четвер, 30 березня 2017 р.

Лесь Курбас

Ростислав Коломієць "Лесь Курбас" (2016)
Вид-во "Фоліо"


     "Vita brevis, ars longa" (лат., життя коротке, мистецтво вічно)

     Цю книгу я придбала ще напередодні зими, та попри невеликий обсяг і мій живий інтерес до постаті Курбаса прочитала я її тільки зараз. Соромно зізнатися, але крім того, що він був театральним режисером більше я нічого не знала. Гімназію я закінчила в 2008 році та і не пам'ятаю, щоб ми сильно зупинялись на ньому, тож до вивчення його життя справа дійшла тільки тепер.
     Автор цього науково-популярного видання - Ростислав Коломієць (1942). Український режисер, театральний історик, критик, педагог, перекладач, доктор філософії, член-кореспондент Національної академії мистецтв України, професор. Володар таких нагород і премій, як: премія Спілки театральних діячів України (1982), премія "Київська пектораль" (1995), премія ім. І. П. Котляревського (1998), заслужений діяч мистецтв України (2001), Золота медаль Академії мистецтв України (2005).
     Автор біографії Леся Курбаса намагається максимально об'єктивно подати нам історію життя цього видатного театрального діяча, зібравши докупи багато свідчень сучасників та документальних свідоцтв. Всього декілька років вистачило Олександру (Лесю), щоб перетворитися з юнака із мрією на феномен українського театрального імпресіонізму та символізму. Його юність і захоплення європейським театром, його зрілість і відмова від театру українських корифеїв, його нещасливе подружнє життя...Все його недовге життя поділено на розділи і вмістилось всього на 120 сторінках.
     Не можна не захоплюватись цією людиною. Людиною, яка незважаючи на шалений спротив, створила новий український театр, привносячи тим самим європейські віяння до України. Його "Молодий театр" оголосив війну театральній рутині, штампам та ідейно-художній безхребетності. Лесь Курбас вводив до українського театрального обігу естетику експресіоністського і символістського театру, вбачав у реалізмі загрозу, в якому каменіє сучасне мистецтво.
     "Молодий театр", "Кийдрамте", "Березіль" - театри засновані і очолювані Курбасом, які подарували глядачам безліч чудових вистав.
Режисерська лабораторія театру "Березіль", 1925 рік. Лесь Курбас сидить п'ятий зліва.

     Неперевершені сценопобудови, незрівнянна гра акторів, експресія та символізм перевернули тогочасне уявлення про театр. Безсумнівно, Курбас випередив свій час років на 100, сьогодні його шанували б як генія. Тоді ж він мав успіх, але не серед робітничо-селянського люду, а в інтелігентського досить тонкого прошарку населення. Лесь Курбас жив у небезпечний час. Революція, російсько-українська війна, прихід соціалізму...Не нам зараз судити його позицію в той час. Було це засліплення соціалістичними ідеалами утопіста та мрійника чи виважене рішення пристосуватись. Моя особиста думка така, що є часи та ситуації, коли не можна лишатись осторонь, коли просто не існує нейтральної позиції. Намагатися подобатись усім - заздалегідь програшний вибір. Та розуміння невиправданих очікувань і зраджених надій приходить надто пізно і життя Леся Курбаса обривається розстрільним вироком.
     Справа Курбаса живе. Живе вона у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса, в Харківському драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка, пам'ять про нього збереглась в назвах численних вулиць та проспектів, меморіальних дошках та пам'ятних заходах. За своє життя (1887-1937) він встиг зробити невідворотні зміни і в цьому його подвиг. 
     Книга, як пізнання сутності. Книга, як спроба розгадки. Книга, як пам'ять. Після закінчення читання я закрила очі і почула я відлуння кроків і побачила освітлену порожню сцену. Дякую. Схилімо голови.

вівторок, 28 березня 2017 р.

Ваніль

Неджма "Ваніль"/Nedjma "Vanilla" (2010)

     "Кохання - це те, що малює небеса на дахах і наділяє зірки блиском. Кохання змушує тебе пробуджуватися, дихати, рухатися по-інакшому. Кохання, дівчинко моя, це дарунок неба, навіть якщо воно змушує страждати та плакати, навіть якщо бажання жити весь час підлягає спокусі вмерти".

