Сім років у Тибеті

Генріх Харрер - "7 років у Тибеті"/ Heinrich Harrer - "7 Jahre in Tibet", 1952.

     "Де б я не жив, я завжди сумуватиму за Тибетом. Мені часто здається ніби я й зараз чую крики диких гусей та журавлів і шум їхніх крил, коли вони пролітають над Лхасою в чистому і холодному місячному світлі. Я щиро бажаю аби моя розповідь викликала трохи розуміння людей, чиє бажання жити в мирі і бути вільними отримало так мало симпатії у цьому байдужому світі". Г.Харрер.

     Нарешті я натрапила на книгу, якою хочеться дихати.

     Кінець 1930-х. В Європі все більше відчувається запах війни. Саме в цей час правляча партія Німеччини сприяє відправленню групи альпіністів задля підкорення вершини Нанга-Парбат.

     Генріх Харрер (1912-2006) - видатний австрійський альпініст, мандрівник, обершарфюрер СС. Наставник і друг дитинства Далай-лами ХІV.

     Перед вами не просто автобіографічний тревелог, перед вами ціле життя, якщо хочете - трансформація людини від егоїста до такої, що чуже горе сприймає як власне. Погоджуючись відправитися в експедицію з марнославства, Генріх і подумати не міг, що війна так швидко настане і він зі своєю групою опиниться в британському таборі для військовополонених в Індії. Після енної спроби втекти йому таки це вдається і він з товаришами твердо налаштовані йти до своїх, до лінії розмежування японських військ у Бірмі або Китаї. От тільки їхній шлях пролягає через Гімалаї і таємничий Тибет.

     Місця у відгуці не вистачить аби розказати вам про всі перешкоди перебування Генріха у Тибеті, про всі цікаві культурні особливості, про дивний для нас державний устрій, про їхню подекуди огидну кухню, про здавна збережені тибетські звичаї, про філософію пересічного тибетця, про стосунки з Китаєм і багато-багато про що ще. Окремо в книзі йдеться про стосунки Харрера з Далай-ламою ХІV (він Далай-лама і нині), їхні уроки з пізнання світу, захоплення кінематографом. Далай-лама постає перед нами мудрим втіленням бога, світлом в очах і долях усіх тибетців. Саме завдяки Богу-Королю Харреру було дозволено залишитися у Лхасі і навіть надано певні привілеї.

     А далі...Певно я залишу трохи інтриги щодо закінчення цієї неймовірної історії. Скажу лише, що в старості Харрер зустрівся зі своїм учнем Далай-ламою ХІV, теплі світлини з їхньої дружньої зустрічі широко поширені в мережі. А ще книгу було екранізовано у 1997 і головну роль у стрічці блискуче зіграв Бред Пітт. Зараз в рідному австрійському місті Генріха Харрера є музей його імені з численними (понад 5000) тибетськими і азіатськими цікавими експонатами, а також його особистими речами. Читайте цю книгу, якщо вас цікавить Тибет, читайте цю книгу, якщо вас цікавлять мандри і альпінізм, якщо спорт або ж культура далеких народів. Просто читайте. Бо ця книга гідна стояти на вашій полиці.

     "Коли студент досягав 18-ліття й успішно складав екзамени, він приєднувався до ордену  тільки за наявності потужної підтримки. Почавши з нижнього щабля, достатньо здібний чернець міг дійти до третього класу ієрархічних сходів. Окрім звичайного червоного одягу, ченці Цедрунга носили прикраси відповідні їхньому положенню. Більшість студентів Цедрунга були виходцями з народу і складали противагу впливовим нащадкам знатних родів. В Тибеті у кожній урядовій установі на одного чиновника приходилося принаймні по одному ченцю. Така система подвійного контролю вважалася гарантією проти диктатури, одної з постійних небезпек феодалізму". 

     "Він майже переконав мене: реінкарнація дійсно існує. Потім усі хором читали молитву. Вона походила на літанію і продовжувалася доволі довго. Потім Далай-лама у супроводі настоятелів повернувся до палацу. Мене завжди дивувала його божественна хода. Тепер я впізнав: відточені рухи Бога-Короля являються частиною ритуалу. Хлопчик повинен копіювати ходу Будди і одночасно демонструвати гідність Далай-лами". 

