Місіонерська позиція

Christopher Hitchens - "The missionary position. Mother Teresa in theory and practice"/ Крістофер Гітченс - "Місіонерська позиція. Мати Тереза в теорії і на практиці" (1995)

     "Не залишайте гроші в себе. Поверніть їх їхнім ошуканим власникам, які важко працювали, щоб заробити їх!" - прокурор П.Терлі. 

      Варто зауважити, що відповіді Терлі не отримав. Гроші повернуті не були. Схоже, що святі мають імунітет до аудиту".

     Крістофер Гітченс - (1949-2011), англо-американський письменник, журналіст та літературний критик. Автор таких книг, як "Чому Орвелл важливий" (2002), "Довга коротка війна: Відкладене визволення Іраку" (2003) і багато ін. Володар таких нагород, як: LennonOno Grant For Peace (2012), National Magazine Award for Columns (2007, 2011), Richard Dawkins Award (2011) і багато ін.

     Що ми знаємо про Мати Терезу? Нібито рятувала бідних чи боролась із голодом... Всі наші знання черпаються з наших ЗМІ, які в свою чергу передруковують західні матеріали. Мало хто задавався питанням - а що ж дійсно такого зробила ця албанська монашка для того, щоб її так возносили? А потрібно то всього-навсього посерфити в інтернеті або прочитати дослідницьку книгу. Ця книга саме така. Неупереджена і подекуди шокуюча вона має за мету розвінчати культ особистості Мати Терези і робить це без анестезії.

     Одразу скажу, що книга написана не в упиристичному стилі Олеся Бузини. Ця праця написана чоловіком, який зустрічався з Терезою, досліджував її життя, опитував свідків і проглядав документи. Тобто в принципі за бажання можна все перевірити. Оповідь починається з дискусії щодо святості монашки, наприклад, розказано, як з подачі одного оператора було задокументовано "диво" Мати Терези (адже для канонізації потрібні скоєні дива і бажано декілька) і з цього все почалось. Медіа (і Ватикан) від самого початку були зацікавлені в тому, щоб зробити з неї медійну персону, адже Ватикан використовував її як рекламу католицької віри, а ЗМІ тиражували її вчинки і візити. В книзі є кілька моментів, які перевернули моє уявлення про цю благочестиву (?) жінку. Ось декілька з них. Одна журналістка, побувавши в Калькутті в "Будинку помираючих" Мати Терези, згадувала про свій візит так: "В двох кімнатах сиділо на підлозі 60 чоловік, чоловіки і жінки. В них були поголені голови і всі вони страждали від страшних хвороб. З ліків був тільки аспірин, з персоналу - монашки, які ні чорта не смтслять в медицині. Стерилізація використаних і перевикористаних голок? Монашки відповідали, що в них немає часу". В той час сама МТ чомусь обстежувалась і лікувалась в найкращих і найдорожчих західних клініках. Жорстоке лицемірство, не знаходите? Ще був випадок, коли в Бронксі захотіли відкрити будинок для бідних і вже купили закинуте приміщення за $1. По закону в тому будинку мав бути встановлений ліфт для маломобільних мешканців. Але Тереза сказала "ні". І навіть, коли місто погодилося заплатити за нього, Тереза заявила, що ліфт неприпустимий. Будинок для бідних відкритий так і не був. А це вам як? Колишня сестра ордену МТ міс Шилдс говорить: "Це було життя не в аскетизмі, а в жорсткості, підкоренні, суворості. Рахунки, які наповнені благодійними внесками під зав'язку, але гроші яких так і лежать в банках. Точну кількість грошей і пожертв, до речі, ніхто з сестер не знав. Нікому з сестер не дозволялося витрачати гроші на допомогу бідним, натомість заохочувалось захищати бідність, випрошуючи для них гроші, товари чи послуги у щедрих людей чи організацій. Збільшення грошей на рахунках підносилось, як знак одобрення Богом справ МТ". Ні на які думки не наводить? Як на мене, то МТ пропагувала культ страждання, смерті, підкорення, тільки от сама чомусь зовсім не страждала, бідненька, а тільки посміхалась. 

     Я навела тільки кілька випадків, в книзі їх значно більше. Наприклад, описано як вона отримала Нобелівську премію миру чи як дружила з диктаторами. Окрема глава присвячена її фінансовим махінаціям і її відповіді суду, щоб той "заглянув у серце" її подільнику. Так що ж такого зробила ця жінка великого? Кого вона врятувала? Її місія - фікція! Це смішно, коли стара незаймана жінка проповідує про секс, аборти і жіночу репродуктивність. Який з неї експерт?! Презирство і зневагу, от що викликає в мене ця жінка. Жінка з величезним его, яка була настільки горда, що взяла на себе роль вищої сили і говорила від імені Господа. 

     "...про людину, яка мучилась в агонії від раку і помирала від нестерпного болю. З посмішкою Мати Тереза розповіла на камеру, що вона сказала цьому пацієнту. "Ти страждаєш як Христос на хресті. Ісус певно цілує тебе" І він відповів - "тоді нехай припинить", - також з посмішкою додала вона".

     "Одного літа сестрам у Римі подарували велику кількість томатів. Вони не могли віддати їх, бо всі сусіди вирощували власні і тоді вони вирішили законсервувати томати, щоб їсти їх взимку. Коли приїхала Мати, то була дуже незадоволена, бо місіонери не повинні зберігати речі, а повинні сподіватися лише на боже провидіння".

Так, я працював в КГБ

Евг.Григ. - "Да, я там работал. Записки офицера КГБ"/Євг.Григ. - "Так, я там працював. Нотатки офіцера КГБ" (1994)

     "О политической обстановке в стране можно судить по скорости, с какой проносятся колесницы правителей по улицам столицы".

     Автор цього творіння вирішив залишитися відносно невідомим, тому ховається під іменем Євген Григорович. Можливо, що фотокартка на обкладинці то він, хтозна. Народився він у 1939 році в Нью-Йорку у родині чекістів, а далі...Що ж, судіть самі.

