Месія

Борис Старлінг "Месія"/Boris Starling "Messiah" (1999)

     "Ред береться руками за коліна, щоб не впасти. Він глибоко дихає, вдихаючи і видихаючи пропитане злом повітря. Ніколи в житті він не бачив нічого гірше. Ніколи".

     Борис Старлінг/Boris Starling (1969) - британський письменник, сценарист і журналіст.

     Група лондонських детективів розслідує серію жорстоких вбивств, які пов'язані між собою лише одною деталлю: срібною ложкою замість язика в роті жертв. 

     Лондон, 1998 рік. Вулицями міста розгулює серійний вбивця, знайти якого доручено Реду Меткафу, досвідченому поліцейському. Меткаф набирає собі команду з трьох детективів і, здається, разом вони швидше нападуть на слід. Спочатку жертвою вбивств стає ресторатор, далі єпископ, військовий...Вбитих стає все більше, а в поліції жодних зачіпок. Вирізані язики, срібні ложки в роті, різні способи вбивства - все це наштовхує на релігійне підгрунтя. Сектанти, помста чи просто вчинки психопата? Раптова здогадка вирішить все.

     Так як я люблю подібні трилери я просто не могла оминути Старлінга. Про нього пишуть зокрема те, що він став сенсацією в літературному світі і його книги по динаміці сюжету та майстерності у створенні атмосфери таємничості та страху не поступаються найвідомішим бестселерам цього жанру. Друзі, можу підписатися під кожним словом - все це дійсно так. Недарма з цієї книги зробили успішний серіал😊Чудово все - і життєві реальні персонажі, і нетиповий сюжет і, звісно, загадка. Сподобався головний герой, який має деяку історію в минулому, яка суттєво на нього вплинула; декого в цій книзі ти розумієш, декого хочеш зрозуміти, а когось як не намагайся зрозуміти не вийде. Правда, десь на 400 з 700 сторінок я здогадалась хто вбивця і щиро дивувалась поліцейським, ну як можна бути такими сліпими? Але моя здогадка зовсім не зіпсувала моїх вражень. В цьому трилері окремо варто відзначити детальні описи, блискучі внутрішні діалоги та реконструкції вбивств. Дозволю собі розказати вам те, що суттєво відрізняє даний трилер від навали подібних. Ця книга не має хеппі енду. Кінець ошелешує, шокує, викликає заперечення. Але в житті все далеко не завжди закінчується добре, погодьтесь.

     "Єдине, на чому вони зійшлися, так це на прізвиську для вбивці - Срібний Язик".

Дивізія "Галичина"

"Українська дивізія "Галичина" - редактори-упорядники М.Слабошпицький, В.Стеценко

ТОВ "Негоціант-Плюс" Братство колишніх вояків 1-ої УД УНА, УВКР, редакція газети "Вісті з України"

Київ-Торонто (1994)

     Сьогодні я розповім вам про дуже неоднозначну книгу, яка базується на спогадах безпосередньо учасників дивізії, її кураторів і...німців. На початку я хотіла знайти відповіді на питання, які мене досить довго бентежили. В кінці книги я лише підтвердила свою думку, про це трохи далі. Ви не знайдете об'єктивної інформації тут, та її й не може бути, бо говорять тільки однодумці. Особисто для мене це збірка дешевої пропаганди, на яку в 2017 мало хто вже ведеться. Таке враження, що була установка говорити про дивізію, як про покійника - або добре, або ніяк. Тут говориться про багато речей: передумови створення, величезний наплив добровольців (причому наводяться такі цифри, які навіть для сьогодення дуже великі, але придумані "від стелі" цифри схоже нікого не турбують), "конкуренцію" з УПА (смішно сказати), пару боїв "Г." і її втеча, закордон, пардон, відхід😆 Зрозуміли до чого я веду? Які б виправдання не знаходило керівництво і прості рядові солдати для себе, це була німецька дивізія з гербом лева і українським тризубом на формі, ВСЕ. Наївність то була, зашореність чи чіткий розрахунок не дізнається вже ніхто. Історія визнає тільки факти, а факти, панове, невтішні. Мене трохи схвилював той факт, що дивізія була підтримана митрополитом Шептицьким, але всі ми люди і всі ми помиляємось. 