     Є Зобіда. Зобіда - каді, яка допомагає у вирішенні проблем громади Зебіба. І є Лейла - молода дівчина, яка виходить заміж за двоюрідного брата. Примха долі об'єднає цих жінок і поведе їх у подорож арабськими містечками та забутими селищами. Досвідчена в коханні Зобіда, жаліючи наївну простушку Лейлу, починає відкривати їй таємниці кохання та ділитись власною мудрістю. Лейлі прийдеться вчитись швидко, адже скоро їй належить повернутися до чоловіка.
     В цій частині я хотіла розповісти вам про автора книги, та, на жаль, не можу. Ніхто не знає справжнього імені арабської письменниці під псевдонімом Неджма. Відомо тільки, що їй за 40, живе в регіоні Магриб і має "білу" роботу, яка дозволяє їй подорожувати. Мова оригіналу - французька.
     Почну з того, що це еротична книга. Цнотливим, закомплексованим, ханжам, а також тим дівчатам, які червоніють від слова "член" читати не рекомендую. З попередженнями покінчено, тепер до суті. Перед нами постає заховане в пустелі містечко Зебіб на початку 1950-х. Патріархальна мусульманська громада, зашореність суспільства, сталі традиції та блакитноокі білі, які ще тільки починають видобувати чорний "скарб" в арабських землях. Завдяки численним телепередачам та книжкам ви можете уявити життя арабських жінок в ті часи. Та одна з них виділяється - це Зобіда Аіт Лемсен. Це 40-річна жінка, каді, яка не вміє ані читати, ані писати і вважає за обов'язок поділитися своєю мудрістю та досвідом кохання із юною Лейлою. Може здатись, що це груба пошлятина, та ні - це вам не "Еммануель". Книга відверта, місцями навіть дуже, але вона такою і має бути. Це не "Як говорив Заратустра", а книга сексуальних пригод та відкриттів. Книги такого жанру мають розважати, викликати бажання, а не спонукати до філософських роздумів. "Ваніль" із своєю задачею, я вважаю, впоралась. Книга не перенасичена східною казкою, немає відчуття, що все "притягнуто за вуха", бо така історія дійсно могла статись. Не варто сильно придиратись, бо це книга свого жанру не більше і не менше. Вимагати від неї більшого безглуздо. Я прочитала цю історію за вечір і було досить цікаво, що вже приховувати. Придбати я її не придбаю, та витраченого часу не жалію. Деякі  цитати навіть змусили мене задуматись над дечим, наведу деякі з них (пристойні😊). І якщо ви спитаєте мене з чим в мене асоціюється ця книга, я відповім - з ваніллю. Хіба можна відповісти інакше?)
     "Я думала: без доньок Єви світ був би іншим. І чоловіки б засумували. Розбрат придає життю гостроту, змушує розплутувати проблеми, виправдовує битви. Можливо, тому Бог створив жінок. Необхідне зло".

     "Все можна спіймати в клітку, окрім погляду".

     "Ти бачиш свою талію, вона достатньо тонка, щоб чоловік обійняв її, вважаючи своєю власністю".

субота, 25 березня 2017 р.

Чудове тіло


Ів Енцлер "Чудове тіло"/Eve Ensler "The Good Body" (2004)

     "Я продивляюсь журнали. Я купуюсь на ідеал. Я вірю в те, що стрункі знають деякий секрет. Нарцисизм не такий страшний, як масове прагнення до членоушкодження, яким стрімко заражається весь світ".

     Привіт! Я звертаюсь до тебе, так, саме до тебе. Давай трохи поговоримо. Розкажи мені про своє тіло. Чи любиш ти його? Приймаєш як частину себе? Чи може все-таки хочеш в ньому щось змінити? Тільки кажи чесно, не бреши сам(а) собі. Що саме тобі не подобається? Великий живіт, широкі стегна, маленькі груди, чи може низький зріст? Звідки я знаю? О, це просто, бо я сама одна з таких людей. Ми можемо бути незадоволені всім своїм тілом чи якоюсь його частиною, та всі ми схожі в одному - всі ми прагнемо бути ліпшими, кращими. І неважливо чи це нам дійсно необхідно чи це нав'язані нам ідеали. Окей, припустимо, що ми змінили ненависну нам форму вух і...о, Боже! Тепер нам не подобається наш кирпатий ніс. А скули? Терміново потрібні трендові скули! І так без кінця. Так от, до чого я це веду - нам потрібно навчитись любити. Любити себе і своє тіло від голови до п'ят. Цінувати його, вклонятись йому, дякувати за нього. Життя навколо нас зміниться тоді, коли ми змінимось всередині, тож любіть своє тіло з усіма його "недоліками".
     Ось так скорочено я можу своїми словами та своїми думками передати вам враження від цієї книги Ів. Я вже читала її "Монологи вагіни", відгук на яку можете прочитати під однойменною назвою в моєму блозі. Це теж книга і п'єса водночас, яка як і попередня мала великий успіх. Ів Енцлер (1953) - американська письменниця, громадський діяч, драматург. Нагороди та премії: Tony Award (2011), Obie Award (1997), Guggenheim Fellowship Award in Playwriting (1999), Elliot Norton Award (2001), Amnesty International Media Spotlight Award (2002), NOW Award (2004), Honorary speaker at TED Talks (2010) і багато-багато ін.
     Ів має талант відверто і трохи кумедно говорити про серйозні речі. Ця книга для мене - величезний ріжок динного морозива (яке абсолютно не зіпсує мою фігуру😊). З широкою посмішкою я читала про дівчину Берніс, яка знаходилась в таборі для повних, трохи з меншою посмішкою читалось про виснаження Ів у спортзалі задля плаского живота, а зовсім серйозно я сприйняла історію про жінок в Афганістані, які під страхом побиття їли з Ів морозиво. В книзі присутні відверті сексуальні моменти, та обійшлось без пошлості. Ів називає речі своїми іменами і це виходить в неї настільки просто, настільки природньо, що це спочатку вводить у ступор, але потім...потім приходить звільнення. Звільнення від нав'язаних ідеалів, стереотипів, кліше. Я дякую небесам за своє ідеальне тіло, за свої шрами. Я люблю їх, дійсно люблю. Я приймаю себе такою, яка я є і ця книга тільки вкотре запевнила мене в цьому. Ми всі гарні, прийміть це і полюбіть себе. Нехай ця книга вам у цьому допоможе.


     "Я сходжу з бігової доріжки капіталізму. Я збираюсь із духом, щоб жити, залишаючись неідеальною, непідтянутою".

     "Скажіть стилистам, продавцям журналів, пластичним хірургам, що ви не боїтесь. А якщо і боїтесь, то тільки втрати уяви, самобутності, виразності, емоційності. Будьте сміливими. ЛЮБІТЬ СВОЄ ТІЛО. ПРИПИНІТЬ ЙОГО ЛАГОДИТИ. Воно ніколи не ламалось".