     По суті перед вами одкровення автора про роботу в КГБ, його спогади й зізнання. Не знаю, що спонукало мене почати її читати. Можливо щоб, спираючись на тодішні їхні методи роботи, змогти розпізнати теперішні, адже методи і засоби залишилися тими самими. Григ. описує нам всі 33 роки його служби в конторі. Ви дізнаєтесь як тоді велось (і ведеться зараз) "наружное наблюдение" за іноземцями/дипломатами/своїми, як проводиться арешт ("сьемка"), якими були спецзасоби слідкування. А також прочитаєте про роботу з агентурою, як проходить вербування, слідкування за дисидентами і "антисоветчиками", побачите справжню (а чи справжню?) оперативну роботу в Москві і людей, що працювали в системі.

     Мої враження? А немає. Жодних. Дещо я знала і без цієї книги, дещо прочитала тут між рядків. Цікаво, що автор, з власного зізнання, займатися "розробкою" своїх громадян не хотів, а хотів тільки іноземцями (за них совість не мучила). Де-не-де в книзі проскакує розуміння жахливого скоєння, але не каяття, ні. А масові арешти за "инакомыслие"? Арешт за книгу, за просту книгу по філософії чи "антисовєтську", як наслідок зламані долі, а наш "білий і пухнастий" автор радісно рапортує про успішне закінчення справи. Мерзота. Причому, що найцікавіше - репресивним чекістом він себе зовсім не бачить, а бачить він себе жертвою. Так-так, друзі. Цей ______(погане слово) бачить себе жертвою радянської системи, яку він ТЕПЕР не любить. Після слова "бандерівці" я закрила книгу на 533/826 стор. У мене все.

     "Знамя, но лишь для небольшой части населения. Именно населения, потому что мы, кажется, давно утратили право называться народом".

     "О, этот несчастный рядовой американец! Если бы он знал, что заботы о его благополучии не давали спокойно спать многочисленным советским пропагандистам."

У цих стінах

Rebecca Coleman - "Inside these walls"/Ребекка Коулмен - "У цих стінах" (2013)

     "Є тільки один день, і я проживаю його знову і знову..."

     Ребекка Коулмен - успішна американська письменниця, яка має ступінь бакалавра з англійської літератури.

     Перед вами новела про жінку в надзвичайно складних життєвих обставинах. Кларі Маттінґлі 48 і більше половини свого життя вона провела у в'язниці. І їй нема чого чекати поблажок від долі, бо пожиттєвий термін ув'язнення не той випадок, коли можна на щось сподіватися. 

     Я вагалась, беручись за читання цього твору. І справа не в тому, що він важкий. Ні, я читала набагато важчі морально книги. Я вагалась, тому що не хотіла натрапити на задушливо-сльозливу драму, рожеві мильні бульбашки якої лопатимуться безпосередньо під моїм носом. Щось з моїх прогнозів справдилось, щось ні, але, підсумовуючи, скажу, що таке теж зрідка треба читати. Отже➡

     Клара М. справжня зірка. Принаймні була нею, коли потрапила в тюрму Каліфорнії у 1984. Минуло 25 років, а в житті Клари мало що змінилось - камера-робота-камера, і так буде все життя, бо їй присудили довічне. Клара звикла до всього. До нападів, до сліпої сокамерниці, до роботи зі шрифтом Брайля...Кожен день в неї схожий на попередній. Але так триває недовго, бо одного дня її відвідує...

     Все-таки я маю визнати, що талант у автора присутній, ніде правди діти, адже я таки дочитала цю книгу. Інша справа чи прийшлась вона мені до смаку на всі 100. Як на мене, то з 12 балів книга тягне на 8-9 і я скажу чому. Автор використала вправний хід, розтягнувши відповідь на питання за що сидить головна героїня на цілу книгу, бо отримавши краплина інформації, ти гортаєш далі, доки не дізнаєшся все - така вже людська натура. Сподобалась сама історія, хоча місцями відверто нагадувало любовну історію дикого Заходу. Також сподобалось, що в книзі немає поділу на чорне і біле, і в фокусі автора переважно сіре. Деякі сцени/уривки я б вирізала, деякі б описала детальніше, але взагалі книга заслуговує на життя, бо цікаві підіймаються в ній питання. Чи можливо пробачити і чи потрібно це робити, до чого призводить жертовність, відстороненість, пасивність, нерішучість, наївність...Це книга про рішення, які здатні вплинути на все наше подальше життя. Я б охарактеризувала її як життєву жіночу книгу. Якщо ви полюбляєте стиль Джоді Піколт чи Даніели Стіл, то ця книга точно "ваша". Приємного вам читання і пам'ятайте - не засуджуйте нікого сьогодні і завтра не засудять вас. Дякую, що прочитали.

     "Я попросила її принести мені книги, по яким було відзнято фільми за минулі 5 років, щоб я ознайомилася з популярною зараз культурою. Книжки про Гаррі Поттера сподобались мені більше, аніж я очікувала. Мені подобається втеча Гаррі з його злиденного життя і його почуття до батьків, але Герміона моя улюблениця. Як вона говорить за себе і нікому не дає себе образити...Хотіла б я мати ці книжки, коли я була дівчинкою. Бібліотекарка принесла мені також "Сутінки", але я не змогла дочитати. Я вже знаю забагато історій про дівчину, чия ідея закохатися не в "того" хлопця була заздалегідь поганою".

Московська отрута

Дмитро Донцов "Московська отрута"

Вид-во: ФОП Стебеляк, 2015

Видано за підтримки ВО Свобода

     "Сія саринь нічєм кромє жесточі унята бить нє может" - казав цар Петро. А хто ж, як не він, знав свій народ!" Д.Донцов

     Сьогодні, в часи боротьби за державну цілісність, як ніколи корисно згадати за що і проти чого ми маємо боротись. Що відстоювати та боронити і що з себе представляє наш одвічний ворог.

     Дмитро Іванович Донцов - (1883-1973), український літературний критик, публіцист, філософ, політичний діяч, один з перших керівників СВУ, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму.