     Впевнена є ті, хто схвально відноситься до "Г.". Маю питання до цих людей: ви ніколи не думали, часом, чому обидві групи ОУН негативно ставилися до "Г."? Не кваптеся з відповіддю, взважуйте кожне слово, бо факти є факти і на цей раз вони не на вашу користь. 

     Що ще мене вивело з себе? На жаль, багато що. На щастя, я вмію відділяти зерно від полови і там, де "галичанці" бачать плюси, я бачу жирні мінуси, а там, де вони жаліються на німців, я бачу... Наприклад, в одному спогаді учасники дивізії жаліються, що під час вишколу їм не давали достатньо відвідувати театр. Це вже просто клініка, друзі. Враження від книги мерзотні, огидні, гидотні. Одним словом, я підтвердила свою думку щодо дивізії, як би автори і упорядники її не відбілювали. Не побоюсь сказати, саме через вчинки і створення такої військової формації українських вояків II Світової дехто вважає фашистами. І останнє: чи уявляєте ви щоб зараз деякі українці приєдналися до росіян у війні проти своїх земляків, вділи російську форму, перейняли вишкіл і все рівно називали себе патріотичними українцями? От і я ні. Це зрада. У мене все.

Іловайськ

Євген Положій "Іловайськ" (2015)

Вид-во "Фоліо" (2017)

     "Карта, за якою рухалася колона, виявилася вельми уявною. Де знаходився ворог, які мав сили, яке конкретно завдання стояло - всі ці питання продовжували бути військовою таємницею навіть для командирів".

     Євген Положій (1968) - український письменник, журналіст, головний редактор кількох часописів.

     Якось непомітно для більшості вийшла ця сильна книга Євгена Положія. Написана через рік після Іловайська, вона являє собою працю, яка постає перед нами правдою, жертвою, трагедією. Перед вами друге, виправлене видання 2017 року. Це 400 сторінок болю, сліз, самопожертви, відваги, мужності, героїзму. Автор зауважує, що це "художній текст, роман, побудований на реальних подіях у якому серед героїв, які мають реальних прототипів, живуть, здійснюють подвиги та помирають вигадані персонажі". Проте, це не зменшує ваги та значущості книги. Когось з героїв історій ви впізнаєте, того ж Рубана, Семенченка, Хомчака, Березу, Аліну, Кішку. Про когось читатимете вперше. Особисто мене потрясла історія Кабана, нашого військового, який з важким пораненням в лікарні опинився в тилу "ополченців". Йому допомогла медсестра і Кабану довелося досить тривалий час переховуватись у трупарні, де він завалювався трупами і лежав. На ранок Кабан йшов на перев'язку і крапельниці, одразу після того крався назад до трупарні, лягати під вже знайомі тіла; після всього він дивом повернувся додому. Ця книга не говорить прямо ХТО винен в цій трагедії, але це можна прочитати між рядків. Погане оснащення військових (техніка, медикаменти), чи то байдужість чи то цілковита некомпетентність генштабу, боягузливі та непрофесійні командири, відсутність мап, інформації і належного зв'язку між підрозділами... Все це разом призвело до того, що ми втратили близько тисячі кращих синів України. 

     І навіть сьогодні, в червні 2017, половина країни бореться за нашу землю, а інша половина втикає всілякі "Україна має талант/Мастершеф/Караоке на майдані" і т.д. Для них немає війни. Для столиці немає війни. Я тут почула від знайомого, що "це не моя війна. Не мій будинок горить і не за мою землю воюють". Так не можна говорити, але я хочу, ні, я жадаю, щоб ті, які так думають хоч раз побували на війні, сходили в київський шпиталь до військових, поглянули на їхні рани, послухали б їхні історії. Цікаво, після побаченого і почутого такі люди просто попрямують додому під тихим київським небом, увімкнуть своє улюблене отупляюче ТБ і...Невже у них всередині нічого не поворухнеться? Певно, це риторичне питання. Ця книга читається важко, довго; вона піднімає такі прості і водночас важкі питання про честь, совість, жертовність, питання про те, де закінчується любов до своєї землі і починається байдужість і т.п. Коли я це читала я не плакала, вже ні. Лише кров'ю наливалися мої очі і міцніше стискалися зуби і кулаки.

Схилімо голови перед полеглими синами і доньками України. Вічна їм пам'ять.