пʼятниця, 24 березня 2017 р.

Танцівниця з Ідзу

Ясунарі Кавабата - "Танцівниця з Ідзу"/ Yasunari Kawabata - "The Dancing Girl of Izu"(1926)

     "Вони були лише бродячі артисти, покидьки суспільства, але я про це і думати забув. А вони, здавалось мені, глибоко, всією душею зрозуміли і відчули, що немає в мене до них ані поверхневої цікавості, ані презирства, а тільки почуття щирої дружби".

     20-літній чоловік подорожує горами Ідзу. Відчай і сум втрати спонукають його до довгого пішого маршруту горами. На середині шляху, втомившись від самотності, молодий чоловік зустрічає труппу бродячих артистів, які пробудять юнацьке серце. 
     Автор цього оповідання - Ясунарі Кавабата (1899-1972), японський письменник, журналіст. Писав романи та оповідання. Першим з японських письменників отримав Нобелівську премію з літератури. Вважав, що "нюанси описаних подій важливіші ніж висновки". Нагороди: Премія урядової консультативної ради з літератури (1937), Премія Кікуті Кан (1944), Премія Японської академії мистецтв (1952), Премія Номи (1954), Премія Кікуті Кан (1958), Офіцерський хрест Ордену мистецтв та літератури (1960), Орден Культури (1961), Приз газети "Майніті" (1962), Нобелівська премія з літератури за "майстерність розповіді, яка з надзвичайною чутливістю виражає сутність японської душі" (1968).

     Мабуть, це буде найкоротший мій відгук, і не тому, що нема що сказати чи написати, а тому, що хочеться не написувати прописні істини, а сісти та обдумати прочитане. Це невелике, але вагоме оповідання, яке було екранізоване 5 разів (1933, 1954, 1963, 1967, 1974).
     Цей твір - яскравий приклад класики японської літератури, японського зразка 'людина думаюча". Оповідь йде від особи подорожуючого юнака, який вирішив очистити свідомість сходженням на гори Ідзу. Йому на шляху трапляються бродячі артисти, до яких він приєднується і які сколихнуть струни його душі. Кавабата не зрадив своєму принципу і залишив закінчення твору невизначеним, але мені саме це в ньому і сподобалось. Це спонукає думати, згадувати, аналізувати, припускати можливі вчинки героя в майбутньому. Це оповідання немов стрімкий маленький струмок, який веде тебе певний час, а потім зникає в нетрях гір. Інколи нам просто необхідно вирватись з навколишньої середи та почати своє сходження, та хтозна що це нам дасть і на що воно відкриє нам очі.

     "Кажуть: в дорозі добрий попутник, в житті - сердечна участь"

     "Жебракам та бродячим музикантам в селище заходити суворо забороняється"

четвер, 23 березня 2017 р.

Додому до темряви

Чарльз Маклін - "Додому до темряви"/Charles MacLean - "Home before dark"(2008)

     "Спочатку з'явились дерева, галявина та паркан, але як тільки виник віртуальний будинок, я одразу протащив курсор по садовій доріжці та "постукав" у парадні двері".

     Ед Лістер - пересічний 45-річний чоловік з непересічними мільйонами доларів на рахунку. Багатій англієць, який має запаморочливу кар'єру, шикарний будинок та люблячу дружину з двома дітьми. Та все обривається в один момент, коли він дізнається, що його 19-річна донька Софі, яка навчалась живопису у Флоренції, вбита. Цілий рік розслідування не просувається ані на йоту, і родина вже втратила надію знайти винного в смерті Софі. Здавалося, це кінець, але незапланований політ до школи доньки привносить нові обставини, знаходиться свідок, який може вивести на слід вбивці. Не довіряючи поліції, Ед вирішує взяти справу в свої руки, але як тільки він робить перші кроки на нього виходить маніяк, який називає себе Стражем. Перед Лістером постає занадто багато питань, на які немає відповідей. Що як вбивство доньки було не випадковим і що приховує дивний сайт в закладках Софі dodomudotemryavy.net? 
     Автор книги - Чарльз Едвард Маклін (1946) - британський письменник, визнаний експерт з віскі. Володар премії Шотландської художньої ради (1972).
     Ця книга справила на мене неоднозначне враження. Почнемо з того, що це друга книга з серії, наскільки я зрозуміла, хоч історії і не сильно пов'язані. Оповідь йде від першої особи (в нашому випадку Еда Лістера), не зовсім зрозумілого мені чолов'яги в розпалі кризи середнього віку. Всю книгу ми подорожуватимемо Європою (Італія, Франція, Велика Британія) та навіть заскочимо в США; також нас переслідуватиме відчуття безвиході та загрози. На мою думку, автор добре передав відчуття втрати, горя та розгубленості, хоч присутні і непереконливі моменти. Ідея із загадковим і страшним сайтом цікава сама по собі, маленькі вставки з національними кухнями країн "розбавляють" одноманітний текст. Тепер щодо мінусів :(  Головний мінус, як на мене, це мішанина сюжетних ліній. В книзі багато чого намішано, але жоден напрямок не розвинений настільки, щоб хотілось в нього повірити, якось все куцо і обірвано, таке враження, що метою було "потроху і ні про що", так що лишилось відчуття скомканості. Герої книги описані недостатньо, автор обійшовся двома словами опису щодо кожного, доводилось додумувати самій. 
     Також мене збентежила лайка, не звичне нам "чорт/прокляття/йди до біса" і т.д., а п'ятиповерхова груба лайка прямим текстом, шарму книзі це явно не додало.  Для мене це книга на три зірки, книга, яку я ніколи не захочу перечитати. Стійка асоціація з книгою - запах пороху і звук працюючого комп'ютера. Та не керуйтесь лише моєю думкою, смаки в кожного різні, читайте та складайте своє враження, я ж залишусь при своєму.
     "Диви-но, люба, щоб додому до темряви".