Кінець 1930-х, Дмитро Донцов з Оленою Телігою

     Обкладинка книги одразу показує нам три змії, підкинуті/насаджені Україні: царат, большевизм, хохлократія. Не треба говорити, що деякі зміюки виявилися живучими і досі отруюють наше суспільство... Перед вами збірка статей, написаних в різні роки, але об'єднаних однією ідеєю. Тут і застереження українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, і про сучасну політичну "еліту", і про атрофію влади...Деякі статті більш агресивні, запальні, інші ж витримані і спокійні. Читати аналітику Донцова це суцільне задоволення, був би він моїм ровесником, я б вийшла за нього! Його стиль, виклад, наповненість...Було дуже цікаво читати його оцінку сучасників (а прожив він дуже довго, тож є про кого почитати), притому неважливо - політиків чи літераторів. Возносить Шевченка, Лесю Українку, Телігу, Ольжича і клеймить зрадниками Тичину, Рильського, Самчука і т.д., які продалися комуністам нутром, змістом і душею. А як він тролить Барку! 😄Ви маєте це бачити)

     Зміст статей геть різний - від екскурсів в історію до презирства до політичної еміграції. Донцов пише про "малоросійщину" і про націоналізм східноукраїнських мас і їх ненависть до Москви, але найулюбленішими статтями для мене є ті, в яких він пише про Грушевського і Винниченка. Недолугі нікчеми ("нікчеми" це вже від мене), "ідеалісти самі, вони і в голову не клали, що невблаганний противник не так ідилічно настроєний". Пацифісти-соціалісти, які для виду під натиском народу трохи поопиралися, а потім перемітнулися до ворога цілком. Але то вже окрема історія. Дмитро Донцов був, є і буде актуальним аналітиком, горнилом українського націоналізму і патріотизму, завдяки якому гартуватимуться серця мільйонів українців. Його ім'я вписане золотими чорнилами в історію України. Пишатимемось і не забуваймо його закликів! Все буде Україна! Moscovia delenda est.

      "...молодь не має поваги до ідеології, основні положення якої часто міняються..."

Дім Каліфа

Тахір Шах - "Дім Каліфа. Рік у Касабланці"/Tahir Shah - "The Caliph's house: a year in Casablanca", 2006

     "Обещание подобно облаку, а его исполнение - дождю".

     Тахір Шах - британський письменник афганського походження (1966). Мешкає в Касабланці.

     Всі книги, які я коли-небудь читала, приходили до мене в правильний момент. Часом складається враження, що не я обираю книги, а вони обирають мене. Днями в моєму телефоні опинилась ця пригодницько-біографічна книжка, яка вирвала мене з буденності і занурила в марокканську реальність з усіма її плюсами і мінусами. "Вашингтон пост" визначив "Дім Каліфа" як чорну комедію, але я не згодна. Проте, давайте спочатку. Більшість з нас живе нудним міським життям і вирішує питання накшталт що покласти сьогодні в ланчбокс або якою маршруткою їхати, аби швидше бути вдома. Сповна наситившись сірістю Британії і її розміреним життям, Тахір Шах вирішує разом з родиною переїхати до Марокко. Придбавши будинок з назвою "Дар Каліфа", що в перекладі значить дім каліфа, він прирік себе на смішне, а часом небезпечне призвичаєння до культури і традицій королівства. Варто сказати, що новопридбаний будинок підлягав капітальному ремонту, чим власне і зайнявся новий господар, водночас стикаючись з багатьма труднощами. Наприклад, з джиннами, які не люблять нічних відвідувачів вбиральні, чи невидимою Квандішою, яка мисками поїдає кускус. А ще таємна кімната, до якої потайки навідується один сторож! Чим довше розтягується ремонт, тим більше здають нерви у Тахіра, але з кожним днем він все більше проникається звичками і звичаями людей, що його оточують. Зрештою, добре все те, що добре закінчується😉

     Коли книга сподобалась (а це саме той випадок), то багато говорити не хочеться, та й не потрібно. Так, книга проста. Так, трохи передбачувана. Натомість вона кумедна, незвична для західної людини і родинна. Червоною ниткою упродовж всієї книги прослідковується важливість міцної і дружньої сім'ї. Насправді Тахір Шах в своїй книзі сказав простими словами про важливе: любити своїх рідних, йти до кінця і слухати своє серце, бо ж  home is where the heart is.(дім там, де серце)

     "На западе нами движет экстремальная форма вины - если ты не работаешь как вол, то тебя считают ленивым. Однако в Марокко дела обстоят совсем по-другому. Я понял, что люди тут суетятся только тогда, когда это действительно необходимо, а не потому, что они знают, что кто-то за ними наблюдает".

     "Женщинам этого не понять. Они стараются, но не могут постичь вещей, которые важны для мужчины. Возьмëм, к примеру, почтовые марки. Покажите мне хоть одну женщину, которой нравятся почтовые марки!"

Друга чеченська

Анна Политковская "Вторая чеченская"/Ганна Політковська "Друга чеченська" (2002)

     "А мне солдат кричал: "Мы доведëм вас до того, что вы сами в Сибирь будете проситься". Но я там уже была, в Сибири было лучше... А я им: "Как же вам не стыдно, ребята! - продолжает самая первая старушка. -" А если бы твою бабушку сукой обозвали? Что бы ты делал?" А солдат мне в ответ: "Мою бы не обозвали, потому что она - русская".

     Хто з вас знає де знаходиться Чечня? Можливо, Ічкерія? Інгушетія? Ні? Тоді пристебніться, бо я відведу вас у 2001-ший і покажу те, про що ви навіть не здогадувались. 

     І вкотре Ганна Політковська звертає нашу увагу на вкрай важливі теми. Героїчна жінка, яка не побоялася виступити проти Путіна і його політики. Жінка, яку особисто я хотіла б бачити в якості президента. Жінка, яку вбили на день народження Путіна, як у подарунок. Я вже писала про неї у відгуку "Путінська Росія", тож кому цікава її постать - welcome. Сьогодні я розповім вам про власні враження від її книги "Друга чеченська", яка поглибила мої попередні знання і спричинила подальший інтерес до дослідження першої і другої чеченської кампанії.