     "Мінометні обстріли ми розділяємо на дві категорії: "дискотека" - це 82-міліметровими шмаляють, так, пустощі, і "рамштайн" - це вже 120 міліметрів, серйозна зброя".

     "Поміч не йшла і, зрештою, всі зрозуміли, що вона і не прийде. Усвідомивши безглуздість спротиву, військові здалися в полон. Перед тим ламали зброю, топили її в колодязях. Молодий хлопець з позивним Мирний поставив прапор України посеред поля і сам став поруч. Росіяни довго не могли зрозуміти, що з ним робити, кружляли на беемпе: "Здавайся! Прибери прапор! Зараз застрелимо!" - та Мирний стояв, не звертаючи уваги. То був безглуздий, але героїчний вчинок". 

Вічна помста

Крейг Расселл "Вічна помста"/Craig Russell "Eternal" (2007)

     "Іноді правда - це зовсім не те, що ми заборгували мертвим".

     Крейг Расселл - (1956), британський письменник, також відомий під ім'ям Christopher Galt, чия серія трилерів з гамбурзьким детективом Йеном Фабелем перекладена 23-ма мовами. 

     Німеччина, 2005. Слідчий Йен Фабель знову розслідує криваву серію вбивств. На цей раз він стикається з вбивцею, який знімає скальпи зі своїх жертв. Що це, почерк маніяка, копіювання стародавніх варварських традицій чи дещо глибше? Ви будете приголомшені.

     Це друга книга Расселла, яку я читаю. Перед цим була його "Брат Грімм", яка зацікавила мене передусім кримінальним сюжетом, тісно переплетеним із казками. Тож, коли я взялася за "Вічну помсту", в мене не виникло жодних сумнівів у тому, що ця книга "моя". Ця книга одна з серії книг про гамбурзького слідчого Йена Фабеля, який має свою команду поліцейських, з якими і розслідує справи. Цього разу їм "щастить" зустрітися з жертвами так званого Гамбурзького Перукаря, адже саме так маніяка прозвали ЗМІ через те, ЩО він робить з жертвами. Сам письменник любить і вивчає історію післявоєнної Німеччини і йому вдається вдало вплітати історію в сюжет, майстерно уникати недвозначностей і висвітляти те, що треба висвітити.

     Цікаво: в книзі, як і в попередній, є український слід з українськими героями, позитивними і негативними. З плюсів книги: хочу відзначити дійсно цікаві посилання до історії Німеччини 1970-х і 1940-х; продумані герої, які розвиваються з кожною книгою; закручений і не банальний сюжет, який не залишить вам шансу здогадатися хто вбивця. Мінус для мене тільки один - постійні переходи "за три дні до першого вбивства/за 1800 років до/місяць після" і т.д. Це трохи збивало, але коли концентруєшся на датах, то все складається. Загальне враження - "смачний" трилер, читатиму ще, вдосконалюватиму свої аналітичні здібності🔎Дякую, що прочитали😉

     "Він уявив, як гострий край ріже плоть, відокремлює від кісток. Цим інструментом він змусить замовкнути їхні брехливі голоси".

     "Але дозвольте вам представити герра Віктора Турченко. Герр Турченко - старший слідчий української поліції".

Я, "Побєда" і Берлін

Кузьма Скрябін - "Я, "Побєда" і Берлін"

Вид-во "Фоліо" (2015)

     "Якби мені випала зараз у мої 37 з половиною років така нагода - проїхатися "Побєдою" до Берліна, я б застрелив того, хто мені це запропонував, а потім застрелився б сам".

     Кузьма Скрябін (справжнє ім'я Андрій Кузьменко) народився в м.Самбір Львівської області 1968 року. У 1989 році записав першу пісню у складі музичної групи "Скрябін". З того часу став відомим як співак, автор музики і текстів багатьох десятків пісень, а також ще й як талановитий письменник. 2 лютого 2015 року Кузьма Скрябін загинув в автомобільній аварії.