Прощавай, Ічкеріє

Надежда Шаипова - "Прощай, Ичкерия. Дневник памяти"/ Надія Шаіпова - "Прощавай, Ічкеріє. Щоденник пам'яті"

Вид-во "Самміт-Книга", Київ, 2017.

     "Війна не народжує синів - війна вбиває синів!"- уривок з листівки-звернення до всіх жителів Чечні.

     Надія Шаіпова - письменниця, художник, філолог.

     Насамперед хочу подякувати людині, завдяки якій в мене з'явилася ця книга. Моя колекція поповнена, а дослідницький інтерес на деякий час втамовано, дякую.

     В основі цієї книги - щоденник російської вчительки, очевидця двох російсько-чеченських війн. Кожен день коротко і сухо вона пише про погоду (певно аби відволіктися), кількість обстрілів і те, що говорять по радіо. Часто те, що говорять, дуже розбігається з дійсністю. Але чи нам з вами про це не знати? Вчителька не представляється, одразу починає описувати все, що бачить. Дані про неї скромні, відомо стає лише, що мешкає вона у Ножай-Юрті (100 км від Грозного) з кількома родичами. Про себе вона не пише зовсім, в коротких щоденних повідомленнях лише "вночі багато стріляли десь поблизу", "після обіду били сильно, разів 10", "ніч пройшла добре, стріляли десь далеко, тому не так страшно". Обривається щоденник 11.03.2003, зверненням Масхадова до народу.

     Добре, що ця книга вже n-нна прочитана на цю тему, бо це все ж таки літературно-художнє видання. Після Яшуркаєва і тої ж Політковської книга дещо відстає. І я говорю не про стиль чи наповненість. Мені особисто не вистачило думки автора, якоїсь аналітики. Дивно, коли жінка ховається від російських обстрілів, а потім підгодовує російських солдатів. Дивно, що вона їх спочатку жаліє, а за кілька днів проклинає. Не вистачило думки щодо бойовиків. Якось зім'ято і не сміливо.

     На жаль, в книзі немає висновків автора, якоїсь основної думки окрім "війна це погано". Але нейтральна позиція теж позиція. (Хоча, на мою думку, не в тій ситуації). I за це все таки треба поважати. Як казав хтось з великих: "я не розділяю ваших переконань, але готовий вмерти за ваше право їх висловлювати".

     "О четвертій годині почали бити з далекобійної. Що ж буде вночі? Сусіди переселяються до підвалів своїх будинків".

     "Народ Чечні доброзичливо ставиться до тих, хто з миром приходить на їхню землю. Він радо відчиняє свої двері дорогим гостям і, широко посміхаючись, вітає тих, хто зайшов у їхній дім, говорячи такі слова: "Марша вогІйла! Да будет твой приход свободным!". А, проводжаючи, вимовляє: "Марша Іойла! Живи свободным!". Адже для кожного чеченця свобода - це з молоком матері закладена форма життя і філософія його існування. І цю цінність народ зберігає і передає з покоління у покоління".

Перевал Дятлова

Анна Матвеева - "Перевал Дятлова или тайна девяти"/Анна Матвєєва - "Перевал Дятлова або таємниця дев'яти", 1999.

     "Говорящий не знает, а знающий не говорит". Невідомий автор.

     Анна Матвєєва - Анна Олександрівна Матвєєва - (1972), російська письменниця, журналіст, редактор. Мешкає в Єкатеринбурзі.

     Близько тижня не могла сісти за відгук. Десь глибоко в моїй голові вперто роїлася думка про легкий егоїзм з мого боку - отак сидіти на теплій кухні, підсьорбуючи чай і писати про цю трагедію. Аж он. В цьому році рівно 60 років з того часу. Надворі лютий. І хоча я народилася в тисячах кілометрів від осередку катастрофи, я змалку чула про них. Тому коли натрапила в мережі на цю книгу, одразу прийнялася читати.

     Це не збірка документів, а роман. Цей художній прийом навмисно створений, аби читач більше заглибився в історію і проникнувся нею. Взагалі це розслідування, "облачённое" в тіло роману для більш широкого кола читачів.