     Насамперед я вважаю, що книги такого типу не можна навмання брати до рук, до них треба дорости, прийти і їх треба увібрати. Книга не "ваша", якщо ви вскормлені на російсько-путінській пропаганді і вважаєте журналістку Політковську агентом Госдепа. Вона не "ваша", якщо ви вважаєте, що "пацаны в Чечне воевали за правое дело" i "Чечня - рассадник террористов". Якщо ви вразлива чи нервова людина, то вам теж ліпше відкласти цю працю, або ж, якщо ви таки спраглі до правди, пересильте себе і прочитайте про війну російських дикунів з усіма подробицями. 

     Оповідь починається з жовтня '99-го, початку другої кампанії, другої війни. Політковська, як журналіст "Новой Газеты" часто їздить в Чечню за правдою, яка росіянам не сильно і потрібна. Там вона бачить на власні очі жорсткі реалії, які не покажуть по ТБ. Викрадення серед білого дня, розстріли за те, що не сподобався, жорстокі катування, ґвалтування, фільтраційні табори, зачистки, відрізання кінцівок задля сміху, підпал будинків...Перелік звірств рос.армії можна продовжувати дуже довго. Ці страшні вчинки, фактично дозволені владою (бо ніхто не покараний), зафіксовані в цій праці настільки, наскільки дозволив обсяг, бо жертв рос.агресії в Чечні сотні тисяч. Ця безстрашна жінка називає речі своїми іменами, а саме - фашизмом. Але я не погоджуюсь, бо це гірше. Гірше за фашизм. Чого варта тільки блокада Грозного! А рос.командування? Яке знищує цілі села, але не зачіпає справжніх терористів. Насправді ця книга здатна викликати справжній шок у 40-річних, які виросли на суцільній пропаганді і навіть зараз продовжують вірити в неї, відторгаючи правду. В цій книзі ви дізнаєтесь хто є хто з польових командирів Чечні, поглянете в обличчя деяким рос.військовим, прочитаєте про Кадирова (Къадири) старшого і ставлення до нього чеченців, також побачите бридку постать Кофі Аннана (генсек ООН на той час), який заради того, щоб лишитися на другий термін, закрив очі на Чечню...Читати важко, а усвідомлювати прочитане ще важче. Але такі розвінчувальні книги потрібні. Потрібні молоді, старшим людям, літнім. Щоб не можна було сказати "я не знав", бо ми МАЄМО знати. Щоб бути вільними від цинізму, расизму і брехні.

     "Военные диктуют России стиль поведения сегодня. Существенная разница между Ельциным и Путиным состоит в том, что Ельцин, при всех его проблемах, имел очень низкий рейтинг, но высокий авторитет - а у Путина вроде бы есть высокий рейтинг, но нет авторитета. Решение же об окончании войны требует авторитета, потому что только авторитет даëт право на проявление политической воли".

     "Никогда не встречала в Чечне человека, который бы сказал: "Я уважаю Кадырова". Это удивительно и страшно - во главе республики персона с минусовым авторитетом. Все говорят примерно так: "Он плохо кончит, потому что предал".

     "-Куда нам жаловаться? Где власть? Где этот Кадыров? 

      И другой старик, в серой папахе, отвечает: - Кадыров - хуже, чем русские. Всë знает - ничего не делает".

     "...дети привычно обсуждают на сельских улицах, кого из односельчан и в каком виде нашли...Сегодня...Вчера...С отрезанными ушами, со снятым скальпом, с отрубленными пальцами..."

Репресовані кінематографісти

уп-к Л.Брюховецька - "Репресовані кінематографісти. Актуальна пам'ять: статті й документи"

"Кіно-Театр", "АРТ КНИГА", Київ, 2017

     "Для того, щоб зникла брехня, раніше повинен зникнути страх". О.Довженко.

     І знов Господь мене не остеріг, і знов дорога...Йой, треба не так. Скоріше - і знов поринула в документалку, і знов відклала всі книжки😊І нехай моє графоманство не вклалося в розмір, чхати, - ця книга просто знахідка! Її писали кандидати, доктори, кінознавці, журналісти і громадські діячі для всіх, хто цікавиться історією України та мистецтвом кіно. 

     Особисто для мене ця збірка вибраних доль відкрила a whole new world, але по порядку. Ми звикли думати, що кінематограф це не про Україну. Навіть за часи незалежності наш Мінкульт спромігся лише на декілька русифікованих стрічок, про які окрім бомонду ніхто й не чув; а якщо й знімалися українські фільми, то їм просто не давали "зелене світло" на ТБ. З усуненням "легітимних попередників" ситуація покращилась і люди захотіли мати своє, дивитись своє, чути своє, почали впізнавати українських акторів і режисерів, ходити в кіно на рідне і тішитись з цього. Це є правильно, але не треба забувати, що український кінематограф зародився ще у 1920-ті і встиг гідно зарекомендувати себе ще до того, як в 1930-ті він перетворився на інструмент популізму.

     Втрата на початку 1930-х автономії укр.кінематографії наклала свій відбиток на галузь і поділила українське кіно на "до" і "після". Також поділилися й митці - дехто йшов на угоду з системою, стаючи пристосуванцем, а дехто не зраджував собі й країні, назавжди лишившись у пам'яті людей борцями. 

