Соняхи

Андрій Зелінський, Т.І. "Соняхи. Духовність на час війни" (2015)

"ВСЛ"

     "Тільки любов здатна на перемогу!"

     Андрій Зелінський (1979) - священик УГКЦ, член чернечого згромадження "Товариство Ісуса", військовий капелан. Філософську освіту здобував у St. Basil College, Стамфорд, США; богословську - у Pontificia Universita Gregoriana, Рим, Італія; політологічну - у Національному університеті "Києво-Могилянська Академія", Київ. Основні сфери наукових інтересів та напрямки пасторальної діяльності: християнська духовність у контексті сучасної культури, ідеологія національної безпеки та задоволення духовних потреб військовослужбовців. Своє капеланське служіння серед військовослужбовців розпочав у 2006, з червня 2014 бере активну участь у забезпеченні духовною підтримкою українських військових у зоні АТО, здійснюючи своє служіння у підрозділах ЗСУ під Слов'янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому та під Маріуполем Донецької області.

     Мій хлопець попросив мене купити йому пару книжок на мій смак. Єдиною умовою було те, щоб література була українською і патріотичною. Що ж, я думаю, що придбаними книжками навіть перевиконала план. "Соняхи" стали для мене відкриттям, без перебільшення. Я читала багато документальних книг про цю війну, батальйони та ЗСУ, але ця кардинально відрізняється. Перед вами одкровення військового капелана, який пише про...любов. Так, вам не здалося. Серед осколків, снарядів, автоматних черг, обстрілів він знаходить сили не тільки для себе, але й для бойових товаришів, які чекають на Причастя, хочуть сповідатися чи просто посидіти поруч. Ця книга також є даниною світлій пам'яті полеглих воїнів, фотопортрети небагатьох з яких там є. Це збірка розповідей про відвагу, жертовність, любов, духовність під час війни. Зелінський в своїх текстах не торкається політики, натомість багато розмірковує на духовні теми. Підкреслює: людина з автоматом не перемагає, перемагає людина з любов'ю. Людина, яка любить свою землю, рідних, товаришів, яка віддає свою каску побратимові - апріорі переможець. Я пройнялася всіма текстами, але особливо відзначила для себе текст про матір загиблого солдата та про батька, який боїться зустріти на Донбасі свого сина, бо застрелить, бо ж син воює за ЛНР, а батько за Україну, повернувшись у лави армії після того, як сепаратисти відрізали руки і випалили тризуб іншому його сину, загиблому. І нехай я трохи не з усім згодна з автором (не буду розкривати карти, читайте самі і робіть висновки), та я згодна з ним, що той, хто любить - переможе. Люди збережуть в своїй пам'яті і пронесуть крізь усе своє життя героїчні вчинки українських солдатів, які встали на наш захист. Тож пам'ятатимемо їх, молімося за них, допомагатимемо їм і сподіваймося на найскоріше завершення цієї кровопролитної війни. 

     "Коли Україну підступно підштовхнули в жорстокий безлад кровопролиття, і рідну землю огорнула непроглядна темрява, вони запалали соняхами на полі української журби".

     "Нехай сині смереки українських Карпат і засмучені сьогодні терикони Донбасу, шумні вітри Таврійського степу та розлогі хвилі Славути-Дніпра із священним трепетом невтомно переповідають усім - "і мертвим, і живим, і ненародженим" - правду про славний подвиг українського воїна, невідомого солдата..."