чоловіка на ім'я Алекс, який має професію бібліотерапевт. Головний його функціонал - підбирати чи то виписувати людям книги щоб позбавити пацієнта психологічних проблем, бар'єрів у житті або навіть допомогти змінити саме життя за допомогою читання потрібної літератури. Станом на зараз в Алекса є три цікавих пацієнти, яким дуже потрібна його допомога і колишня дівчина, яка кинула його саме через його фах. Врешті-решт Алекс розуміє, що книги - його спасіння і починає прописувати книги самому собі...

     Роман доволі монотонний сам по собі, це не про людину-думку і не про людину-дію, це про людину-течію. Незчисленні посилання на забутих авторів та їхні твори, претензійність, замах, але не достатній для такого задуму. Незважаючи на рецензію Амелі Нотомб, вважаю книгу не до кінця продуманою і без моралі як такої у кінці. Герой закінчив там, де й починав, нехай і з якимись здобутками, але ж... Не знаю як вам розказати про що книга. Це не про пошук себе, не про боротьбу з чимось чи кимось, це просто книга про книги і людей, які їх читають. Тож раджу цю книгу тільки тим, хто їде в поїзді і під рукою немає нічого іншого.

     "Суспільство, основа якого - постійне зіставлення рейтингів, в якому весь час ставлять оцінки лікарям, перукарям, ресторанам - мертве суспільство, тому що одного разу і йому теж поставлять оцінку".

     "Дякую за содову. Моя мати відмовляється її купувати: американський імперіалізм і тому подібна маячня. Це її улюблені аргументи. Я більше їй не протиречу. Я не втискую політику наймогутнішої країни світу в стакан. Вибачте".

     "Біля каси моя сусідка стояла попереду мене. Банка варення. Літр молока. Порція салату на одну людину. Два ломтики шинки. Один рублений біфштекс. Самотність переслідує самотніх людей навіть у супермаркеті. Дивлячись на килим, що рухався під нашими ногами, я розумів тих, хто штовхав перед собою візок. В них родини, вони набрали для родини багато йогуртів. Цілі прошарки продуктів. Продукти яскраві. Для самотніх є продукти в більш тьмяних упаковках: в самотньому домі немає інших людей, яких товар може спокусити".