     Уявіть собі лютий 1959 року. Група студентів Уральського політеху йде через перевали невисокого, але суворого Уралу маршрутом вищої категорії складності. Студентів веде Ігор Дятлов.

Зліва направо: Ігор Дятлов (23 роки), Зінаїда Колмогорова (22), Рустем Слободін (23), Юрій Дорошенко (21), Георгій Крівоніщенко (23), Ніколай Тібо-Бріньоль (23), Людмила Дубініна (20), Семен Золотарев (38), Олександр Колеватов (24), Юрій Юдін (вижив, бо зійшов з дистанції на початку шляху через травму ноги).  

     Все б нічого, але хлопці й дівчата не виходять на зв'язок. Через деякий час їх все ж таки починають шукати. І знаходять. Розкиданих. Скалічених. Мертвих. Палатка розрізана з середини, видно залишки двох вогнищ, провізія і гроші на місці. Що сталося тоді на перевалі? Що змусило вибігти роздягнених студентів з палатки? Хто ще був там? Чому в них дивний відтінок шкіри і чому такі страшні травми? Книга відповідає на всі ці питання.

     Знаєте, я рада, що прочитала цю книгу, підкреслюю, саме цю, бо більше за все боялася дилетантства і пропаганди. Тут цього немає. Немає безпідставних здогадок, а є лише обґрунтована і аргументована версія, яка припускається найбільш вірогідною. Книга в 300 мобільних сторінок перенасичена архівними документами, спогадами пошуковців і близьких загиблих. Це дозволяє побачити повну картину. Відчайдушну боротьбу за життя, відчай, страх, безвихідь. Ми живі, поки хтось пам'ятає нас, тож пам'ятаймо групу Дятлова. Нехай спочивають з миром.

     "Найдорожче - право прожити власне життя. Навіть якщо наприкінці його не те, про що мріяли в юності".

Жінка, яка лягла в ліжко на рік

Сью Таунсенд - "Жінка, яка лягла в ліжко на рік"/Sue Townsend - "The woman who went to bed for a year", 2012.

     "Життя надто складне аби проживати його на самоті"

     Сью Таунсенд/Susan Lillian Townsend - (1946-2014) - британська письменниця, драматург, сценарист. Вид-во Старого Лева у 2013 році видало її "Таємний щоденник Андріана Моула" (перший твір з сеії про нього).

     Звичайний день британської провінції. Єва випровадила усіх на навчання і роботу, навмисно залила томатним супом свій улюблений стілець і лягла в ліжко. Без вагань і пояснень. В туфлях-лодочках.

     Перше моє знайомство з автором і одразу така дивна і інтригуюча назва. Тоді я ще не знала, що основна "фішка" Таунсенд - баланс на межі абсурду на фоні нашого щоденного побуту.

     Єві близько 50-ти, має чоловіка-астронома, дорослих близнюків, які скидаються на циників-аутистів, мати, свекруху, а ще вона має величезне бажання лягти у м'якеньке ліжко і з головою вкритися ковдрою. Так вона проводить дні, тижні, місяці...Знайомиться з коханкою чоловіка, заводить нових друзів, стає зіркою районного масштабу, а заодно переосмислює все своє життя аби змінитися назавжди.

     На обкладинці російського видання значиться короткий відгук від Daily Mail - "Я сміявся доки не розплакався". Але це не означає, що це комедійний роман, зовсім навпаки. Звісно є кумедні моменти, які витягують з тебе посмішку, але британський гумор, знаєте :) Ексцентричний вчинок Єви ставить все догори дригом і водночас розставляє все на свої місця. Головним чином в голові Єви. Головна героїня не зійшла з розуму, вона просто втомилася. Втомилася бути непомітною і непоказною прислужницею, не мати права голосу, жити ніби не своїм життям. "Кошмарный упрощенец" чоловік, жорстока родина і яскраво-біла кімната, - ось де зараз Єва. Якщо коротко, то ця книга для мене - інструкція на 500 сторінках як занапастити власне життя, а прокинутися аж у 50. Автор написала як на мене мудрий, місцями кумедний роман про наші потаємні бажання. Додам від себе особисто - не відкладайте бажане на потім, живіть серцем, щоб потім не довелося провести рік у ліжку!