     В цій книзі ви прочитаєте про 12 обраних, 12 доль і життів корифеїв українського кіно, що намагалося віднайти свій шлях у непрості часи. В часи принципу "якщо ворога немає, то його треба вигадати". В часи, коли людей саджали в тюрму, відправляли у табори та розстрілювали через найменший донос. Вам відкриється суперечлива постать О.Довженка з його близькістю зі Сталіним, мітаннями та невизначеністю. "Талановитий, але малокультурний самохвал" - ось яку характеристику дає про нього його сучасник. Далі ви дізнаєтесь про трагічну долю Фавста Лопатинського, забутого генія Майка Йогансена, Миколу Надемського і Степана Шагайду, двох найпопулярніших репресованих акторів України і так далі, і далі...Читаючи, розумієш, що кагебістська машина не зупинена, вона тільки сповільнила рух. Підтвердженням цього може слугувати досі не скасований вирок Сергію Параджанову. За 26 років незалежності Україна досі не реабілітувала режисера. Викрадення і ув'язнення Олега Сенцова вкотре зриває маску з його мучителів, показуючи всьому світові справжнє НКВС-не обличчя країни і її представників. 

     Чи потрібна ця книга сьогодні? Так. Вона була потрібна і вчора, і у 2013, і у 1991. Такі книги відкривають очі широкому загалу на те, чого вони, можливо, не помітили, пропустили, не знали або від них це приховували. Я ані на секунду не пожаліла, що придбала і прочитала цю книгу. Якісний друк, папір, ілюстрації, все виважено і "розкладено по полицях". Читачеві лишається лише відкривати для себе нові сторінки історії. А щодо мене, то я продовжуватиму вивчати цей цікавий для мене період української боротьби в мистецтві, що раджу зробити і вам, адже "рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе".

Звичайні незвичайні священики

упорядник В.Карп'юк - "Звичайні незвичайні священики"

ТОВ "Дискурсус", Брустури (2017)

     "Якщо вам легко у житті, значить щось не так. Якщо вам важко, значить ви на добрій дорозі".

     Перед вами книга, яку я випадково побачила на книжному ринку і якось одразу полюбила її. Можливо через незвичний зміст, а можливо через світло, яке, здається, так і лине з книги, я вхопила цю збірку і читала, читала, читала...Отже➡

     Василь Карп'юк - (1988), український поет, прозаїк, видавець та аніматор літературного процесу, співзасновник видавництва "Discursus". Лауреат літературних премій: "Смолоскип", "Гранослов", ім.О.Гончара, ім.І. Франка та ін.

     Людська натура полюбляє гучні скандали, епатаж і яскравість і вже якось так повелось, що вищенаведене ллється на нас і з ТБ і з газет...Про хороших людей рідко пишуть ЗМІ, тим паче про священиків. Адже люди скоріше розкуплять тираж газети, в якій написано про чергового мерседеса в священика з Лаври, аніж про священика в селі, який заснував дитячий центр. Перед вами збірка нарисів від українців про священиків, яких вони знають (зустрічали) особисто. Розповіді про Людей, які надихають своїм прикладом, адже в правильному світі так і має бути. Деякі нариси сягають двох-трьох сторінок, деякі довші, але всіх їх об'єднує світло і якесь таке просте добро, прочитавши (дізнавшись) про яке розчулюєшся. Особисто мені сподобалась розповідь військового про зустріч на блокпосту з протоієреєм, засудженим "владою" ЛНР до страти за свою проукраїнську діяльність; коротенька зустріч, яка проте показує характер і життєву позицію священика. Взагалі не можна виокремити тільки якусь одну оповідь, бо ж стільки гідних людей, стільки доль, які вражають! 

     25 оповідників, серед яких Дзвінка Матіяш, познайомили нас з історіями, які надихають, дивують та обнадіюють. Лише 124 сторінки, які зіпсувала тільки неуважність редактора або коректора, бо ж таку малу кількість сторінок можна було вичитати ретельніше. Прикро, що малий тираж. Шкода, що мало історій. Але прекрасно, що така книга є, її купують, дарують і дають почитати. Головне розуміти, що таких священиків в Україні тисячі. Ми не чуємо про них з новин, але саме їхнє життя є прикладом, який надихає...тихою щоденною молитвою і працею.

     "Звичайно, добре сидіти у своєму приході і бути просто мудрим старцем. Таким, до якого приходять радитись і на якого приїздять подивитись здалеку. Це також служіння. Але у сучасних реаліях Церква і служителі мають бути динамічні та зрозумілі. Бо комусь треба проповідувати у буцегарнях, комусь на фронтах, комусь у дитячих лікарнях".

     "...був капеланом "Тризубу", та Дмитра Яроша. У нього виникла думка, що майбутнє Греко-Католицької Церкви і взагалі християнства - на Східній Україні. Західна може бути як дріжджі для тіста, але пектися хліб має на Східній". 

Холодний Яр

Юрій Горліс-Горський - "Холодний Яр" (1936)

"ВКФ "БАО", Донецьк, 2014

     "Ідуть колони тернисто-кривавим шляхом - до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: "Воля - або смерть".

     Юрій Горліс-Горський - (Юрій Юрійович Городянин-Лісовський), 1898-1946. Український військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, письменник. Учасник Першої світової війни, на початку 1920-го року приєднався до полку гайдамаків Холодного Яру, ставши осавулом 1-го куреня полку гайдамаків. Далі робота зв'язковим і перший арешт. Робота в підпіллі і знову арешти і 2 смертних присуди, яким не судилося справдитися. У 1934 році накладом сотника Івана Зуба вийшло перше книжкове видання під назвою "Холодний Яр". На жаль, багато редакцій змінювали текст на галицький манер. Неперекручений текст 30-х років у незалежній Україні ніколи не видавався. А далі Горський бере участь у Другій світовій і повертається до Холодного Яру. В Новому Ульмі у 1946 році разом з І.Багряним та іншими засновує Українську Революційно-Демократичну партію, проти якої здіймають агітацію деякі члени Закордонних частин ОУН(б). Помер (вбито) 27 вересня 1946 року у віці 48 років.

     Україна на початку ХХ століття...На теренах нашої Батьківщини тривають національно-визвольні змагання. Хто візьме гору в цій боротьбі - принаймні на чиєму боці буде моральна перемога?

     1920 рік. Запорізька група з боями продерлася на Чигиринщину. В складі цієї групи є старшина запорізької кінноти Юрій (автор і оповідач). Залишившись, а згодом і приєднавшись до "республіки" Холодний Яр, він осягне все значення боротьби повстанців. Зустрінеться і воюватиме пліч-о-пліч з побратимами проти червоного ворога, що взяв за мету знищити "бандитів" та "ворожий елемент", поневолити українців і поширити терор нашою землею.

