Звичайні незвичайні священики

упорядник В.Карп'юк - "Звичайні незвичайні священики"

ТОВ "Дискурсус", Брустури (2017)

     "Якщо вам легко у житті, значить щось не так. Якщо вам важко, значить ви на добрій дорозі".

     Перед вами книга, яку я випадково побачила на книжному ринку і якось одразу полюбила її. Можливо через незвичний зміст, а можливо через світло, яке, здається, так і лине з книги, я вхопила цю збірку і читала, читала, читала...Отже➡

     Василь Карп'юк - (1988), український поет, прозаїк, видавець та аніматор літературного процесу, співзасновник видавництва "Discursus". Лауреат літературних премій: "Смолоскип", "Гранослов", ім.О.Гончара, ім.І. Франка та ін.

     Людська натура полюбляє гучні скандали, епатаж і яскравість і вже якось так повелось, що вищенаведене ллється на нас і з ТБ і з газет...Про хороших людей рідко пишуть ЗМІ, тим паче про священиків. Адже люди скоріше розкуплять тираж газети, в якій написано про чергового мерседеса в священика з Лаври, аніж про священика в селі, який заснував дитячий центр. Перед вами збірка нарисів від українців про священиків, яких вони знають (зустрічали) особисто. Розповіді про Людей, які надихають своїм прикладом, адже в правильному світі так і має бути. Деякі нариси сягають двох-трьох сторінок, деякі довші, але всіх їх об'єднує світло і якесь таке просте добро, прочитавши (дізнавшись) про яке розчулюєшся. Особисто мені сподобалась розповідь військового про зустріч на блокпосту з протоієреєм, засудженим "владою" ЛНР до страти за свою проукраїнську діяльність; коротенька зустріч, яка проте показує характер і життєву позицію священика. Взагалі не можна виокремити тільки якусь одну оповідь, бо ж стільки гідних людей, стільки доль, які вражають! 

     25 оповідників, серед яких Дзвінка Матіяш, познайомили нас з історіями, які надихають, дивують та обнадіюють. Лише 124 сторінки, які зіпсувала тільки неуважність редактора або коректора, бо ж таку малу кількість сторінок можна було вичитати ретельніше. Прикро, що малий тираж. Шкода, що мало історій. Але прекрасно, що така книга є, її купують, дарують і дають почитати. Головне розуміти, що таких священиків в Україні тисячі. Ми не чуємо про них з новин, але саме їхнє життя є прикладом, який надихає...тихою щоденною молитвою і працею.

     "Звичайно, добре сидіти у своєму приході і бути просто мудрим старцем. Таким, до якого приходять радитись і на якого приїздять подивитись здалеку. Це також служіння. Але у сучасних реаліях Церква і служителі мають бути динамічні та зрозумілі. Бо комусь треба проповідувати у буцегарнях, комусь на фронтах, комусь у дитячих лікарнях".

     "...був капеланом "Тризубу", та Дмитра Яроша. У нього виникла думка, що майбутнє Греко-Католицької Церкви і взагалі християнства - на Східній Україні. Західна може бути як дріжджі для тіста, але пектися хліб має на Східній". 

Холодний Яр

Юрій Горліс-Горський - "Холодний Яр" (1936)

"ВКФ "БАО", Донецьк, 2014

     "Ідуть колони тернисто-кривавим шляхом - до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: "Воля - або смерть".

     Юрій Горліс-Горський - (Юрій Юрійович Городянин-Лісовський), 1898-1946. Український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, письменник. Учасник Першої світової війни, на початку 1920-го року приєднався до полку гайдамаків Холодного Яру, ставши осавулом 1-го куреня полку гайдамаків. Далі робота зв'язковим і перший арешт. Робота в підпіллі і знову арешти і 2 смертних присуди, яким не судилося справдитися. У 1934 році накладом сотника Івана Зуба вийшло перше книжкове видання під назвою "Холодний Яр". На жаль, багато редакцій змінювали текст на галицький манер. Неперекручений текст 30-х років у незалежній Україні ніколи не видавався. А далі Горський бере участь у Другій світовій і повертається до Холодного Яру. В Новому Ульмі у 1946 році разом з І.Багряним та іншими засновує Українську Революційно-Демократичну партію, проти якої здіймають агітацію деякі члени Закордонних частин ОУН(б). Помер (вбито) 27 вересня 1946 року у віці 48 років.