Невідомі кохання

В.Семененко  - "Невідомі кохання відомих українців"

Вид.дім "Школа", Харків, 2010.

     "Ліків від кохання не існує". Т. Шевченко

     Валерій Іванович Семененко - (1941), кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства ХНУ ім. В.Н.Каразіна.

     Ви кохаєте зараз? А чи кохали ви когось так нерозважливо як Ольга Кобилянська, перебирали жінками як Кобзар або ж мали зв'язок із такою геніальною і водночас запальною людиною як Людмила Гурченко? Всі ми так чи інакше слідкуємо за життям селебріті, бо ж вони самі так і лізуть до нас з подробицями власного життя, обсмоктуючи кожну пікантну деталь. Але що ми знаємо про особисте життя класиків? У більшості підручників і статей їхні постаті ідеалізують, ретельно здуваючи з них порошини слабкої людської натури. 

     Насправді ж  усі вони були людьми зі своїми, нехай вже буде, вадами, своїми життєвими обставинами і головне - це були люди тієї епохи. Збірка складається з історій про особисте життя відомих українців. Тут і Ахматова з її численними зв'язками, Винниченко з його пошуком еротичних розваг, історія гордої любовної невдахи Кобилянської, огидна історія Куліша, хворе в прямому сенсі слова кохання Лесі Українки, Сосюра з його діагнозом маніакально-депресивний психоз і багато-багато ін. Цікаво читати? Однозначно. Наскільки правдиво? Автор надає перелік джерел у кінці книги (серед них багато архівів), тож при великому бажанні можна перевірити професора.  Тепер що не сподобалося.  Грубі помилки в написанні, відмінюванні слів, неправильне визначення роду слова, неправильна побудова речень. Соромно, Харкове! Також я вважаю, що можна було обійтися без оціночних суджень автора, це статті чи газета "Аргументы и Факты"? В цілому схвальний альтернативний твір, який говорить, що  всі ми люди і нам не чужі людські пристрасті. Не знаю як вам, а мені здається доречним згадати тут другу заповідь "Не роби собі кумира". Так от, не робіть.

     "Потім почав захищати необмежену статеву свободу в інтимних стосунках, хоча й не міг точно відповісти на доленосне питання - чи може соціал-демократ відвідувати повій?" -(йдеться про В.Винниченка)

     "Сразила меня к великому моему несчастью, долгая любовь" І.Бунін

Холодна гавань

Річард Єйтс - "Холодна гавань"/Richard Yates - "Cold spring harbor", 1986.

Вид-во "Азбука-классика", 2010.

     "Вона ще не плакала і не підняла на нього очей, а на щоці вже виступила червона пляма, яка своєю формою нагадувала штат Техас, і тут він зрозумів, що повинен терміново забратися звідси, інакше він ще раз її вдарить".

     Річард Єйтс - (1926-1992) - американський письменник. Протягом життя твори Єйтса зустрічали загальне визнання критиків, проте жодна з його книг не продавалася великим тиражем. Широка публіка почала визнавати його лише після смерті, у зв'язку з екранізацією його "Дороги перемін", де зіграли Кейт Вінслет і Леонардо ДіКапріо.

     Єйтс з'явився в моєму житті неочікувано, власне його принесли в мою кав'ярню в якості книжної пожертви. Погодьтеся, мало шансів відкласти книгу, коли на обкладинці її розхвалює Курт Воннеґут і "Sunday Telegraph". І от я вже в Америці 1935-го року. Родина Шепардів переживає не кращі часи. Голова сім'ї Чарльз - флегматичний офіцер на пенсії, його дружина Грейс - неврастенічка-алкоголік та їхній син Еван, 17-річний хлопець, перед яким, здається, відчинені усі двері. В часи Великої депресії не так просто вибитися в люди, але це ще важче зробити, коли в 17 ти маєш дружину і дитину. Недалекоглядність, важкі рішення, хіть, і спадкова безвідповідальність вирішать долі цієї родини.