     Цю книгу мені подарувала подруга і я дуже вдячна їй за це. Вбачаю в цьому усмішку долі, бо видання 2014 року і видалося воно в...Донецьку! Рідний Донбас передає мені символічний патріотичний привіт❤Цей документальний роман став для мене ледь не найбільшим книжним відкриттям цього року. Різкі і жорстокі 20-ті роки змінили долю мільйонів українців, та знайшлися серед них ті, хто взяв до рук зброю і рішуче виступив проти ворога. Ця "золота", без перебільшення, книга відкриває нам очі на повстанців з Холодного Яру, їхній героїзм, відвагу та жертовність. Понуро-величний яр слугує домівкою і прихистком для відчайдухів, що захищають свої землі від червоного кагала. Горський знайомить нас зі своїми побратимами, з якими він ділив шматок сала і бився до останнього патрона. Всі герої зображені настільки детально, що здається ніби бачиш їх перед собою, захоплюєшся їхньою волею. Тут і "степовики", і "рибалки", "холодноярці", "чорнолісці", "вороновці"...Тут і дівчата-розвідниці та бойові товаришки, які й "з пекла вугликів принесуть". Крім повстанців бачимо теж селян, які зі зброєю в руках захищають свої домівки та рідних, здавалося б сама земля повстала проти терору. Також в романі присутня невелика любовна сюжетна лінія, яка розкриває нам автора, як людину із залізною волею і сталевими характером. Любов до Батьківщини, до неньки-України, ось те, на що опиралися холодноярці, з чого брали сили. А сили і волю мали чималі, бо боялася Москва того загону більше аніж Махна. Автор, будучи безпосередньо учасником і очевидцем тих подій, справедливо вказує на бездіяльність, безініціативність, мрійливість і взагалі пасивність українського уряду у той час. З важкістю на серці читаються останні глави, розуміючи, що хоч і пройшло майже 100 років з того часу, але мало що сьогодні змінилося. На превеликий жаль в 1920-ті та 1930-ті роки Україна втратила забагато своїх синів і доньок, рікою текла кров українського патріота. Це книга, як шана, про них, про героїв, вірних дітей своєї країни, які боролися за неї до останньої краплини крові і так і не побачили незалежної України. Вічна слава героям визвольних змагань! Не зганьбимо їхню пам'ять.

     "Побачивши, що втекти вже не вдасться, отаман пустив собі кулю в скроню з револьвера. Перед тим крикнув так, що чули останні: "Готуй нових борців, Холодний Яре!"

     "К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний павячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших "приятелів" шанувати їх, Україна ніколи не буде щасливою".

     "Був колись щирим комуністом. Я шахтар з Донбасу, а ми майже усі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитись на ті всі несправедливості".

     "-Добридень, хлопці!

      -Слава Україні! - відповідає декілька голосів.

      Це мене трохи змішало. Я не знав, що у холодноярців заведено замість "Здоров" вітатись "Слава Україні", а відповідається - "Україні слава".

Про військове мистецтво

Niccolò Machiavelli "Dell'arte della guerra"/Нікколо Мак'явеллі "Про військове мистецтво" (1519-1520)

     "Не все дають боги одній людині: перемагати, Ґаннібал, ти вмієш, а скористатися перемогою - ні". Маґарбал, командуючий пунійською кіннотою.

     Сьогодні я розповім вам про книгу, з якою давно хотіла познайомитись, це примірник Мак'явеллі "Про військове мистецтво". На жаль, українського перекладу саме цієї книги не існує, тому маємо що маємо. 

     Нікколо Мак'явеллі - (1469-1527), державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель. 

     Книга починається з передмови автора, де він віддає шану покійному другові і перепрошує в читачів за можливі неточності. Починається оповідь. Мак'явеллі разом з декількома поважними друзями ведуть бесіду з Фабріціо Колонна, який бився за іспанського короля Фердинанда ІІ Арагонського і є шанованим військовим стратегом і тактиком. В ході невимушеної бесіди Фабріціо відповідає на численні питання та пояснює яким в наш час (16ст.) має бути військо, опираючись на приклади давнини. Здається, ось і все, але насправді це тільки верхівка айсберга. Поступово, розділ за розділом, Фабріціо розкриває здавалося б всім відомі, але забуті засади успішного війська. Він відповідає на питання де і серед кого набирати піхоту та кінноту, як озброювати різні типи військ, підкреслює важливість музики та стягів, розкриває деякі хитрощі при веденні бою і все це підкріплює прикладами стародавніх військ та битв за часів Сцилли, Цезаря, Адріана, Ґаннібала і т.п. Він говорить про види озброєння і тактику, шикування війська, засоби обдурити неприятеля, каже як діяти на ворожій території при невидимому ворозі, як вирішувати конфлікт у військовій частині, як налагодити постачання їжі, як карати зрадників і багато-багато чого ще. Знову ж спираючись на приклади з римського війська, він зауважує, що релігія була там авторитетом для посилення дії закону і що непогано було б запозичити це. Насамкінець Фабріціо підсумовує вищесказане і закінчує зі словами:"Я вже старий, але ви молоді, займаєте високі посади і може так статись, що ви будете займатися реформуванням військ. Ступіть на мій шлях і створіть військо, опираючись на людей з Давнього світу, які в своєму прагненні до влади робили самі і змушували інших робити все, про що ми сьогодні говорили, закаляли своє тіло і привчали свою душу нічого не боятись".