     Спочатку я придбала "Шоніка", далі "Паштєта", і понеслось...На сьогодні вже вихваляюсь колекцією з чотирьох книг😊 "Я, "Побєда" і Берлін" складається з трьох частин. Перша це, власне, спогади Кузьми, як він в молодості їхав на автомобілі "Побєда"  в Берлін. Друга називається "Місто, в якому не ходять гроші" і являє собою фантастично-абсурдну повість. Ну, а третя за традицією - тексти пісень. Тепер детальніше. Хто такий Кузьма в Україні знають всі. Знають його пісні, голос, манеру говорити та манеру жартувати. Тож впевнена, що ви можете уявити якою мовою та в якому стилі він писав свої книги. Його "Побєда" гарантовано подовжить вам життя на кілька годин зарахунок сміху над халепами нашого Андрія. А посміятись буде з чого: покупка "Побєди" і рішення гнати на ній до Берліна, сумнівна ідея щодо бізнесу на манекенах, зупинка машини в найвідповідальніші моменти, німецька та польська митниці і бозна-що ще! В принципі, тепер (після прочитання) я розумію, що наше з вами життя так само сповнене подібними кумедними халепами, в які ми з вами встріваємо, але такі як Кузьма ще до того мають хист смішно все це розповісти :) А от повість справила на мене протилежне враження і я склала думку, що це "не його". Всі цитати, які я навела нижче, взяті з "Побєди", бо в повісті я не побачила нічого крім фраз "бля", "а ти береш в рот при всіх?" і т.д. Якби я не знала, що це написав Кузьма, я б плюнула і закрила, але ні - тут вже спрацювало ім'я співака і я з огидою домучила "це". Взагалі, ця книга як холодне пиво - смакує, якщо не рахувати піни (повісті). Оце поневіряння дівчини Аліси у вищезгаданому місті, в якому не ходять гроші, а розраховуються бажаннями...Оці недоречні фрази, миття волоссям підлоги, радянський присмак і абсурдизм, чесно, навіть продовжувати не хочу. Захочете - ознайомитеся самі. Знову ж таки, книги, які Кузьма написав про СВОЄ життя неперевершені за змістом і власним йому стилем. Якщо не читали - терміново виправте цю помилку!  😉

     "Люди повертали голову і реагували по-різному. Одні крутили пальцем біля виска, другі кричали нам услід щось приємне, типу: де ви її відкопали, придурки? Треті показували "фак", а четверті мурчали собі під ніс різноманітні прокльони на нашу адресу. Одне слово, я і моя машина з самого початку нашого сумісного життя викликали в людей абсолютний позитив".

     "Позаяк назад нас їхало дев'ять - три живих і шість пластмасових пацанів".

     "-Пов'єдзялем - єхаць, а не пхаць!

      Ми з Бардом продовжували бігти і штовхати машину і робили б це навіть тоді, коли б польський митник почав стріляти нам у спину".

Український Донбас

Тарас Чухліб "Донбас - давня земля України" (2015)

Вид-во "Кліо"

     "Згідно достовірних письмових джерел українці почали боротися з татарами і росіянами (московитами/москалями) за право володіти Диким Полем з кінця XV ст., а вже за пів-століття, у 1546 році, історичний документ свідчив, що "на Полі козаків багато: і черкасців, і киян..., вийшли на Поле".

     Тарас Васильович Чухліб (1966) - український історик, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, директор Науково-дослідного інституту козацтва, громадський діяч, культуролог, краєзнавець, дослідник воєнної історії України, Польщі і Туреччини. 

     Важко писати відгук на історичну літературу, та я все-таки спробую. Перед вами невелике науково-популярне видання, яке має на меті ознайомити вас з історією українського Донбасу. Книга поділена на три розділи. Перший "Степові лицарі Дикого Поля", розповідає про важливе географічне розташування регіону, який знаходиться на перетині торгових шляхів; про перших козаків Донецького степу, україно-московські бої і навіть про Байду-Вишневецького. Другий розділ говорить сам за себе - "Освоєння українцями земель Донбасу". Ну, і третій розділ "Запорозька Січ на сході України" розповідає про адміністративний устрій Січі, кордони і т.д. Цікаво, що завдяки цій книзі я дізналась багато такого, чого не знала раніше. Наприклад, те, що саме на сході України, в степах, козаки розробили власну оригінальну систему сповіщення про напад ворогів, яку в подальшому розповсюдили по всій країні. Мені, як східнячці, читати було дуже цікаво. Весь час читання я уявляла себе десь у 1640-х, чула удари литаврів, іржання коней...В цій книзі ви прочитаєте про тактику ведення бою козаками, як у 1640-х козаки громили росіян у Дикому Полі, як московські чиновники скаржилися польському королю на козаків і писали "Список обидньій", як мешканці сучасних Донеччини та Луганщини приєдналися до повстання Брюховецького, як козаки заснували на Донбасі рибний та солеварний "бізнес", як середньовічний історик описав українське село Маріупольського повіту і багато-багато іншого! Якщо хочете відкрити для себе маловідомі сторінки нашої історії, то ця книга точно для вас. Що цікаво, серед козацьких прізвищ на Донбасі я знайшла одне дуже подібне до прізвища мого прадіда. Хтозна, може, я козацького роду? )