     Україна на початку ХХ століття...На теренах нашої Батьківщини тривають національно-визвольні змагання. Хто візьме гору в цій боротьбі - принаймні на чиєму боці буде моральна перемога?

     1920 рік. Запорізька група з боями продерлася на Чигиринщину. В складі цієї групи є старшина запорізької кінноти Юрій (автор і оповідач). Залишившись, а згодом і приєднавшись до "республіки" Холодний Яр, він осягне все значення боротьби повстанців. Зустрінеться і воюватиме пліч-о-пліч з побратимами проти червоного ворога, що взяв за мету знищити "бандитів" та "ворожий елемент", поневолити українців і поширити терор нашою землею.

     Цю книгу мені подарувала подруга і я дуже вдячна їй за це. Вбачаю в цьому усмішку долі, бо видання 2014 року і видалося воно в...Донецьку! Рідний Донбас передає мені символічний патріотичний привіт❤Цей документальний роман став для мене ледь не найбільшим книжним відкриттям цього року. Різкі і жорстокі 20-ті роки змінили долю мільйонів українців, та знайшлися серед них ті, хто взяв до рук зброю і рішуче виступив проти ворога. Ця "золота", без перебільшення, книга відкриває нам очі на повстанців з Холодного Яру, їхній героїзм, відвагу та жертовність. Понуро-величний яр слугує домівкою і прихистком для відчайдухів, що захищають свої землі від червоного кагала. Горський знайомить нас зі своїми побратимами, з якими він ділив шматок сала і бився до останнього патрона. Всі герої зображені настільки детально, що здається ніби бачиш їх перед собою, захоплюєшся їхньою волею. Тут і "степовики", і "рибалки", "холодноярці", "чорнолісці", "вороновці"...Тут і дівчата-розвідниці та бойові товаришки, які й "з пекла вугликів принесуть". Крім повстанців бачимо теж селян, які зі зброєю в руках захищають свої домівки та рідних, здавалося б сама земля повстала проти терору. Також в романі присутня невелика любовна сюжетна лінія, яка розкриває нам автора, як людину із залізною волею і сталевими характером. Любов до Батьківщини, до неньки-України, ось те, на що опиралися холодноярці, з чого брали сили. А сили і волю мали чималі, бо боялася Москва того загону більше аніж Махна. Автор, будучи безпосередньо учасником і очевидцем тих подій, справедливо вказує на бездіяльність, безініціативність, мрійливість і взагалі пасивність українського уряду у той час. З важкістю на серці читаються останні глави, розуміючи, що хоч і пройшло майже 100 років з того часу, але мало що сьогодні змінилося. На превеликий жаль в 1920-ті та 1930-ті роки Україна втратила забагато своїх синів і доньок, рікою текла кров українського патріота. Це книга, як шана, про них, про героїв, вірних дітей своєї країни, які боролися за неї до останньої краплини крові і так і не побачили незалежної України. Вічна слава героям визвольних змагань! Не зганьбимо їхню пам'ять.

     "Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собі кулю в скроню з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні: "Готуй нових борців, Холодний Яре!"

     "К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний павячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших "приятелів" шанувати їх, Україна ніколи не буде щасливою".

     "Був колись щирим комуністом. Я шахтар з Донбасу, а ми майже усі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитись на ті всі несправедливості".

     "-Добридень, хлопці!

      -Слава Україні! - відповідає декілька голосів.

      Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" вітатись "Слава Україні", а відповідається - "Україні слава".

Про військове мистецтво

Niccolò Machiavelli "Dell'arte della guerra"/Нікколо Мак'явеллі "Про військове мистецтво" (1519-1520)

     "Не все дають боги одній людині: перемагати, Ґаннібал, ти вмієш, а скористатися перемогою - ні". Маґарбал, командуючий пунійською кіннотою.

     Сьогодні я розповім вам про книгу, з якою давно хотіла познайомитись, це примірник Мак'явеллі "Про військове мистецтво". На жаль, українського перекладу саме цієї книги не існує, тому маємо що маємо. 

     Нікколо Мак'явеллі - (1469-1527), державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель. 