неділя, 19 березня 2017 р.

Акунін і чернець

Борис Акунін "Пелагія та чорний чернець" (2001)

     Колись давно один чоловік на ім'я Василіск, який був відлюдником, бродив дрімучими лісами. Віку він був похилого, життя його було сповнене каяття і мав він велику надію на Спасіння. Щоб спокутати свої минулі гріхи, чернець взяв обітницю: обійти всю землю, допоки не знайдеться місця, де він зможе якнайкраще послужити Господові. І де б він не зупинявся на шляху, його брали сумніви. І от одного разу побачив Василіск перед собою синю воду, яка простягалась аж до обрію. І було йому видіння, в якому голос сказав Василіску: "Ніде більше не шукай. Там місце, від якого до мене близько. Служи мені там і за рік я призову тебе". Так чернець і зробив, став жити в печері на острові, а за рік помер.
     Пройшло чи то 600, чи то 800 років, змінились часи. Та тільки церковне життя змінилось мало. На Синьому озері, яке обрамляє Окольній острів зі скитом Василіска, побудували Ново-Араратський монастир, який став центром паломництва. Завідує ним архімандрит отець Віталій, за часи головування якого монастир і поселення коло нього набули широкого розмаху. Та було це досягнуто не тільки завдяки суворості, але й вмінню робити гроші з нічого. Так на території поселення була незліченна кількість їдалень, готелів, торгівельних яток з релігійними товарами і навіть автомати зі "святою" водою. Велика кількість паломників, які прибували на паромі щодня, з лишком окупали життя 1500 ченців у монастирі, тим самим роблячи великий внесок у розвиток релігійного центру. Та не чотки і не малинова вода манили сюди людей як магнітом, а близькість Василіскова скита. Ті з монахів монастиря, які хотіли Спасіння, чекали своєї черги перебратись у скит Василіска. Жили у тій печері завжди тільки троє схимників: вдіті з ніг до голови в чорний, схожий на рясу одяг з великим капюшоном, який опускався на обличчя і стягувався внизу, а для очей були зроблені дві дірки. Так от всі зі старців, які жили в тій печері, найбільше за рік вже помирали і тому пішли чутки, що цей скит найбільш близький до Бога, раз він грішників так швидко прощає і до себе забирає. І все було добре, допоки не стала ченцям являтись чорна тінь святого Василіска, яка парує над водами, щось говорить та грізно перст свій воздіває. Злякавшись страшного знаку, братія звертається до владики Митрофанія з проханням щось зробити. І коли перший, а згодом і другий помічник владики потерпають поразку, на острів вирушає Пелагія...
     Зізнаюсь, я нечасто ходжу до церкви, а на мої рідкісні походи мене надихає мій хлопець, який і складає мені компанію. Саме тому, що буваю я там рідко і з власного бажання - мені там подобається. Так і з цими книгами. Це друга книга з серії про інокиню Пелагію Бориса Акуніна. Якщо маєте бажання почитати про цього письменника, то читайте мій відгук на першу книгу під назвою "Акунін і бульдог". В цій книзі дія розгортається одразу після подій першої частини, коли Пелагія бачить з вікна суду ченця, який біжить з вісткою до єпископа. Ми знову зустрінемось з владикою Митрофанієм, прокурором Бердичевським, поліцмейстером Лагранжем і, звісно, з Пелагією. Крім того, на нашому шляху стрінуться міліонер-психіатр, німфоманка, божевільний фізик, чернець алкоголік і загадковий психічнохворий. Як ви вже зрозуміли - нестачі в цікавих персонажах не матимете :) Як і в попередній частині Пелагії доведеться розплутувати страшну та небезпечну загадку, за яку доведеться заплатити. Ви питаєте: чим? О, надам вам право дізнатись це самим. Розмірений, впорядкований стиль написання приємно розслабляє. Весь час читання книги я відпочивала, зосередившись на розумних діалогах з владикою, смішних казусах з Пелагією і на розгадуванні єства персонажів. Моя оцінка - 10/10. Ледь не забула, так як попередню книгу я порівняла із наливним яблуком, то ця для мене буде яблучною зефіркою (які так любить владика).
     "Церква повинна не страх, а любов вселяти. А то, дивлячись на справи наших церковників, хочеться з Гоголя повторити: "Сумно від того, що в добрі нема добра".

     "Віра - це дар Божий, не кожному дається, а дуже розумним він дістається в 10 разів важче. Ось і виходить, що від розуму ти від'їхав, до віри не доїхав, звідси і все твоє божевілля".

     "Релігія містить багато сказань, вони відображають людську тягу до див. Потрібно сприймати ці історії алегорично, не буквально".

четвер, 16 березня 2017 р.

