Рік у Ботсвані

Уілл Рендалл "Рік у Ботсвані"/Will Randall "Botswana Time" (2005)

     "Знаєте, в сучасній Африці стільки всього цікавого, що жодному романісту і не вигадати".

     Уілл Рендалл (1966) - відомий англійський тревел-письменник. Викладав в Індії, Ботсвані і не тільки. 

     Книга, відгук на яку ви зараз читаєте - документальний роман про пригоди англійського вчителя, який працював волонтером у Ботсвані. Та такого коротенького опису недостатньо, коли мова йде про Африку. 36-літній Уілл приїхав до Кейптауна (ПАР) на весілля свого друга. Випадковий сусід по столу, дивлячись на Уілла, говорить йому, що Ботсвана найбільш підходяще місце для таких, як він. Гість дає Уіллу свою карточку і каже, що для нього є місце вчителя в школі міста Касане (Ботсвана). Наш герой обіцяє подумати і вже на наступний день він зустрічає водія туристського автобусу, який пропонує Уіллу безкоштовно підвезти його до Касане, натомість Уілл має взяти на себе роль туристичного гіда ти і розповідати туристам про місця, які він сам вперше бачить. Атмосфера накаляється тоді, коли виясняється, що туристських груп 2: французи і німці, які терпіти не можуть один одного. З цього моменту і починаються неймовірні пригоди англійця. 

     Я вперше читаю книгу такого роду, і скажу вам - я в захваті! Це не так книга про подорожі, як про обмін життєвим досвідом, культуру та побут Африки. Автор поділився з нами безцінним життєвим досвідом життя і роботи в африканській країні. Сторінки його книги сповнені розуміння, участі та гумору. В тексті ми зустрінемо не тільки жирафів, слонів, левів, антилоп, бегемотів та зебр (яких ми більш-менш знаємо), а й генет, водяних козлів, куду, імпал, орланів-крикунів, бородавочників і т.д. Ми гратимемо у футбол з "Касаненськими куду", дізнаємось про фермерство у Ботсвані, стикнемося з браконьєрами, побуваємо на футбольному матчі між поліцією та в'язнями, а головне - впустимо Африку в своє серце. Це не книга, в якій людина приїхала, подивилась, сфотографувала і поїхала. Це книга, в якій чоловік побачив всі складнощі, та попри все прийняв рішення залишитись. 

     Це книга, яка показує не тільки Африку з буклету для туристів, а й інший її бік - СНІД, комплекс меншовартості, розмаїття релігій, часто ворогуючих між собою, вбивство тварин. Але також є і хороше, наприклад, я дізналася, що Ботсвана - єдина африканська країна, яка забезпечує безкоштовно всіх хворих антиретровірусними препаратами. Цікаво: в книзі є відсилка до африканського роману Александра Маккола Сміта "Жіноче детективне агентство # 1". Нудьгувати під час читання вам явно не доведеться: то слони пошкодять клумби біля школи, то варан забереться до ванної, то діти придумають смішне прізвисько...З кожним рядком, кожним абзацем ми поринаємо в майже казкові події, які з кожною сторінкою закохують тебе в цей край, в усміхнених людей, природу, устрій життя. Ця книга немов теплий вітер, який несе пелюстки квітів, а з ними і запахи незвіданих країн, пригод, авантюризму. Уілл Рендалл своїм романом надихнув мене і зарядив теплом, якого вистачить ще надовго. І знаєте, що? Я нізащо не прогавлю свій вітер!

     "-Чому ти не вбив її? - запитав я. -Тепер кобра може повернутися коди завгодно.

    -Так-то воно так, - відповів хлопець філософськи. -Але ж до нашої школи може заповзти будь-яка змія, а всіх змій вбити не можна, правда?"

     "Грехем залишив мені деяку кількість пул (на мові тсвана це слово значить "дощ", що ясно вказує на важливість місцевої валюти)".