     Книга починається з передмови автора, де він віддає шану покійному другові і перепрошує в читачів за можливі неточності. Починається оповідь. Мак'явеллі разом з декількома поважними друзями ведуть бесіду з Фабріціо Колонна, який бився за іспанського короля Фердинанда ІІ Арагонського і є шанованим військовим стратегом і тактиком. В ході невимушеної бесіди Фабріціо відповідає на численні питання та пояснює яким в наш час (16ст.) має бути військо, опираючись на приклади давнини. Здається, ось і все, але насправді це тільки верхівка айсберга. Поступово, розділ за розділом, Фабріціо розкриває здавалося б всім відомі, але забуті засади успішного війська. Він відповідає на питання де і серед кого набирати піхоту та кінноту, як озброювати різні типи військ, підкреслює важливість музики та стягів, розкриває деякі хитрощі при веденні бою і все це підкріплює прикладами стародавніх військ та битв за часів Сцилли, Цезаря, Адріана, Ґаннібала і т.п. Він говорить про види озброєння і тактику, шикування війська, засоби обдурити неприятеля, каже як діяти на ворожій території при невидимому ворозі, як вирішувати конфлікт у військовій частині, як налагодити постачання їжі, як карати зрадників і багато-багато чого ще. Знову ж спираючись на приклади з римського війська, він зауважує, що релігія була там авторитетом для посилення дії закону і що непогано було б запозичити це. Насамкінець Фабріціо підсумовує вищесказане і закінчує зі словами:"Я вже старий, але ви молоді, займаєте високі посади і може так статись, що ви будете займатися реформуванням військ. Ступіть на мій шлях і створіть військо, опираючись на людей з Давнього світу, які в своєму прагненні до влади робили самі і змушували інших робити все, про що ми сьогодні говорили, закаляли своє тіло і привчали свою душу нічого не боятись".

     Цю книгу я читала вдумливо, часом перечитуючи деякі абзаци двічі чи тричі. Читала вдома, в метро, на вулиці, в черзі - ніщо не могло мене відірвати від неї. Загалом я не маю що додати до вищесказаного, окрім того, що погоджуюсь з усім, що сказав Фабріціо Колонна. Розділяю його гіркоту щодо занепаду сучасного війська, що не кажи, а ніяка армія світу не порівняється з армією Цезаря чи Олександра Македонського. Розумію його нарікання на сучасних правителів, які не мають жодних чеснот, але разом з тим маю надію на молоде і освічене покоління, спроможне на реформування війська сучасності. Наостанок скажу лише, що особисто я хотіла б бачити цю книгу на столах всіх топ-менеджерів, включно з міністром, нашого Міністерства Оборони. Хтозна, може і змінилося б тоді щось. Дякую, що прочитали.

     "Єдність підтримується у війську передусім авторитетом головнокомандуючого і створюється вона його талантом, бо на війні поважають не рід і не владу, а тільки талант".

     "Природа рідко породжує сміливців. Вони створюються важкою працею і навчанням".

     "Видатні люди частіше зустрічаються в республіках, де шануються таланти, аніж у монархіях, де їх бояться".

Напівкровний блюз

Esi Edugyan "Half-blood blues" / Есі Едуґян "Напівкровний блюз" (2011)

     "Це не чесно. Таланти розподіляються так до біса не рівно. Ніби Бог просто залишив свій чортовий мішок талантів десь в канаві і сказав: "Розбирайте, пані та панове".

     Есі Едуґян - канадська письменниця (1977), батьки якої емігрували з Ґани. Отримані нагороди за "Напівкровний блюз": Scotiabank Giller Prize (2011), Man Booker Prize (2011), Orange Prize for Fiction (2012).

     1939 рік. Молодий і талановитий трубач Ієронімус арештований у паризькому кафе нацистами. Про цього музиканта ніхто й ніколи більше не чув. Йому було 20. Він був громадянином Німеччини. І він був чорним. 

     Забігаючи вперед, скажу, що ця книга - краща з усього, що я читала за довгий час. Неймовірне поєднання джазу і війни, рідкісна тема для висвітлення (роль чорношкірих в нацистській Німеччині) і зрада, яку неможливо пробачити. 

     Ми присутні на репетиції джаз-бенду. Тут, в занедбаному клубі із заштореними вікнами, збирається Сід (басист), Чіп (ударник), Пауль (піаніст), Ієро (трубач), а ще Фріц та Ернст. Два американці, троє німців та єврей. Один із них особливий, бо відрізняється серед усіх неймовірним талантом, а ще він чорношкірий і він німець. Одного дня Ієро натрапить на нацистів, які заарештовують його та відправляють у концтабір. З того часу ніхто ані слова не чув про трубача Ієронімуса Фолка. Пройшло 50 років...