Плющ, в якому залягла туга

Елізабет Боуен "Плющ, який оплів сходи"/ Elisabeth Bowen "Ivy gripped the steps"(1946)

     "І він несвідомо зірвав лист плюща, який тепер пишно квітнув за рахунок її будинку".
     Ось вже і змовкли гармати з-за Ла-Маншу, поклавши кінець любовній грі зі смертю. 4 роки тому Саутстаун було оголошено лінією фронту, але тепер, коли вже можна сюди приїжджати, на вулицях можна побачити не тільки військових. Чоловік середнього віку йде вулицями приморського міста, він не був тут 30 років, але точно знає дорогу до потрібного йому місця. І ось нарешті він зупинився, він стоїть біля будинку, який займає все його серце. Торкається решіток, стін, кам'яної кладки. Здається, все це було тільки вчора. Запах фіалок, безтурботний сміх і вона...Але ні, своїм зовнішнім виглядом будинок повертає чоловіка до реальності. Порожній, занедбаний дім із заколоченими вікнами і весь увитий плющем. Та в цього чоловіка є трохи часу і він із задоволенням поринає у спогади...
     Це оповідання англо-ірландської письменниці Елізабет Боуен (1899-1973), яка писала в жанрі психологічна проза та есе. Боуен входила в гурток літераторів Блумсбері з Сіріл Коноллі та Вірджінією Вульф. Володар таких премій, як: Римська премія, Кавалер ордену Британської імперії, James Tait Black Memorial Prize (1969).
     Рішення продовжити знайомство з англійською класикою далось мені нелегко. Тепер, аналізуючи прочитане, я можу із впевненістю заявити, що мій вибір пав не на ту книгу, або не на того автора. Ці нещасні 56 сторінок я тягнула як могла і вже під кінець другої доби мої нерви не витримали, і я нарешті закінчила читати. Критики пишуть про Боуен: "... володіє мистецтвом іронії, яка направлена на людські та соціальні пороки". По-моєму, вона досконало володіє тільки мистецтвом будувати нескінченні та недолугі складнопідрядні речення. Вся оповідь побудована на спогаді чоловіка, який недомав, недохтів, недобажав. Всі описані персонажі не викликали в мене ніяких емоцій, абсолютно. Розумію, що не можна будувати свою думку, опираючись тільки на один прочитаний твір у автора, але навряд я коли-небудь наважусь знов ризикнути і взятися за неї ще раз. Проте, кожному своє і я вірю, що є люди, які знаходять цю книгу чудовою. Якщо б це оповідання мало запах, то воно пахло б вітром, останнім літнім вітром з моря.
     "Він прилаштовувався на скамійці біля її ніг і дивився, як дотліває на театральних газонах шавлія. Шезлонг ставили так, щоб вона бачила театр, і тому Гевін дивився не на неї, а в іншу сторону. Але зате вони бачили одне і те ж. Так було і в останній вечір".

вівторок, 14 березня 2017 р.

Акунін і бульдог

Борис Акунін "Пелагія та білий бульдог" (2001)

     Дивні справи кояться в Заволзькому краї. В спокійне провінційне життя заволжан увірвалось зло і кому, як не владиці Митрофанію протистояти цій силі. Зло, в особі синодального інспектора Бубенцова, хитрими та підступними засобами втирається в довіру до верхів громади, налаштовує прогресистів проти чинної влади та єпископа з його ліберальними поглядами щодо навернення язичників у православ'я. В розпал цього протистояння владиці Митрофанію приходить лист від двоюрідної тітки, яка благає допомогти їй. Тут варто сказати, що генеральша Татіщєва (тітка владики) - розводить бульдогів з давньою метою вивести породу російський білий бульдог і щоб обов'язково з плямою на вусі. Кілька десятків років праці таки дали плоди і зараз у генеральши є три ідеальних бульдога, які підходять по всім стандартам. Та от біда - хтось хоче позбавити тітку її улюбленців і робить спробу отруєння собак. Життя Загуляя, Закидая і Закусая в небезпеці, а з ними в небезпеці життя та здоров'я Татіщєвої, яка собак любить більше ніж своїх двох онуків. Розібратись кому заважають бульдоги владика посилає інокиню Пелагію, гостру на розум черницю, яка вже не раз виручала єпископа, розплутуючи загадки зі злочинним підгрунтям в губернії. Та по дорозі в Дроздовку Пелагія наткнеться на два обезглавлені трупи і тільки час розставить все на свої місця і пов'яже ці дві справи.
     Прочитавши майже всю серію Акуніна про Фандоріна (від якої я в захваті), я перейшла до його серії "Провинціальнь|й детективь". Стиль написання автора мені дуже імпонує, можна насолоджуватись кожною сторінкою. Ця книга перша з трьох в серії і я маю наміри прочитати згодом їх всі. Автор переносить нас у царські часи (кінець 19-поч. 20ст.), а саме в Заволзький край кінця літа. Головна героїня - інокиня Пелагія. Це молода, рудоволоса і кароока дівчина в круглих окулярах, яка викладає літературу та гімнастику в епархіальній школі для дівчаток. Але нехай вас не вводить в оману її зовнішність, ця черниця мудра не за роками і вже не раз її гострий розум ставав їй в нагоді. Тільки не думайте, що книга насичена церквою - ні, церковне життя в книзі на задньому плані, на головному ж хитросплетіння кількох злочинів, розплутувати які доведеться Пелагії. Як завжди в Акуніна колоритні та самобутні персонажі: статні верхи (владика Митрофаній, губернатор фон Ґаґґенау, тітка Татіщєва), служиві середняки (прокурор Бердичевський, поліцмейстер Лагранж) та цікаві низи (секретар Срачіца, покоївка Танюша, кучер Мурад). Можна довго розписувати плюси та переваги цієї книги, але навіщо, якщо її можна взяти самим і прочитати :)
     Про автора напишу коротко, адже це дуже відомий письменник і всі, якщо не читали, то точно про нього чули. Борис Акунін (Григорій Шалвовіч Чхартишвілі) (1956) - етнічний грузин, має рос.громадянство. Пише в жанрі детектив та історична література. Письменник, вчений-японіст, літературознавець, перекладач, громадський діяч. З 2014 року живе у Франції. Також відомий різкою критикою рос.влади. Нагороди: Грамота МЗС Японії (2005), кавалер ордену Сонця, що сходить IV ступеня (2009), премія Японського фонду (2009), 26.03.2014 вручена антипремія "Абзац" за "особливо цинічні злочини проти російської словесності" за книгу "Історія російської держави. Від витоків до монгольського нашестя", лауреат премії Нома (2007, Японія) за найкращий переклад Юкіо Місіми.
     Особисто для мене це один зі стовпів жанру інтелектуальний детектив, геній слова, цінитель краси. За вже усталеною традицією наведу свої асоціації з книгою. Ця книга для мене пахне яблуком, наливним яблуком з медом. Довершене поєднання запаху та смаку, оригінального задуму та майстерності втілення.