     "А так бабуїни можуть бути ще ти гівнюками, якщо до них пристати. Вже в цьому я анітрохи не сумнівався, особливо коли побачив, що один з бабуїнів піднявся на задніх лапах і заліпив по морді одному зі своїх сородичів".

     "Саме тоді я усвідомив, наскільки глибоко колоніальна історія останніх двох століть в'їлася в менталітет африканців. Якимось чином ці люди, особливо неосвічені, дозволяють білим розпоряджатися собою, всупереч всім зусиллям деяких урядів встановити рівновагу. Я гаряче бажав тоді - так само, як і зараз, - щоб такого більше не було".

Лист слідчому

Жорж Сіменон "Лист слідчому"/Georges Simenon "Lettre à mon juge" (1946)

Вид-во "Україна" (1992)

     "Всіх лякає мій спокій, який назвали у газетах безвідповідальністю та цинізмом".

     Судовий слідчий Ернест Комельйо добросовісно виконує свої обов'язки. Одного разу він отримує листа від людини, справу якої він веде...

     Жорж Сіменон (Georges Joseph Christian Simenon) - (1903-1989) бельгійський письменник, автор 425 книг. Представник детективного жанру, найбільш відомий серією книг про поліцейського комісара Меґре. Володар премії Едгара Алана По. Його твори перекладено 55 мовами, за ними створено більше 50 фільмів.

     Шарлю Алавуану 40. Він лікар у місті Ла-Рош-сюр-Йон, де мешкає з мамою, дружиною та двома доньками. Його поважають, до його думки прислуховуються, дружбу з ним мають за честь. Проте, одного дня Алавуан скоїть таке, що приведе його на лавку підсудних і зведе зі слідчим Комельйо, якому він згодом напише листа.

     Зізнаюсь вам, я - книжкова крадійка. Ця книга потрапила до мене якраз внаслідок моїх махінацій😊Побачивши запиленого Сіменона і ще декілька книг на горищі в свого хлопця, я зробила котячі очі і робила доти, доки мені не сказали: "Забирай собі😊". І от я вже в столиці, гортаю сторінки київського видання. Скажу чесно - читала повільно, зате вдумливо. Не "захоплює з перших сторінок", як багато хто пише, та саме цим Сіменон і відомий. Він пише про глибинні причини людських вчинків, заглядає в найпотаємніші закутки людської душі. На початку здається, що все аж надто затягнуто, та ближче до кінця пазл складається. Це роман про соціопата, який не розуміє любові, не має почуття провини, сумління. Це роман про людину, яка живе нав'язаним суспільством, не своїм життям. Про лікаря, який лікує, бо так треба. Одружується, бо треба. Посміхається, бо...Про чоловіка, який не має системи цінностей і який нікому не відкривався допоки не побачив у слідчому споріднену душу і не написав йому листа. 

     Цей твір є сповіддю людини, якій нема що втрачати. Деякі слова головного героя вразили жорстокою відвертістю і неприкритим цинізмом. Життя відправника листа можна порівняти із сирими дровами - ніби й горять, та толку мало. Сіменон дуже добре описав головного героя, надавши йому унікальні риси. Обсяг роману дасть нам достатньо часу, щоб зрозуміти хто наш герой насправді: незлобний пес чи прихований психопат. Не пожалійте свого часу і візьміть участь в розгадуванні таємниці цієї особистості. Зануртесь в історію життя підсудного і винесіть йому власний вирок. 

     "Я завзято доводжу, що діяв навмисно і у повній свідомості. Чуєте, пане слідчий? У повній свідомості".

     "Я тягнув повсякденну лямку. Ні, ні, я не відчував себе нещасним. Мені лише здавалося, що я рухаюсь у порожнечі".

Беслан

Журнал "Der Spiegel" - "Бесланське досьє" (2005)

     "Це ви у всьому винні".

     Рано вранці 1 вересня 2004 року з лісу вийшов загін з 31 чоловіка та двох жінок. Він вийшов, щоб здійснити найбільш кривавий акт терору після подій у Нью-Йорку. В їхньому арсеналі гранатомети АГС-17, пістолети Стєчкіна, ручні гранати, снайперські гвинтівки та автомати. Вони збираються захопити школу #1 в Беслані, в Північній Осетії, та висунути свої вимоги.