     І знову я довго читала книгу. Але з цією в мене все інакше - я смакувала її, навмисно розтягуючи читання, щоб подовше не знати кінця, адже, здається, все так безнадійно. Я думаю, що загалом тему чорношкірих в нацистській Німеччині не розглянуто в повній мірі, адже тисячі чорношкірих німців були мішенню для нацистів одразу після євреїв, саме німців, адже чорношкірих іноземців не чіпали. Ієронімус Фолк, наш головний герой, німець, але з неправильним кольором шкіри. Його зникнення змінило все - життя гурту, життя музикантів, ба навіть світову музичну історію. Це книга про відданість своїй справі, дружбу, зраду, джаз. На сторінках цієї книги ви зустрінете Білла Коулмана, матимете змогу зіграти з Луї Армстронґом; ви зануритесь у світ джазу по саму маківку, поглянете на джаз з різних ракурсів, на власній шкурі відчуєте як це, грати в гурті, постійно доводячи свою вартість. 

     Едуґян покаже вам Париж і Берлін 1939-40 років, і Берлін 1992 (наш час), з кожною новою главою вам відкриватиметься що ж насправді сталося у той день та за певний час до того. Майстерний і точний виклад наводив мене на думку, що автор чоловік, настільки без зайвого сентименталізму все написано. Увага до деталей та правдивих історичних фактів додає ще більше плюсів, персонажі стали просто рідними мені, настільки близькими, що я ще довго житиму з ними в моїй голові. Це яскравий примірник гідної сучасної прози, я б навіть відвела цій книзі місце на полиці із класиками. Ви будете стривожені, спантеличені і розбурхані, і точно не залишитись байдужими. Бо це шедевр.

     "Я беззвучно плакав. Я закрив обличчя рукавом, почуваючись осоромленим. Ніколи не знав, що страх має смак. Має. В тій темряві він забив мої ніздрі, насипав немов пісок у моє горло і я майже задихнувся від нього".

     "Безсумнівно, я ніколи не був задіяний в щось величніше за це в своєму житті. Ми всі були вільними, брате. Хоча б у ту ніч ми були вільними". 

Офіцер із Стрийського парку

Андрій Кокотюха "Офіцер із Стрийського парку" (2017)

     "Потім чоловік у стрілецькому однострої взяв гвинтівку, речовий мішок. І залишив помешкання".

     Львівська осінь 1918 року. Поляки та українці ведуть боротьбу за владу, йдуть важкі політичні переговори. В цей час у Стрийському парку знаходять труп офіцера-поляка, який був членом таємного військового товариства. Климентій Кошовий має два дні аби довести, що це вбивство не причетне до політики. Проте правда вже нікого не цікавить, збройне протистояння у Львові неминуче...

     Здійснилось! Сьома і остання книга з серії у мене! (Тут я танцюю переможний танець😄) Затамувавши подих я гортала сторінку за сторінкою, читала вголос ледь не по ролях, коротше ловила кайф як могла. Але передчуваю, що так як я книжкова наркоманка із багаторічним стажем - скоро мені знадобиться нова доза книг :) Але ближче до справи, себто до книги. Це остання книга із львівського циклу А.Кокотюхи. Хочете почитати про автора пару рядків? Чудово, тоді переходьте на мій відгук в цьому блозі під назвою "Втікач із Бригідок" 😊☝

     На цей раз ми з вами опиняємось в буремному і переламному 1918 році. Протистояння з поляками, становлення української політики, невизначеність та страх суспільства - все це бачить на власні очі колишній адвокат, а тепер особа без певних занять, Климентій Кошовий. Чим довше триває протистояння та невизначеність, тим складнішими стають його стосунки з Магдою. Росте напруга в єврейській громаді, люди передчувають великі зміни. Вбивство польського офіцера зовсім не стає вишенькою на торті і Кошовому доведеться якомога швидше знайти вбивцю аби спробувати запобігти здається вже неминучому зіткненню. 