     "Давно відомо, що чим ти далі від столиці, тим ближче до Бога".
     "... завжди говорив, що дружина робить чоловіка. Чоловік подібний одиниці, жінка - нулю. Коли живуть кожен сам по собі, йому ціна невелика, а їй і зовсім ніяка, але варто їм побратися, і виникає нове число. Якщо дружина хороша, вона за одиницею становиться та її силу в 10 разів збільшує. Якщо ж погана, то лізе наперед і в стільки ж разів чоловіка послаблює, перетворюючи на нуль цілих одну десяту".
     "Він говорював, що за виглядом суддівських установ завжди можна зробити висновок, чи поважають законність в даній місцині. В Росії вони брудні, тісні та обшарпані, от і кояться в них всілякі неправди та зловживання".

субота, 11 березня 2017 р.

Хранителі могил

Мелісса Марр/Melissa Marr - "Хранителі могил"/"Graveminder"(2011)

     "А тепер, бабусю, спи - прошепотіла вона. - Спи міцно і залишайся там, куди я тебе покладу".
     Маленьке і сонне містечко Клейсвілл зовсім не таке, яким здається на перший погляд. Колись давно засновники міста заключили угоду, яка діє до сих пір. В ній є свої умови і обов'язки, які декому приходиться виконувати. І є питання, задавати які можуть не всі, а тільки обрані. Ці обрані відповідають за спокій в місті. Вони - захисна оболонка між світом живих і світом мертвих.
     В Клейсвіллі по-звірячому вбивають Мейлін Барроу, чи не найважливішу  людину в місті, адже вона була Хранителькою могил. Небагато людей знає ким вона була, проте всі мешканці відчувають значущість жінок роду Барроу. Втаємничені люди терміново викликають в місто Ребекку - онучку Мейлін, і хоч вона не є рідною по крові, та саме її Мейлін наказала викликати в такому випадку. Приїхавши, її здається майже не дивують місцеві закони, наприклад, померлих тут ховають якнайшвидше (максимум через 36 годин), традиція забороняє використання будь-яких хімічних речовин, які запобігають розкладенню. Також, згідно місцевого закону, кожен, хто народився в місті, повинен бути похований в місті. І так виходило, що кількість померлих значно перевищує кількість живих. Оговтавшись після першого шоку, Ребекка згадує як в дитинстві ходила з Мейлін на цвинтарі, уважно слідкувала і запам'ятовувала все, що робить її бабуся на могилах: садить квіти, поле бур'яни, говорить з померлими і ллє на могилу віскі. Ще не до кінця все чітко розуміючи, Ребекка починає усвідомлювати, що тепер це її обов'язок. 27-річна дівчина стикнеться з дивними і страшними речами. Новій Хранительці могил доведеться утримувати баланс між світами, навести порядок в місті і повернути мертвих туди, де їм належить бути.
     Це перша книга з жанру урбан фентезі, яку я коли-небудь читала. Я дуже прискіпливо обираю книги і у винагороду, як правило, отримую велике задоволення від прочитаного. Ця книга не виняток. Мені вона сподобалась і я навіть хотіла б мати її в своїй бібліотеці :)  І нехай вас не лякає більше 20 персонажів - автор знає що робить. Або ж зробіть як я - напишіть на аркуші імена головних героїв і справа піде швидше. Доречі про автора: Мелісса Марр (1972) - американка, яка пише в жанрі young adult/urban fantasy і вірить у фей та привидів. Володар таких премій, як: New York Public Library's Books for the Teen Age (2008), Amazon's Best Books of 2007: Top 10 Editor's Picks:  Teens, IRA Notable Books 2008: Young Adult Fiction. 

     Мені також сподобалось, що автор створила світ книги від А до Я, у процесі читання не виникає жодних питань. А от до рішення письменниці майже не описувати зовнішність героїв відношусь неоднозначно. Зате, маючи основні риси, читач може сам уявити персонажа як сам захоче, певно, це і було метою автора. Сподобалась ідея маленьких глав, таким чином можна в реальному часі мати в полі зору багато персонажів одразу і це здорово.
     Взагалі книга написана простою і живою мовою. Цілісний сюжет, інтрига, містика - все це присутнє. Не погоджусь з тим, що це книга для підлітків - ця книга для любителів жанру. Для тих, хто любить містичні таємниці, потойбіччя і загадки, оповиті туманом. Ця книга в мене асоціюється з містом, провінційним загубленим містечком в сутінках, а якщо книга мала смак - то ця б однозначно смакувала віскі!