     Декілька днів пішло в мене на осмислення цієї новели. Я свідомо не спішила з висновками, бо знала, що це останній написаний твір Єйтса перед смертю і один з найбільш оцінених. Новела присвячена Воннеґуту, цікаво чому саме йому. А ще вона просякнута депресією, безвихіддю і фаталізмом. Забагато деталей і відступів часто втомлювали, часом складалася думка, що цими втомлюючими деталями автор хоче відтіснити нас від головного, важливого. Чому головні герої вчиняють саме так, що спонукає їх до цього? Брак рішучості, підтримки, впевненості чи егоїзм? Автор не дає нам відповідей. Днями я прочитала в якійсь книжковій спільноті, що Єйтса записали в суто чоловічі письменники. Я погоджуюсь з даним твердженням на всі 100. І справа не в брутальності тексту і не в еротичних уривках з лайливими слівцями. Справа в куті зору. У вчинках, притаманних суто чоловікам, чоловічому мисленні. Гадаю, що на основі цієї новели чудово було б зняти драму з налітом романтичного флеру. Вуді Аллен, візьмись!

     "-Чому ти завжди просиш чорну каву? - спитав його мийник посуду.

      - Просто люблю, - відповів Філ, що було не зовсім правдою: він пив чорну каву, наслідуючи свою матір ("Це смачно, це бадьорить і підіймає настрій. Ось чому її постійно п'ють французи")".

     "Ну що робити з такою жінкою? Готовність вмерти заради кохання в когось може викликати жалість, але чим вона гірша за будь-яку іншу форму вмирання?"

Щоденник чеченського письменника

Султан Яшуркаев - "Ях. Дневник чеченского писателя"/ Султан Яшуркаєв - "Щоденник чеченського письменника", 1995.

     "Вчора взяли в полон трьох російських солдатів, які розповіли, що їм наказано вбивати нас усіх підряд - і мирних, і не мирних".

     Султан Сандалієвич Яшуркаєв - (1942-2018) - чеченський поет і письменник. Випустив дві книги прози і поезії чеченською мовою. "Ях" - перша книга (рукопис), написана російською. Перекладений французькою, німецькою, чеською, польською і мовами країн СНД.

     Я просто не могла оминути увагою цю книгу. Мало того, що це свідчення очевидця, так це ще й щоденник (рукопис, якщо точніше). Записи Яшуркаєв починає вести в січні 1995-го під ревіння літаків і бомбардування міста. Просто сів і став писати. Треба ж бо чимось займатися, коли ховаєшся від авіанальоту.

     Чечня. Що взагалі знає про неї пересічний українець? Асоціативний ряд буде приблизно такий - десь біля Росії, Росія з нею воювала, Кадиров. Так вже сталося, що я знаю трохи більше, бо грішна, цікавлюся історією і боротьбою народів за незалежність і самостійність. Десь після Політковської я остаточно склала картину в своїй голові про ці дві страшні Чеченські війни. Кажу одразу - факти настільки чорні і настільки нелюдські, що беріться читати про той час тільки в тому випадку, якщо ви готові сприйняти їх. Гвалтування людей (часто неприроднім способом), звірячі вбивства, трупи, які обглодують собаки, черпання питної води з калюж...І це було не так давно, не так далеко від нас і робилося тим народом, з яким воюємо і ми зараз. Окрім щоденних побутових записів на кшталт кого вбили, який район обстрілюють зараз і роздумів про час смерті Яшуркаєв іноді пише про сутність чеченця. Серед цих уривків я запам'ятала мудру притчу про слово чеченця, аналогів якої не чула досі. А ще він згадує дитинство, заслання до Казахстану, розкриває таємні і загадкові шпарини культури чеченця, особливості характеру, їхнє ставлення до  грошей, дому, крадіжок, війни, ба навіть Росії. В своєму щоденнику Султан Яшуркаєв нікого не звинувачує, навіщо стрясати повітря зайвими словами, всі і так знають хто знищує чеченський народ. 

     Провізія закінчується. Російська армія наступає. Тікати нікуди. "Битва за Грозный будет страшная!" - останній запис в щоденнику (жовтень, 1999).