     "Доволі частими, як свідчать джерела, були вилазки українського козацтва в Московське царство, "на мордовські та череміські міста".

     "Багато козаків зуміли потрапити до фортеці, стрибаючи роздягненими в Дон і пливучи під водою на спині з очеретиною в роті".

Соняхи

Андрій Зелінський, Т.І. "Соняхи. Духовність на час війни" (2015)

"ВСЛ"

     "Тільки любов здатна на перемогу!"

     Андрій Зелінський (1979) - священик УГКЦ, член чернечого згромадження "Товариство Ісуса", військовий капелан. Філософську освіту здобував у St. Basil College, Стамфорд, США; богословську - у Pontificia Universita Gregoriana, Рим, Італія; політологічну - у Національному університеті "Києво-Могилянська Академія", Київ. Основні сфери наукових інтересів та напрямки пасторальної діяльності: християнська духовність у контексті сучасної культури, ідеологія національної безпеки та задоволення духовних потреб військовослужбовців. Своє капеланське служіння серед військовослужбовців розпочав у 2006, з червня 2014 бере активну участь у забезпеченні духовною підтримкою українських військових у зоні АТО, здійснюючи своє служіння у підрозділах ЗСУ під Слов'янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому та під Маріуполем Донецької області.

     Мій хлопець попросив мене купити йому пару книжок на мій смак. Єдиною умовою було те, щоб література була українською і патріотичною. Що ж, я думаю, що придбаними книжками навіть перевиконала план. "Соняхи" стали для мене відкриттям, без перебільшення. Я читала багато документальних книг про цю війну, батальйони та ЗСУ, але ця кардинально відрізняється. Перед вами одкровення військового капелана, який пише про...любов. Так, вам не здалося. Серед осколків, снарядів, автоматних черг, обстрілів він знаходить сили не тільки для себе, але й для бойових товаришів, які чекають на Причастя, хочуть сповідатися чи просто посидіти поруч. Ця книга також є даниною світлій пам'яті полеглих воїнів, фотопортрети небагатьох з яких там є. Це збірка розповідей про відвагу, жертовність, любов, духовність під час війни. Зелінський в своїх текстах не торкається політики, натомість багато розмірковує на духовні теми. Підкреслює: людина з автоматом не перемагає, перемагає людина з любов'ю. Людина, яка любить свою землю, рідних, товаришів, яка віддає свою каску побратимові - апріорі переможець. Я пройнялася всіма текстами, але особливо відзначила для себе текст про матір загиблого солдата та про батька, який боїться зустріти на Донбасі свого сина, бо застрелить, бо ж син воює за ЛНР, а батько за Україну, повернувшись у лави армії після того, як сепаратисти відрізали руки і випалили тризуб іншому його сину, загиблому. І нехай я трохи не з усім згодна з автором (не буду розкривати карти, читайте самі і робіть висновки), та я згодна з ним, що той, хто любить - переможе. Люди збережуть в своїй пам'яті і пронесуть крізь усе своє життя героїчні вчинки українських солдатів, які встали на наш захист. Тож пам'ятатимемо їх, молімося за них, допомагатимемо їм і сподіваймося на найскоріше завершення цієї кровопролитної війни. 

     "Коли Україну підступно підштовхнули в жорстокий безлад кровопролиття, і рідну землю огорнула непроглядна темрява, вони запалали соняхами на полі української журби".

     "Нехай сині смереки українських Карпат і засмучені сьогодні терикони Донбасу, шумні вітри Таврійського степу та розлогі хвилі Славути-Дніпра із священним трепетом невтомно переповідають усім - "і мертвим, і живим, і ненародженим" - правду про славний подвиг українського воїна, невідомого солдата..."