     "Будь-яку спостережлива людина підтвердить: в житті достатньо моментів, коли краще всіма силами уникати питань. Тоді події будуть розгортатись саме так, як потрібно".
     "Мера оточувала дивна міська рада. Виборів не існувало, тому ніхто з місцевих не рвався туди потрапити. Кожен член ради, який вирішив піти, знаходив собі заміну. Так само вчиняв і мер. Населення Клейсвілла ніколи не перевищувало 4000 і тут практично не було серйозних злочинів".
     "Хто по тріщині піде, той злама мамі хребет і чим тріщина та довше, тим твоїй матусі гірше".

четвер, 9 березня 2017 р.

Коти і банани

     "Нарешті вона з'явилась у супроводі гарного апельсинового кота. Його відрізняла юнацька піджарість, зелені-презелені очі і грайлива хода. Він одразу підійшов до стільця Квіллера: його явно зацікавили знамениті вуса."
     Так-так, ви абсолютно праві - я взялась за продовження серії "Котів" Ліліан Дж.Браун - "Кіт, який помішався на бананах"/"The Cat Who Went Bananas" 😊 Мій відгук на попередню її книгу ви можете прочитати в моєму блозі під назвою "Детектив для котів". Ця ж книга йде під номером 27 в серії і видана в 2004 р.
     На цей раз розповідається про життя Квіллера в Пікаксі після того, як він отримав великий спадок від своєї названої тітки. Започаткувавши благодійний фонд, який приймає значну участь в розвитку міста, він фактично став "хресним батьком" Пікакса. Це чоловік "за 50", який веде колонку в газеті "Всяка всячина". Власник знаменитих вусів кольору солі з перцем і не менш знаменитих сіамських котів Коко і Юм-Юм. Ви спитаєте - до чого тут банани? О, їм судилося зіграти значну роль у виявленні злодія, крім того це друзі #1 в дієті Квіллера. Як і в попередній книзі багато уваги приділяється котам. Любов автора і, як наслідок, головного героя очевидна, але це не дратує, тому що "котячі вставки" хоч і часті, але невеликі і ненав'язливі. Сюжет книги крутиться навколо відкриття книгарні і подій, пов'язаних з цим. Вистава Оскара Уайлда, смертельна ДТП, бібліокіт і піратський сундук - ось що чекає на Джима Квіллера в останні дні літа.

     Мені книга сподобалась, тому що я знала чого від неї чекати. В книзі є такі рядки: "Ідеї - новомодні - обслуговування старомодне". Про стиль написання чіткіше і не скажеш. Мій друг Сашко якось написав мені, що це "бабусин детектив" і частково він правий :) Це чудовий вибір для тих, хто втомився від хитромудрих книжок і хоче провести час із котиками, розплутуючи таємниці. Книгу можна порівняти з молочно-банановим коктейлем - солодко і не зобов'язуюче. Читайте і насолоджуйтесь!

вівторок, 7 березня 2017 р.

Як ти це робиш, дядечку?

     "В руці він вертить монету: ховає її між пальцями, примушує зникнути і з'явитись в іншій руці, робить це машинально, втупившись у порожнечу. Пасажири, які сидять поруч із ним у метро, посміхаються, спостерігаючи за спритністю його рухів, але він їх не бачить. Фокусники завжди подобаються людям, так як створюють ілюзію того, що їхня магія сильніша за розум. Але це до нього не відноситься. Демони, що осаждають його, ведуть себе все більш агресивно. Він проявляє до них терплячість, хоч трохи побоюється їх."
     "Фокусник", Жан-Марк Сувіра.

