Плющ, в якому залягла туга

Елізабет Боуен "Плющ, який оплів сходи"/ Elisabeth Bowen "Ivy gripped the steps"(1946)

     "І він несвідомо зірвав лист плюща, який тепер пишно квітнув за рахунок її будинку".

     Ось вже і змовкли гармати з-за Ла-Маншу, поклавши кінець любовній грі зі смертю. 4 роки тому Саутстаун було оголошено лінією фронту, але тепер, коли вже можна сюди приїжджати, на вулицях можна побачити не тільки військових. Чоловік середнього віку йде вулицями приморського міста, він не був тут 30 років, але точно знає дорогу до потрібного йому місця. І ось нарешті він зупинився, він стоїть біля будинку, який займає все його серце. Торкається решіток, стін, кам'яної кладки. Здається, все це було тільки вчора. Запах фіалок, безтурботний сміх і вона...Але ні, своїм зовнішнім виглядом будинок повертає чоловіка до реальності. Порожній, занедбаний дім із заколоченими вікнами і весь увитий плющем. Та в цього чоловіка є трохи часу і він із задоволенням поринає у спогади...

     Це оповідання англо-ірландської письменниці Елізабет Боуен (1899-1973), яка писала в жанрі психологічна проза та есе. Боуен входила в гурток літераторів Блумсбері з Сіріл Коноллі та Вірджінією Вульф. Володар таких премій, як: Римська премія, Кавалер ордену Британської імперії, James Tait Black Memorial Prize (1969).

     Рішення продовжити знайомство з англійською класикою далось мені нелегко. Тепер, аналізуючи прочитане, я можу із впевненістю заявити, що мій вибір пав не на ту книгу, або не на того автора. Ці нещасні 56 сторінок я тягнула як могла і вже під кінець другої доби мої нерви не витримали, і я нарешті закінчила читати. Критики пишуть про Боуен: "... володіє мистецтвом іронії, яка направлена на людські та соціальні пороки". По-моєму, вона досконало володіє тільки мистецтвом будувати нескінченні та недолугі складнопідрядні речення. Вся оповідь побудована на спогаді чоловіка, який недомав, недохтів, недобажав. Всі описані персонажі не викликали в мене ніяких емоцій, абсолютно. Розумію, що не можна будувати свою думку, опираючись тільки на один прочитаний твір у автора, але навряд я коли-небудь наважусь знов ризикнути і взятися за неї ще раз. Проте, кожному своє і я вірю, що є люди, які знаходять цю книгу чудовою. Якщо б це оповідання мало запах, то воно пахло б вітром, останнім літнім вітром з моря.

     "Він прилаштовувався на скамійці біля її ніг і дивився, як дотліває на театральних газонах шавлія. Шезлонг ставили так, щоб вона бачила театр, і тому Гевін дивився не на неї, а в іншу сторону. Але зате вони бачили одне і те ж. Так було і в останній вечір".