     Як же мені було приємно читати! Ідеальний виклад сюжету, закручена детективна лінія, ріст головних героїв, а головне дуже близько до правди. Це детектив, у якому без підлещувань і прилизувань показані поляки, хай вже приймуть це, такими, якими вони тоді були. Це книга, читаючи яку і знаючи вже що станеться далі в історичному плані, все рівно хвилюєшся і чач від часу бурмочеш про себе "а може станеться не так?" Чесно зізнаюсь, шукала мінуси навмисно, аби не здавалося, що я заангажована. Та окрім трьох незначних помилок (коректор не помітив) я нічого не виявила, а це не смертельно. Окремо хочу подякувати (правда, не знаю кому, авторові чи редактору), що обійшлися без оцього ново/старо-модного "державнОСТИ", "справедливОСТИ" і т.д. От чесно, приємно було читати гарною українською. От ніби і все. Львівська серія про Клима Кошового добігла кінця. Гідного і правильного. Дякую автору за близького і людяного героя, за цю серію, яка виходила з 2015 року, за години, проведені за читанням з округленими очима і розкритим ротом. Це було правильне і сильне закінчення. Дякую.

P.s. Я не здогадалась хто вбивця.

P.p.s. Як повіє буйнесенький вітер з широких степів

Та й прославить по всій Україні січових стрільців.

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо! 

     "Ляхи вже кричать про навмисне вбивство поляка українцями. Це називається хитанням ситуації, пане Кошовий. Нам треба довести: наша сторона до злочину не причетна. Інакше поляки нас переграють. Самі знаєте, що опиниться під загрозою".

     "Для мене істина завжди має значення. Нехай представники мого виду вимирають швидше, ніж хочеться нам самим". 

Палац у старому селі

Tahar Ben Jelloun "A palace in the old village"/Тахар Бен Джелун "Палац у старому селі" (2005-2008)

     "Часи змінюються, але не я".

     Тахар Бен Джелун (1944) - народився в Марокко, у 1961 емігрував до Франції. Новеліст, есеїст, критик та поет. Друкується в La Monde, La Pepubblica, El Pais, Panorama.

     Мохаммед провів 40 років у Франції і збирається на пенсію. Повернувшись в рідне село у Марокко, він витрачає всі заощадження на побудову великого будинку для всієї своєї сім'ї і чекає на приїзд своїх дітей.

     Як же довго я її читала. Давно я так не помилялась у виборі книги. Обкладинка, ім'я автора і хороші відгуки ввели мене в оману, що трапляється вкрай рідко. Це новела про людину, чоловіка, який покинув рідне марокканське село у 1960 році. Чоловіка, який поїхав до Франції у пошуках роботи, можливостей, кращого життя. Поїхав від безладу, бідності і терору. Але так сталося, що пропрацювавши весь цей час на одному робочому місці на заводі, завівши велику родину, він не знайшов на пенсії собі місця у Франції. Його діти виросли, роз'їхалися по різним країнам Європи, а ті, що залишилися, не слухають його старомодних настанов. Не сприймаючи вільне і демократичне життя Франції, Мохаммед їде на свою Батьківщину, де будує величезний палац і очікує на урочисте возз'єднання родини.

     Моя думка щодо головного героя часто змінювалась. Що я до нього відчуваю? Певно, жалість. Мораль цієї книги можна подати приказкою "що посієш, те й пожнеш". Мохаммед не розумів, що не можна жити у Франції так, як він жив у своєму марокканському селі. Діти, які народились і виросли в Європі не захочуть жити за суворими і незрозумілими їм мусульманськими звичаями. Марокко з його культурою та релігією зовсім чужа країна для них. Можна не забувати, що ти марокканець за походженням, але не різати овець і не забороняти жінці виходити з дому. За 40 років життя в розвиненій країні Мохаммед не прийняв своє оточення. "Будуючи" високий мур між європейцями і собою, він забув, що саме він приїхав сюди. Саме він живе у Франції, а не французи приїхали до нього. І якщо йому настільки не подобається це середовище, то він у будь-який момент може поїхати до себе в глухе село без електрики, води, прав людини тощо. Сумуючи за "втраченими" дітьми-французами, він забув, що жодного разу не казав їм "люблю", "ти молодець", "я пишаюся тобою". Він майже не говорив із ними взагалі, а в 60 років раптом захотів від них турботи і ласки. І тепер він живе тільки одним - збудувати для своєї родини палац. 