     
     Детектив - мій улюблений жанр літератури, а якщо ще й з присмаком трилеру...ммм...Перечитавши сотні авторів цього жанру, здивувати мене важко. Якісь книги читаєш із посмішкою, бо знаєш усе наперед, але й попадаються такі автори, які пошивають у дурні неочікуваною розв'язкою. Жан-Марк Сувіра не підпадає під жодну з категорій, тому що він інакший. Зовсім. І хоч він пише детективи (як всі інші автори), працював над сценаріями фільмів з відомими режисерами (як деякі з авторів), все рівно він виділяється. На ділі все просто - він не аматор, а справжній професіонал. Жан-Марк Сувіра працює вже більше 25 років у кримінальній поліції Парижа, а тому підносить історії без кіношностей, максимально правдиво й чесно, тому йому віриться і саме такі книги читаються з максимальною увагою і цікавістю.
     Але зосередимось на його книзі "Фокусник". Це трилер, який, на мою думку, не варто читати занадто емоційним людям чи любителям дітей. Сама ж я до дітей відношусь прохолодно, тому книга йшла мені легко. Не записуйте мене в дітоненависниці, я просто не розділяю людей на дітей і дорослих, для мене вбивство дитини не більше зло, аніж вбивство дорослого. І тут я не згодна з автором, який пише: "...кожен раз, коли жертвами є діти, мені дуже тяжко. Тяжко, тому що вони ні в чому не винні, вони просто випадково опинились на шляху збоченця..." Окей, тобто дорослий, який випадково опинився на шляху вбивці, винний в чомусь апріорі? Його стає менше шкода? Безглуздя. Знову я відволіклась. Отже, книга...
     Головних героїв в книзі двоє: поліцейський і вбивця. Сувіра створює немовби дві реальності, два протилежні саітогляди. Людовік Містраль - комісар поліції Парижа, йому 36, він п'є чай без цукру і захоплюється комісаром Мегре. Вбивця - приблизно одного віку з поліцейським, п'є каву з цукром і захоплюється маленькими хлопчиками. 11 років тому вбивця під прізвиськом "Фокусник" зник. Весь цей час парижани жили спокійно, думаючи, що вбивця або помер, або просто припинив вбивати. Та от вбивства поновились і тепер поліції належить пройти довгий шлях до упіймання серійного вбивці маленьких хлопчиків. Все, що є в поліції на вбивцю - те, що він майстер показувати фокуси. Монетка, яка магічним чином зникає між пальців, карти, кості, які танцюють в нього в руках. Намічуючи жертву, він вже не поступиться і не пощастить тим хлопчикам, які опиняться в нього на дорозі. Не можна чекати, кожна година на вагу золота і поліція трудиться над цією справою не покладаючи рук. Та чи готовий Людо Містраль стикнутись з Фокусником і що як від цього залежатимуть життя його родини?
     Сувіра знає свою справу - книга написана майстерно. Чітка динаміка, ніяких "мня-вня", добре продумана композиція, а головне - можливість заглянути в голову вбивці. Також я підчерпнула пару цікавих особливостей роботи французької поліції, наприклад, по закону поліція може приходити до підозрюваних не раніше 6 ранку. Взагалі автор молодець, він настільки подав повну картину, що в мене склалось враження, що я сиджу в тих кабінетах, що я в книзі, в тій історії. Ця книга для мене - закриті двері в темряві, це найточніша моя асоціація, викликана прочитаним.  Ця книга - це історія чудовиська, якого таким створили.
     "В його голові суцільне пекло. Демони міцно влаштувались там і підштовхували його до дій. Вони говорять з ним гучно і владно. Він більше не жене їх. Вечорами він годинами сидить над своїм чарівним ларцем. Це приводить його в екстаз. Іноді він дивується своїй спритності - з картами, якостями, шнурками і речами такого роду. Телевізор працює 24 години на добу, звук приглушено. Час від часу він кидає погляд на екран, але не розуміє про що там йдеться; в будь-якому випадку йому все рівно."
















субота, 4 березня 2017 р.

The Woods

     Я люблю детективи. Ще змалечку любила читати Крісті, яка власне і привила мені любов до цього жанру. Я зростала, захоплення книгами пані Агати не пройшло, а вилилось у щось більше і тепер я перейшла на авторів, які не цурались додавати до своїх книг трохи трешу. Так сталось, що мені до рук потрапила книга, від якої я багато не очікувала і трохи прогадала, прочитавши її за 2 вечори. Сьогодні я говоритиму про "The Woods"/"Чаща" Харлана Кобена.


     Спершу напишу пару слів про автора. Харлан Кобен/Harlan Coben (1962), американець. Отримав такі літературні премії, як: Anthony Award (1996), Shamus Award (1997), Barry Award (1998). За однією з його книг зняли фільм. Він є одним з найпопулярніших письменників цього жанру. Головна "фішка" його книг - розслідування злочинів минулого. Вдало вибраний стиль написання вигідно виділяє його проміж сотень інших авторів.
     Головний герой книги - Пол (Павел) Коупленд. Йому 40 років, він вдівець, має маленьку донечку і працює прокурором округу Ессекс. Здавалося, немає на що жалітись. Та родина Коуплендів ось вже 20 років не може знайти спокій. Рівно 20 років тому з літнього табору пропала Камілла, сестра Пола. Вона і троє її друзів пішли вночі до лісу і не повернулись.
     Поліція знайшла тільки два тіла і фрагменти одягу, залиті кров'ю, що дозволило записати в мертві всіх чотирьох. Вбивця цих молодих людей давно сидить в тюрмі, та хтозна, що як він не винний в цьому тяжкому злочині? Що як це помста кадебістів батьку Пола, як емігранту з Ленінграду? А може це все страшний сон і варто давно змиритись із втратою сестри та жити далі? Але Полу не дадуть цього зробити. Одного дня він їде в морг на впізнання людини, смерть якої змінить все його життя.
     Важко писати відгук на детектив, не розказуючи сюжету. Як я вже казала - книга захопила мене. Всю книгу мені було надзвичайно цікаво дізнатись що ж насправді сталось з підлітками в ту ніч 20 років тому. Від цього детективу не несе штампом, розумієте? Навіть приплетена історія про емігрантів Коуплендів і КДБ не псує книгу. Тільки от головний герой трохи підкачав, забагато як на мене він плаче чи хоче заплакати. Прокурор він чи сльозлива домогосподарка врешті-решт? Також наші друзі американці знову показують як ніби вони знають росіян (чи нас, неважливо в даному прикладі). Російські імена при зверненні і взагалі у вжитку НІКОЛИ не скорочуються і від цього несе фальшивкою. Наприклад:
- Я звонил тебе, Алексей.
- Знаю, Михаил. Ко мне приехал Павел.
Розумієте про що я? :( В іншому ж все чудово, в кінці книги мені захотілось встати і крикнути "Я знала!", але це приємне "я знала", бо книга не розчарувала мене і піднесла все красиво. За традицією наведу свої асоціації з книгою. Ця книга асоціюється в мене з ранковою кавою туманного ранку. Гаряче, пробуджуюче, гіркувате. "Чаща" нагадує нам, що всі ми маємо скелетів у шафах і рано чи пізно вони виходять з них.