     Цю книгу я читала вдумливо, часом перечитуючи деякі абзаци двічі чи тричі. Читала вдома, в метро, на вулиці, в черзі - ніщо не могло мене відірвати від неї. Загалом я не маю що додати до вищесказаного, окрім того, що погоджуюсь з усім, що сказав Фабріціо Колонна. Розділяю його гіркоту щодо занепаду сучасного війська, що не кажи, а ніяка армія світу не порівняється з армією Цезаря чи Олександра Македонського. Розумію його нарікання на сучасних правителів, які не мають жодних чеснот, але разом з тим маю надію на молоде і освічене покоління, спроможне на реформування війська сучасності. Наостанок скажу лише, що особисто я хотіла б бачити цю книгу на столах всіх топ-менеджерів, включно з міністром, нашого Міністерства Оборони. Хтозна, може і змінилося б тоді щось. Дякую, що прочитали.

     "Єдність підтримується у війську передусім авторитетом головнокомандуючого і створюється вона його талантом, бо на війні поважають не рід і не владу, а тільки талант".

     "Природа рідко породжує сміливців. Вони створюються важкою працею і навчанням".

     "Видатні люди частіше зустрічаються в республіках, де шануються таланти, аніж у монархіях, де їх бояться".

Напівкровний блюз

Esi Edugyan "Half-blood blues" / Есі Едуґян "Напівкровний блюз" (2011)

     "Це не чесно. Таланти розподіляються так до біса не рівно. Ніби Бог просто залишив свій чортовий мішок талантів десь в канаві і сказав: "Розбирайте, пані та панове".

     Есі Едуґян - канадська письменниця (1977), батьки якої емігрували з Ґани. Отримані нагороди за "Напівкровний блюз": Scotiabank Giller Prize (2011), Man Booker Prize (2011), Orange Prize for Fiction (2012).

     1939 рік. Молодий і талановитий трубач Ієронімус арештований у паризькому кафе нацистами. Про цього музиканта ніхто й ніколи більше не чув. Йому було 20. Він був громадянином Німеччини. І він був чорним. 

     Забігаючи вперед, скажу, що ця книга - краща з усього, що я читала за довгий час. Неймовірне поєднання джазу і війни, рідкісна тема для висвітлення (роль чорношкірих в нацистській Німеччині) і зрада, яку неможливо пробачити. 

     Ми присутні на репетиції джаз-бенду. Тут, в занедбаному клубі із заштореними вікнами, збирається Сід (басист), Чіп (ударник), Пауль (піаніст), Ієро (трубач), а ще Фріц та Ернст. Два американці, троє німців та єврей. Один із них особливий, бо відрізняється серед усіх неймовірним талантом, а ще він чорношкірий і він німець. Одного дня Ієро натрапить на нацистів, які заарештовують його та відправляють у концтабір. З того часу ніхто ані слова не чув про трубача Ієронімуса Фолка. Пройшло 50 років...

     І знову я довго читала книгу. Але з цією в мене все інакше - я смакувала її, навмисно розтягуючи читання, щоб подовше не знати кінця, адже, здається, все так безнадійно. Я думаю, що загалом тему чорношкірих в нацистській Німеччині не розглянуто в повній мірі, адже тисячі чорношкірих німців були мішенню для нацистів одразу після євреїв, саме німців, адже чорношкірих іноземців не чіпали. Ієронімус Фолк, наш головний герой, німець, але з неправильним кольором шкіри. Його зникнення змінило все - життя гурту, життя музикантів, ба навіть світову музичну історію. Це книга про відданість своїй справі, дружбу, зраду, джаз. На сторінках цієї книги ви зустрінете Білла Коулмана, матимете змогу зіграти з Луї Армстронґом; ви зануритесь у світ джазу по саму маківку, поглянете на джаз з різних ракурсів, на власній шкурі відчуєте як це, грати в гурті, постійно доводячи свою вартість. 

     Едуґян покаже вам Париж і Берлін 1939-40 років, і Берлін 1992 (наш час), з кожною новою главою вам відкриватиметься що ж насправді сталося у той день та за певний час до того. Майстерний і точний виклад наводив мене на думку, що автор чоловік, настільки без зайвого сентименталізму все написано. Увага до деталей та правдивих історичних фактів додає ще більше плюсів, персонажі стали просто рідними мені, настільки близькими, що я ще довго житиму з ними в моїй голові. Це яскравий примірник гідної сучасної прози, я б навіть відвела цій книзі місце на полиці із класиками. Ви будете стривожені, спантеличені і розбурхані, і точно не залишитись байдужими. Бо це шедевр.

     "Я беззвучно плакав. Я закрив обличчя рукавом, почуваючись осоромленим. Ніколи не знав, що страх має смак. Має. В тій темряві він забив мої ніздрі, насипав немов пісок у моє горло і я майже задихнувся від нього".

     "Безсумнівно, я ніколи не був задіяний в щось величніше за це в своєму житті. Ми всі були вільними, брате. Хоча б у ту ніч ми були вільними". 

Офіцер із Стрийського парку

Андрій Кокотюха "Офіцер із Стрийського парку" (2017)

     "Потім чоловік у стрілецькому однострої взяв гвинтівку, речовий мішок. І залишив помешкання".

     Львівська осінь 1918 року. Поляки та українці ведуть боротьбу за владу, йдуть важкі політичні переговори. В цей час у Стрийському парку знаходять труп офіцера-поляка, який був членом таємного військового товариства. Климентій Кошовий має два дні аби довести, що це вбивство не причетне до політики. Проте правда вже нікого не цікавить, збройне протистояння у Львові неминуче...

     Здійснилось! Сьома і остання книга з серії у мене! (Тут я танцюю переможний танець😄) Затамувавши подих я гортала сторінку за сторінкою, читала вголос ледь не по ролях, коротше ловила кайф як могла. Але передчуваю, що так як я книжкова наркоманка із багаторічним стажем - скоро мені знадобиться нова доза книг :) Але ближче до справи, себто до книги. Це остання книга із львівського циклу А.Кокотюхи. Хочете почитати про автора пару рядків? Чудово, тоді переходьте на мій відгук в цьому блозі під назвою "Втікач із Бригідок" 😊☝

     На цей раз ми з вами опиняємось в буремному і переламному 1918 році. Протистояння з поляками, становлення української політики, невизначеність та страх суспільства - все це бачить на власні очі колишній адвокат, а тепер особа без певних занять, Климентій Кошовий. Чим довше триває протистояння та невизначеність, тим складнішими стають його стосунки з Магдою. Росте напруга в єврейській громаді, люди передчувають великі зміни. Вбивство польського офіцера зовсім не стає вишенькою на торті і Кошовому доведеться якомога швидше знайти вбивцю аби спробувати запобігти здається вже неминучому зіткненню. 