     6 журналістів журналу "Der Spiegel" декілька місяців проводили власне розслідування трагедії та писали хроніку подій. Вони говорили з уцілілими, їхніми родичами, родичами загиблих, та головне - вони шукали правду про те, хто винний у скоєному. Відкрийте для себе правду і ви.

     Це важка річ. Напротязі всього читання мене супроводжувала задуха і нав'язлива думка, що всього можна було уникнути. Цього всього могло не статись, якби не невгамовна жага РФ до крові, нестримної влади та нафтових грошей. Маленьке місто Беслан з його 35 тисячами населення ніколи не оговтається від пережитого і не стане таким, яким був до трагедії. Ніколи не стануть такими, якими вони були і уцілілі, їхні родичі, нарешті люди, які поховали своїх рідних. Фотограф місцевої газети, директор школи, лікар міської лікарні, робочий, селянин, учні - всі вони, живі і мертві, потрапили в приціл бойовиків і стали звичайним пішаком у грі на виживання. 

     Німецькі журналісти об'єктивно підійшли до справи і не встали на бік жодної зі сторін, але зауважили те, що ми з вами і так знаємо. Бойовики не вимагали грошей, літак і мексиканські паспорти. Вони вимагали вивести російські війська з Чечні, ввести в обіг рубль та ввести у Чечню миротворчі війська СНД. Так, вони вимагали, бо їхні прохання, страждання та плач ніхто не чув. Весь світ мовчав напротязі двох воєн з Чечнею і заговорив про неї лише тоді, коли чеченцям урвався терпець. Я ні в якому разі не виправдовую терористичні акти і війни з мирним населенням. Але. Кавказ не є частиною Росії етнічно і історично і ніколи не буде. Це їхня земля і вони борються (боролись) за свою незалежність від окупанта, боролися за те, щоб їхні дружини та діти не вмирали від російських обстрілів, щоб їх не викрадали, не ґвалтували і не катували. Насильство породжує насильство. Завжди. І у відповідь на бомби та артобстріли РФ отримала теракти. Непохитний пан Путін не схотів навіть обговорювати план автономії Чечні, легко віддавши на поталу чеченцям 1200 людей. Відтворіть перші дні вересня 2004 року по хвилинах за допомогою цієї праці і спитайте себе: ".....................". Що спитати ви вирішите самі. 

     "Немає нічого, що було б так важко отримати, і так легко втратити, як гідність. І пам'ятай слова Пушкіна: незалежність людини - запорука його величі".

Акутаґава Рюноске

Акутаґава Рюноске "Розповідь про одну помсту" (1920), "Маска Хеттоко" (1915), "Ворота Расемон" (1915)

     Акутаґава Рюноске/Ryūnosuke Akutagawa- (1892-1927) - японський письменник, сценарист і журналіст. Майстер оповідань і повістей. Наклав на себе руки, прийнявши смертельну дозу вероналу. Про справжню причину його смерті нічого не відомо. Сьогодні існує премія імені Акутаґави, також за кількістю художніх перекладів він займає одне з перших місць серед японських письменників.

     Продовжую знайомитися з класикою японської літератури. За своє коротке життя Акутаґава написав багато оповідань, я ж обрала декілька з них за назвою, можна сказати навмання. "Розповідь", "Маска" і "Ворота" написані в різні роки, проте мають спільний лейтмотив. Долі героїв Акутаґави складають широку картину пошуків цілей та сенсу життя. В багатьох новелах дія відбувається в минулому.

     Так, "Розповідь про одну помсту" забирає нас у 17 ст., час самураїв, васалів та князів. В цій повісті ронін Таока Дзіндайю вирішив пощадити репутацію вчителя фехтування і на змаганні піддався йому, тим самим віддавши свою перемогу. Смертельно образившись і не змирившись з ганьбою, вчитель помилково вбиває схожу на роніна людину. Тоді вже Дзіндайю не має інакшого  вибору, як встати на довгий шлях помсти. 