     Смішно, але ця книга написана таким самим емігрантом. Цікаво, наскільки думки головного героя співпадають з думками самого автора. Якщо вони ідентичні, то це сміховинно. Я вважаю так - якщо вже ти приїхав жити до інакшої країни, то будь ласкавий прийняти правила тутешнього життя і слідувати їм. Якщо ні - тебе ніхто не тримає, повертайся до своєї околиці світу і пишайся тим, що ти не асимілювався. Книгу читати було не цікаво, неприємно і подекуди сумно. Цікаві тільки останні 30 сторінок і то тільки поціновувачам ісламу і ісламських казок (до таких себе не відношу, в мене суто поверхнево-дослідницький інтерес). В цілому це меланхолічна заглиблена книга, після якої швидко хочеш почати читати щось нове аби забити гіркий післясмак.

     "Але це природно для дітей любити свою рідну країну. І так вже сталося, що їхня рідна країна Франція".

     "Він боявся прийняти життя, в якому він більше нічого не контролював. Він звик до цього і не хотів змін, нічого не хотів".

  

     "Мохаммед визнавав, що хоча марокканці часто стають мішенями для расистів, вони в свою чергу зневажають чорношкірих де завгодно, у Франції і вдома".

Важка мішень

Alan Jacobson "Hard Target"/Алан Джекобсон "Важка мішень"(2012)

     "Ми матимемо мир з арабами тоді, коли вони любитимуть своїх дітей більше чим ненавидитимуть нас". Ґолда Меїр. 

     Жахливий вибух знищив гелікоптер новообраного президента Сполучених Штатів у день виборів. Скоро стає зрозуміло, що група, яка стоїть за цим, не зупиниться. У оперативника Департамента Захисту Гектора ДеСантоса і агента ФБР Аарона Узіела є лише 9 днів на розслідування і знешкодження терористів, адже потім почнеться зустріч лідерів світу присвячена протидії терору.

     Сталося майже неможливе - вибухнули два гелікоптери з президентською родиною на борту. З усіх людей вижив лише новообраний президент Раш, якого одразу забрали у важкому стані до військової лікарні. Серед усіх національних агенств захисту очолити групу слідчих призначили Аарона Узі, агента ФБР і приставили до нього Гектора ДеСантоса, як досвідченого розвідника і оперативника ДЗ. Збираючи докази і співставляючи їх, вони приходять до висновку, що це робота знаючих свою справу людей і це явний теракт. Тільки от питання - це зробили зовнішні чи внутрішні вороги? Національна спілка вогнепальної зброї, ФБР, ЦРУ, Американська Революційна Міліція, антиурядові фанатики, ісламісти... Це міг бути хто завгодно.

     Скільки ж у мене вражень! От ніби знаєш вже автора, його закрученість сюжетів, готуєшся до несподіванок, а він БАЦ! як сокирою по голові і такий фінал оооооох...Не буду зупинятися на особистості автора, про нього я писала у відгуку "The Hunted", тож кому цікаво ознайомтесь.😊Ця книга є другою в серії про OPSIG - спецслужбу розвідки, тому бажано б читати по порядку, хоч книги і не пов'язані між собою за сюжетом. На цей раз ми занурюємось в розгалужену систему нацагенств з безпеки, яким доручено займатись справою катастрофи гелікоптера. Це ФБР, ЦРУ, БАУ, ДОД, ДТТФ і т.д.і т.д. Через те, що Джекобсон (автор) співпрацює з агентами спецслужб при написанні своїх книг, вони настільки реальні, наскільки можуть бути. Для тих, хто читав книги автора про Карен Вейл буде приємною несподіванкою дізнатись, що вона разом зі своїми колегами з'являється в декількох главах. Книга повна імен, абревіатур, технічних термінів, але гарантую, вас так захопить ця історія, що ви гортатимете сторінки зі швидкістю світла без жодного напруження. Перед вами чудовий трилер, сповнений екшену, який примусить ваші шестерні обертатися швидше. Це історія, в якій нікому не можна довіряти, в якій терор це не те, що ти бачиш у новинах, а те, що ти бачиш з вікна. Історія, в якій постають привиди минулого і потрібно вирішити - жити з ними чи відпустити назавжди. 

     "Але якщо вони відповідальні за замах, я маю знати про це до того як сяду за стіл перемовин з цими людьми. Тому що замість того, щоб укладати мирний договір я говоритиму, що в них є 6 годин для того, щоб сховати своїх людей, тому що ми розфігачимо їхні бісові урядові будівлі на попіл".

     "Коли чуєш тупіт копит, то думай, що це коні, а не зебри".(коли стикаєшся з невідомим, спочатку подумай про найбільш очевидне пояснення)