     Як же мені було приємно читати! Ідеальний виклад сюжету, закручена детективна лінія, ріст головних героїв, а головне дуже близько до правди. Це детектив, у якому без підлещувань і прилизувань показані поляки, хай вже приймуть це, такими, якими вони тоді були. Це книга, читаючи яку і знаючи вже що станеться далі в історичному плані, все рівно хвилюєшся і чач від часу бурмочеш про себе "а може станеться не так?" Чесно зізнаюсь, шукала мінуси навмисно, аби не здавалося, що я заангажована. Та окрім трьох незначних помилок (коректор не помітив) я нічого не виявила, а це не смертельно. Окремо хочу подякувати (правда, не знаю кому, авторові чи редактору), що обійшлися без оцього ново/старо-модного "державнОСТИ", "справедливОСТИ" і т.д. От чесно, приємно було читати гарною українською. От ніби і все. Львівська серія про Клима Кошового добігла кінця. Гідного і правильного. Дякую автору за близького і людяного героя, за цю серію, яка виходила з 2015 року, за години, проведені за читанням з округленими очима і розкритим ротом. Це було правильне і сильне закінчення. Дякую.

P.s. Я не здогадалась хто вбивця.

P.p.s. Як повіє буйнесенький вітер з широких степів

Та й прославить по всій Україні січових стрільців.

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо! 

     "Ляхи вже кричать про навмисне вбивство поляка українцями. Це називається хитанням ситуації, пане Кошовий. Нам треба довести: наша сторона до злочину не причетна. Інакше поляки нас переграють. Самі знаєте, що опиниться під загрозою".

     "Для мене істина завжди має значення. Нехай представники мого виду вимирають швидше, ніж хочеться нам самим". 

Палац у старому селі

Tahar Ben Jelloun "A palace in the old village"/Тахар Бен Джелун "Палац у старому селі" (2005-2008)

     "Часи змінюються, але не я".

     Тахар Бен Джелун (1944) - народився в Марокко, у 1961 емігрував до Франції. Новеліст, есеїст, критик та поет. Друкується в La Monde, La Pepubblica, El Pais, Panorama.

     Мохаммед провів 40 років у Франції і збирається на пенсію. Повернувшись в рідне село у Марокко, він витрачає всі заощадження на побудову великого будинку для всієї своєї сім'ї і чекає на приїзд своїх дітей.

     Як же довго я її читала. Давно я так не помилялась у виборі книги. Обкладинка, ім'я автора і хороші відгуки ввели мене в оману, що трапляється вкрай рідко. Це новела про людину, чоловіка, який покинув рідне марокканське село у 1960 році. Чоловіка, який поїхав до Франції у пошуках роботи, можливостей, кращого життя. Поїхав від безладу, бідності і терору. Але так сталося, що пропрацювавши весь цей час на одному робочому місці на заводі, завівши велику родину, він не знайшов на пенсії собі місця у Франції. Його діти виросли, роз'їхалися по різним країнам Європи, а ті, що залишилися, не слухають його старомодних настанов. Не сприймаючи вільне і демократичне життя Франції, Мохаммед їде на свою Батьківщину, де будує величезний палац і очікує на урочисте возз'єднання родини.

     Моя думка щодо головного героя часто змінювалась. Що я до нього відчуваю? Певно, жалість. Мораль цієї книги можна подати приказкою "що посієш, те й пожнеш". Мохаммед не розумів, що не можна жити у Франції так, як він жив у своєму марокканському селі. Діти, які народились і виросли в Європі не захочуть жити за суворими і незрозумілими їм мусульманськими звичаями. Марокко з його культурою та релігією зовсім чужа країна для них. Можна не забувати, що ти марокканець за походженням, але не різати овець і не забороняти жінці виходити з дому. За 40 років життя в розвиненій країні Мохаммед не прийняв своє оточення. "Будуючи" високий мур між європейцями і собою, він забув, що саме він приїхав сюди. Саме він живе у Франції, а не французи приїхали до нього. І якщо йому настільки не подобається це середовище, то він у будь-який момент може поїхати до себе в глухе село без електрики, води, прав людини тощо. Сумуючи за "втраченими" дітьми-французами, він забув, що жодного разу не казав їм "люблю", "ти молодець", "я пишаюся тобою". Він майже не говорив із ними взагалі, а в 60 років раптом захотів від них турботи і ласки. І тепер він живе тільки одним - збудувати для своєї родини палац. 

     Смішно, але ця книга написана таким самим емігрантом. Цікаво, наскільки думки головного героя співпадають з думками самого автора. Якщо вони ідентичні, то це сміховинно. Я вважаю так - якщо вже ти приїхав жити до інакшої країни, то будь ласкавий прийняти правила тутешнього життя і слідувати їм. Якщо ні - тебе ніхто не тримає, повертайся до своєї околиці світу і пишайся тим, що ти не асимілювався. Книгу читати було не цікаво, неприємно і подекуди сумно. Цікаві тільки останні 30 сторінок і то тільки поціновувачам ісламу і ісламських казок (до таких себе не відношу, в мене суто поверхнево-дослідницький інтерес). В цілому це меланхолічна заглиблена книга, після якої швидко хочеш почати читати щось нове аби забити гіркий післясмак.

     "Але це природно для дітей любити свою рідну країну. І так вже сталося, що їхня рідна країна Франція".

     "Він боявся прийняти життя, в якому він більше нічого не контролював. Він звик до цього і не хотів змін, нічого не хотів".

  

     "Мохаммед визнавав, що хоча марокканці часто стають мішенями для расистів, вони в свою чергу зневажають чорношкірих де завгодно, у Франції і вдома".