     На відміну від "Розповіді", дія у "Масці Хеттоко" відбувається на початку 20 ст., коли автор навчається в університеті. Місто святкує День квітучої вишні. Скрізь повно веселих людей, човни пливуть з червоними стрічками та стягами, люди по-особливому зав'язують рушник на голові, веслярі вдягли на голови пов'язки з малюнком квітучої вишні...Раптом якась жінка сміється і показує вниз, на річку. Вся увага тепер прикута до чоловіка на човні в масці Хеттоко, який танцює під музику, розмахуючи руками і ногами. 

     "Ворота Расемон" же нас відносять до злиденної столиці, у час, коли голод спустошив місто наполовину, коли відсутність людей породила збільшення кількості диких звірів на вулицях і коли трупи складали просто на узбіччях чи в занедбаних будинках. Саме в цей страшний час під воротами Расемон сидить звільнений слуга, який думає як йому жити далі. 

     Пошук сенсу життя, не побоюсь сказати, це та нитка, що пронизує всі твори Акутаґави. Його герої поставлені перед важким вибором дороги, якою вони йтимуть все своє життя. Оповідання Рюноске це неминучість, невідворотність. Це густі чорні фарби без усілякої надії на світлі тони. Одні небеса знають, що коїлося в душі автора, коли він виливав свої думки на папір. На завершення підсумую свої враження віршем Іздрика: 

найважче на світі - і кожен це знає - 

свобода у виборі власного світу

пітьми як такої насправді ж немає 

це - лиш добровільна відмова від світла

     "Але коли ці плити були встановлені, рано вранці до храму увійшли двоє, які виглядали як ченці".

     "На палубі чоловік невисокого зросту у блазнівській масці Хеттоко якось безглуздо стрибає під музику".

     "Він більше не сумнівався, вмерти йому з голоду чи зробитись крадієм".

Сімейна могила

Катаріна Масетті "Сімейна могила"/Katarina Mazetti "Familjegraven" (2005)

     "Beauty is in the eye of the beholder".

     "Я засміявся. А Дезіре заплакала".

     Що пов'язує інтелігентну освічену фрекен і простого неотісаного фермера? Правильна відповідь - кохання. Це кохання штовхає їх в обійми один одного, примушує шаленіти та спонукає іти на поступки. Та що буде, коли зіткнуться два різних світи?

     Катаріна Масетті (1944) - шведська журналістка та письменниця. Її перший роман "Хлопець з сусідньої могили" перекладено на 22 мови, за ним також зняли фільм, який переглянуло більше мільйона шведів. Отримані премії: Augustpriset, премія культури Västerbotten-Kurirens (2007), муніципальна премія культури KARLSKRONA (2011) і т.д.

     Ця книга є продовженням (і закінченням) роману "Хлопець з сусідньої могили", який я читала раніше. На той випадок, якщо хтось не читав першу частину, то на початку наводиться стислий опис подій попередньої книги. 

     Бібліотекарка-інтелектуалка Дезіре і молочний фермер Бенні. Хто б міг подумати. Якби хтось раніше сказав би це кому-небудь з них, то у відповідь почув би лише сміх. Та не зараз. Тільки не зараз, коли після спроби стосунків і шаленого кохання вони усвідомили, що надто різні і, причиняючи собі пекельний біль, розійшлися. Незважаючи на це, вони не забували в душі один про одного і одного дня у Дезіре з'явиться доленосна ідея. Вона подзвонить Бенні і скаже, що в нього є три ночі на те, щоб вона завагітніла і все, більше вона нічого не вимагатиме. Бенні погоджується. І ніби все чудово, та тільки Бенні вже півроку живе і спить зі своєю двоюрідною сестрою Анітою (цілком нормально для шведів) на своїй фермі. Все ускладнюється, коли Дезіре вагітніє...

     

     Якщо у вас склалася думка, що це дамський мильний роман - відкиньте її. Ця книга суцільне моральне страждання вперемішку з диким задоволенням. Стійка асоціація - магніт, який, як відомо, має два полюси. Так і наші головні герої, як полюси магніта, то притягуються, то відштовхуються один від одного. Дві протилежності: міська штучка з почуттям стилю і шведський фермер, який з ранку до ночі в коров'ячому навозі. Вона любить скандинавський аскетичний дизайн в інтер'єрі, він в захваті від квітчастих занавісок і маленьких фігурок троллів. Вона в свої відпустки подорожує світом, він же не має жодного вихідного. Він любить гарно попоїсти, а вона готує тільки напівфабрикати. Список їхніх відмінностей можна продовжувати далі й далі, та є одне, що їх єднає - потреба один в одному. 

     Я прочитала цей роман за кілька годин. Герої мені були вже знайомі і я із задоволенням дізнавалась що було з ними далі після першої частини. На мою думку, ця книга вийшла слабшою - вже занадто змінилась Дезіре і зовсім не змінився Бенні. Не вистачило сонця, поодинокі щасливі моменти не закривали картину безвідповідальності, страху, дитячості. Коли десь в сотий раз я знову читала їхні претензії один до одного, хотілося сказати - бачили очі, що брали! Масетті не зраджує собі і деякі уривки описує з легким гумором, та саме в цій частині хочеться не сміятись, а поспівчувати. Поспівчувати нерадивим закоханим, які живуть в своєму ілюзорному світі і не хочуть спускатися з небес на землю. Може, і на краще. 

     "Знову немає чистих шкарпеток! А коли я намагалась пояснити йому, що працюю по 8 годин на день, потім годину ходжу по магазинам, їду додому і готую вечерю на всю родину, він тільки відмахувався: "Відпочинемо у сімейній могилі".

     "Це нагадувало експедицію в незвідані країни. Мені належало наладити контакт з аборигенами, вивчити їхню культуру та традиції. Стати "своєю" в цій сільській глушині. Стати однією з них".

     "Але головне - вона буде тепер зі мною, кожну ніч! Та нехай би в мене в спальні було світло, як на хокейному полі, я б все рівно кожен вечір засинав щасливим".

     "Рідна сестра - ще куди не йшло, але от двоюрідну так просто до членів родини не запишеш, тим паче якщо ти до цього цілий рік спав із нею в одному ліжку".

Сорок троянд

Томас Хюрліман "Сорок троянд"/Thomas Hürlimann "Vierzig Rosen" (2006)

     "-Ти природжена First Lady.

      -Хто-хто?

      -Найбільш підходяща дружина для чоловіка, який прагне нагору.

      -Ти прагнеш нагору?

      -Так, люба. На самий верх. В уряд".

     Жила-була валіза, стара, важка...Саме з власника цієї валізи починається ця історія. Праонука чоловіка з валізою - Марія Кац, талановита піаністка, добре освічена і просто чарівна та стильна жінка. Вона дружина політика, який стрімко робить собі кар'єру. Повністю підкоряючи своє життя діяльності чоловіка, вона поступиться власними та загальнолюдськими принципами заради його успіху. Але чи було воно того варте?

     Томас Хюрліман (1950) - швейцарський письменник та драматург. Володар таких нагород і відзнак, як: Zentralschweizer Theaterpreis (2015), Alemannischer Literaturpreis (2014), Hugo-Ball-Preis (2014), Thomas-Mann-Preis (2012), Herbert-Haag-Preis (2010), Preis der LiteraTour Nord (2007) і т.д. За роман "Сорок троянд" отримав Шиллерівську премію 2007).

     Марі, Маріхен, Марія Кац-Майєр. Коли подзвонять у двері, вона відчинить і зустріне посильного з квітами. На день народження Макс завжди надсилав їй сорок троянд. В неї є родина, чоловік, неабияке місце в суспільстві, та чи щаслива вона? Жінка, яка пожертвувала всім заради благополуччя іншого, яка поставила на кон усе, що мала і яка занадто пізно усвідомила, що назад вороття немає.

     Роман "Сорок троянд" - це історія однієї єврейської дівчини, а згодом жінки. Дія відбувається одночасно в минулому (спогади Марії) і в теперішньому часі (≈1970-ті). Основне місце подій - невелике швейцарське містечко біля Альп. Автор покаже нам 1920-ті, другу половину 1930-х, згодом 1940-ві. Поступово, просуваючись спогадами Марії, ми дійдемо до сучасності, до її сьогоднішнього дня народження. Ми переживемо разом із головною героїнею початок антисемітських настроїв, не один раз стоятимемо разом із нею перед важливим вибором і знову і знову будемо намагатися знайти відповідь на питання "А що було б, якби...?"

     Я трохи не згодна з описом книги, де одразу пишуть, що за те і за те доля карає головну героїню. Ніякої долі, нічого такого, я вважаю. Є причина і є наслідок. Кожен вибір, зроблений героїнею, привів її туди, де вона зараз і крапка. Роман заслужено отримав таку високу літературну премію. Її варто було б дати хоча б за правдиве відображення настроїв і життя швейцарців у передвоєнний час. Цікаво: в книзі згадується неодноразово Галіція (рід Кац звідти), Одеса. На мою думку, в цій книзі повинно було бути більше Хюрлімана-письменника, а не Хюрлімана-драматурга. Вже в середині книги очевидно, що другий інколи усував першого, і я "насолоджувалася" театральними прийомчиками (несподіваними переносами, голосами нізвідки і т.д.). В такі моменти хотілося закотити очі, встати і вийти з залу (якщо вже на те пішло і ми граємось у театр). Та я дала йому шанс, про що не шкодую, бо кінцівка і герої не розчарували мене. Кожен з них наділений не окремими рисами, а характером, вони особистості, через що між ними, ясна річ, трапляються сутички. Я дякую автору за подорожі, за деталі, за стиль. За легкість, невимушеність, безпосередність, стійкість, за любов. Цей роман для мене, як валіза. Так, валіза. Яку ми таскаємо за собою все життя і в якій зберігаємо все те найкраще і світле, що маємо. Вірте в себе, вірте в своє світле завтра і не припиняйте посміхатись, як би важко вам не було. 

     "Хвилину-другу батько і донька нерухомо стояли перед гербовим вітражем - ножиці на світло-червоному скляному фоні". 

     "Жила-була валіза, стара, важка. Родом з Галіції, найбіднішої серед коронних земель віденського імператора, вона містила в собі все майно мандрівника: ножиці, кларнет, божественні книги та молитовні ремені...Декілька років брів подорожуючий земними просторами, стираючи ноги в кров. І ось одного разу, на третій рік мандрів, валіза не захотіла зрушити з місця". 

     "Людина передбачає, а Бог сміється. Вони обоє мітили занадто високо: вона - за роялем, він - в політиці. Він на власні очі бачив себе на національних підмостках, в парламенті чи в уряді, тоді як вона уявляла, ніби зможе жити як дві Марії одразу - Марія Кац, піаністка, і Марія Майєр, дружина".

Путінська Росія

Анна Політковська "Путінська Росія" (2004)

     All it takes for evil to flourish is for good men to do nothing.

     Ганна Степанівна Політковська (Анна Степановна Политковская) - (1958-07.10.2006) російська журналістка, правозахисниця, письменниця опозиційних поглядів українського походження. Допомагала матерям загиблих солдатів у суді, проводила розслідування корупції в МО й командуванні Об'єднаного угруповання федеральних військ у Чечні. У жовтні 2002 брала участь у переговорах з терористами, що захопили в Москві мюзикл "Норд-Ост", носила заручникам воду. У вересні 2004 під час Беслану її намагалися отруїти на борту літака на шляху в Беслан, щоб "усунути з поля" і не дати допомогти здійснити план урегулювання ситуації. Розстріляна в день народження Путіна в під'їзді власного будинку чеченцями. На сьогодні ми можемо провести паралелі із вбивством Нємцова. Всі знають, що замовник цих вбивств у Кремлі і тільки сподіваються і вірять у справедливе покарання ката. Ця книга - одна з багатьох причин її вбивства. Читайте.

     Я довго не могла зібрати якось свої думки докупи, щоб написати тут свої враження після цієї книги. Хоча, буде неправильним називати цей твір саме книгою. Це праця, неупереджене журналістське розслідування, збір інформації по крупицях. Важливо зауважити, що автор росіянка, яка бачила і спостерігала описані події на власні очі. У цій праці викладені сухі факти, без перебільшення. Людські вчинки, людські втрати, людські життя. Життя, які зламала путінська машина, починаючи з 1999. Політковська пише про Чечню. Про РЕАЛЬНУ Чечню і РЕАЛЬНІ звірства російських офіцерів і солдатів, які не покарані за такі злочини, як: згвалтування, катування, побиття, спалення, відкриття вогню по мирним мешканцям і т.д. Нашуміла справа Буданова, яка створила прецедент. Хтось чув? Я чомусь не сумнівалась. Деталі цього звірства наводити не буду. Т.н. справа Буданова-2, коли декілька інших офіцерів ГРУ вирішили зупинити рейсовий мікроавтобус із цивільними, катували їх, а потім вбили і спалили тіла...Їх покарали? О, ні. Когось просто перевели, а когось навіть "підвищили", перевівши із далекої Чечні у Підмосков'я. Їх всіх відпустили, хоч і були заведені справи. Таких справ тисячі. 

     Автор показує нам армійську російську систему як вона є, зсередини. Систему, в якій солдат для офіцера все рівно, що раб, в якій пияцтво звична справа, в якій за військові злочини тобі нічого не буде, а, може, ще й медаль дадуть. Політковська пише про матерів загиблих військових у Чечні, яким не видали навіть тіл, не вказали навіть причини смерті, а коли жінки намагаються щось вияснити - їм просто сміються в лице. Вона пише про криваву жагу Путіна, корупцію, якою просякнута країна знизу догори, колишню партноменклатуру, яка змінила чини в КГБ на чини в міністерствах. Пише про бандитів, які тепер стали "поважними людьми" і які приватизували і довели до банкрутства надважливий Уралмашівський регіон за потурання і підтримки Путіна. Пише про Норд-Ост, Беслан...Але головне, в чому я згодна з автором - не тільки Путін винен, а винні всі росіяни, які не опирались, які самі закували себе в кайдани, які мовчали, які і зараз мовчать! 

     Це дуже важлива книга, аналогів якої майже немає. Бо, на жаль, не так багато людей, які наважаться піти на освітлення дійсності, а не того міража, який вимальовують президентські іміджмейкери. Не так багато сміливців, які, ставлячи свою безпеку і життя під загрозу, поставлять перед собою задачу розповісти людям ПРАВДУ. Ця праця видана у багатьох країнах світу, текст виданий навіть в Росії в Новій Газеті. Я впевнена, що прийде час і часи зміняться також завдяки і таким книгам, бо слово сильніше за меч. Я знаю. Я вірю.

     "Саме їх, міцних, впливових, надбагатих, має наувазі президент, коли говорить, що переділ власності неможливий, все повинно залишитись на своїх місцях...Це в Чечні Путін - цар і бог, карає і милує, а цих, мафіозників, він боїться чіпати. Адже на кону - такі гроші, які більшості з нас і не снилися. Ціна життя, слова та честі стає абсолютно нікчемною, якщо прибуток - мільйони доларів".

   

     "Суспільство мовчало три роки. Майже мовчало. В переважній більшості поблажливо дивлячись на все, що саме таким чином коїлося в Чечні, і цинічно ігноруючи думки тих, хто передрікав нам бумеранг, оскільки влада, яка звикла себе вести таким чином в одному регіоні, не захоче зупинятися і стане випробовувати терпіння також і тих, хто зовсім не у Чечні..."

     "-А як же бути з датою, датою смерті?

      -Та самі впишіть, яку хочете..."